Нинішній 2019-й рік багатий на ювілейні події.
У січні ми відзначали 100 років з моменту ухвалення Директорією УНР Закону «Про державну мову в Українській Народній Республіці», який визначив українську мову як державну; 100 років iз моменту проголошення Закону про автокефалію української православної церкви; 100 років від дня проголошення Акта про об’єднання ЗУНР та УНР у єдину державу...
Боротьба за утвердження Української держави не припинялася ніколи. У радянський час її продовжили незламні дисиденти, серед яких особливою мужністю та незламністю відзначалася Оксана Мешко. Її називали «зубним болем» КДБ і «легендою дисидентського руху».
В задусі сталінського беззаконня
А для багатьох своїх побратимів вона стала зразком незламності, яку поважали та називали «козацькою матір’ю». Вона народилася 30 січня 1905 року в селі Старі Санжари на Полтавщині. Напевно, основи мужнього незламного характеру закладалися в дитинстві — її батьки були вихідцями з козаків, які уникли покріпачення.
«Доля її родини показова як приклад нищення українства окупаційною російською владою, яка називала себе радянською, — писав у спогадах Василь Овсієнко. — Дівчині ледь виповнилося п’ятнадцять, як почалися для неї криваві порахунки з принесеною в Україну на російських багнетах більшовицькою владою».
У своїх спогадах «Між смертю і життям» Оксана Яківна розповідала про те, як нещадно нищили її рідних — незламних українців: «Розстріляли батька в Харкові, на Холодній горі, у грудні 1920 року; невдовзі від руки активіста-бандита загинув 17-річний брат Євген, член «Просвіти», режисер її художньо-драматичного гуртка. Гонимі та переслідувані уламки нашої родини — дві сестри Віра і Катерина та брат Іван — розбрелися по світу, хто куди».
Життя випробовувало з юності, тож потрібно було не лише вижити, а й перемогти. Попри родинну трагедію Оксані Мешко вдалося здійснити свою мрію — вона вступила на хімічний факультет Інституту народної освіти в Дніпропетровську. Про те, як їй велося в студентські роки, можна дізнатися зі спогадів сина незламної козачки, шістдесятника Олеся Сергієнка.
Оксану Мешко двічі виключали з інституту як вихідця з «соціально ворожого середовища», проте вона поновлювалася і все-таки здобула вищу освіту. У 1930 році вийшла заміж за інститутського викладача Федора Сергієнка. Здавалося б, родинний затишок допоможе на деякий час забути про переслідування та втрати. Утім на молоду родину чекали нові випробування.
«Двох свої синів, Євгена й Олександра, народження 1930 і 1932 років, ростила в лихі часи штучного голоду в Україні на пайку по карточній системі, в задусі сталінського беззаконня, страху й загальної подавленості у громадському й суспільному житті країни», — напише пізніше у своїх спогадах Оксана Яківна.
На початку 1935 року Федора Сергієнка заарештували, а для молодої дружини розпочалися ходіння пекельними колами. Вона майже рік доводить, що чоловік не винен, — звертається до «начальників та начальничків», доходить навіть до генерального прокурора. Зрештою, вдалося домогтися звільнення, проте про працевлаштування в Дніпропетровську не могло бути й мови. Чоловік виїхав на Урал, а Оксана та її матір, за словами Василя Овсієнка, «мусили пхати біду самі».
Ситуація ускладнювалася через те, що Оксану Яківну як родичку стількох «ворогів народу», теж звільнили «за скороченням» з Інституту зернового господарства, де вона працювала у хімлабораторії. Зі старшим сином Євгеном вирушила до чоловіка, який на той час «прижився» в Тамбові. Невдовзі до батьків приєднався молодший син Олесь, і на деякий час багатостраждальна родина возз’єдналася.
Дивно, але коли читаєш спогади Оксани Мешко, не втомлюєшся дивуватися, скільки випробувань може лягти на плечі тендітної жінки. Скільки ще горя потрібно було для однієї людини, нехай навіть сильної духом та незламної? Як вистачило сил пережити смерть старшого сина Євгена, який загинув під час німецького бомбардування? А чоловік теж не затримався у родинному колі — невдовзі його мобілізували до армії. «Удвох із маленьким Олесем опинилася Оксана Мешко в розбурханому війною людському океані», — писав у спогадах Василь Овсієнко. Життя випробовувало на міцність — лише встигай боронитися.
Повернувшись у травні 1944 року до Дніпропетровська, Оксана Яківна змушена була починати все спочатку. Родинні негаразди не випускали зі своїх лабетів. Потрібно було приділяти багато часу сину Олесю, а на руках — хвора матуся Марія; чоловік, який повернувся з війни інвалідом. Зрештою, родина Мешко-Сергієнко опинилася у Києві, куди з Рівненщини приїхала старша сестра Віра Худенко. На долю цієї жінки теж випали нелегкі випробування. У вирі воєнного лихоліття вона втратила синів, невістку, чоловіка. Її старший син Василь потрапив до німецького полону, був у повстанцях. Його смерть ще одним болем закарбувалася у згорьованому материнському серці.
Далі — нові випробовування. «Сусіди-інформатори накликали енкаведистів, — читаємо у спогадах Василя Овсієнка. — Одного дня Віра зникла — пішла на вулицю й не повернулася. Оксана кинулася на розшуки».
«Мої турботи про сестру, елементарне людське ставлення до людини в біді вирішило трагічний напрямок моєї долі, — писала у спогадах Оксана Мешко. — 19 лютого 1947 року на Львівському майдані серед дня три чоловіки в білих кожухах силоміць запхали мене до легкової машини і привезли у внутрішню тюрму КДБ на Короленка, 33. Пред’явили ордер на арешт і після знущальної процедури «особистого» трусу загнали в бокс, місткістю в одежну шафу, але вищу, темну, із зачиненою кватиркою вгорі і маленькою електролампою. Далі перший допит, потім тюремна камера, темна сира одиночка».
Абсурдні обвинувачення вражали своєю зухвалістю та відвертим цинізмом. Обох сестер — Оксану та Віру — обвинувачували у замаху на першого секретаря ЦК КПУ Микиту Хрущова. Так розпочався новий етап життя Оксани Мешко, кожен день якого став викликом системі.
Вижити — значить перемогти
Вона вижила — і перемогла. «Не призналась я і після 21 доби слідства без сну, що здійснювалося в такий спосіб: нічні допити починалися через 30-40 хвилин після «отбою», кінчались за годину, часом менше, перед «підйомом». Вдень пильнував «вовчок», щоб не дрімала. Можна було сидіти на ліжку, але не лежати. За «клювання носом» саджали до карцеру в холодний підвал і забирали верхній теплий одяг. Часом за дрімання саджали в бокс, де швидко бракло повітря, і я непритомніла».
Попри шалений тиск та катування, жінці вдалося вистояти. «Я лишилася незворушною, приготувавшись до найгіршого кінця, аби тільки не посвідчити, чого від мене так довго вимагали, — зізнавалася Оксана Мешко. — Разом із сестрою нам було близько 90 років, вік досить поважний, щоб кінчати митарювання на нашій грішній землі, але треба з честю та гідністю». Зрештою, сестрам зачитали вирок: 10 років виправно-трудових таборів. Думала лише про одне: як полишити «сердешну мати» разом з малолітнім сином.
А попереду — нові пекельні кола, виживання в гулагівському пеклі. Правозахисник, багатолітній політв’язень Василь Овсєінко, аналізуючи автобіографічний нарис Оксани Мешко «Між смертю і життям», слушно зауважує: «Це правдивий погляд українки на потворний світ, витворений чужинським духом, насильницькою, ворожою людині ідеологією. Шкода, що спогади Оксани Мешко донині лишаються фактично невідомими в нашому народі — книжка, видана 1991 року напівсамвидавським способом, невеликим накладом, стала бібліографічним раритетом, майже недоступним для загалу». А цей важливий документ епохи варто було б опублікувати в наш буремний час, коли Україна продовжує виборювати право на вільне та гідне життя.
У 1954 році Оксану Яківну комісували, випустивши на волю. 11 липня 1956 року полковник юстиції Захарченко вручив жінці реабілітаційне посвідчення і сказав: «Родина просит извинения». Здавалося б, є шанси розпочати нове життя.
Спочатку Оксані Мешко як реабілітованій надали невеличку кімнатку. Згодом, після смерті Федора Сергієнка, разом із сином замешкали у приватній батьківській садибі по Верболозній, 16.
Мине зовсім небагато часу, і ця адреса стане відома багатьом дисидентам, духовним побратимам Оксани Яківни.
Хрущовська відлига принесла перші паростки свободи. Громада збиралася біля пам’ятників Франкові, Шевченкові, організовували мистецькі заходи та літературні вечори. Починаючи з 1964 року склалася традиція вшановувати Тараса Шевченка в день його перепоховання в Каневі 22 травня 1861 року.
Утім «недремне око КДБ» усе ретельно фіксувало. Висновки не забарилися. Олеся Сергієнка спочатку заарештували на 15 діб, згодом виключили з медінституту. Довелося йти викладачем малювання і креслення в школу, проте й там не затримався. За виступ на похороні 8 грудня 1970 року вбитої художниці Алли Горської Олеся Сергієнка звільнили з роботи. Вже зовсім скоро перші несміливі паростки були безжально вбиті морозом.
Козацька мати
«Покіс почався 12 січня 1972 року — під нього потрапив і Олесь Сергієнко, — згадує Василь Овсієнко. — 22 травня спорожнілим Києвом йшла Оксана Яківна з квітами до пам’ятника Шевченкові. Її заштовхали в авто і завезли в КДБ, де в до болю знайомих обставинах влаштували допит у справі сина. Обшук за обшуком, виклики в КДБ, допити і наполегливі намагання Оксани Яківни хоча б якось полегшити умови утримання в неволі хворого на туберкульоз легенів сина. Це вже була не просто материнська турбота про сина — це ходіння по лезу бритви. Її заяви, пристрасні й довершені за стилем, були доказовими, бо ґрунтувалися на знанні законів, на залізній логіці й почутті своєї правоти й моральної переваги. Це блискучі зразки правозахисної публіцистики. Це вже був не просто голос матері на захист сина. Це вже була відкрита боротьба за права людини — супроти цілої імперії зла».
Здавалося, у спорожнілому Києві годі було віднайти бодай натяк на волю. «Цей погар раю, храм зазналий скверни», — так писав Василь Стус про Київ 1975 року, коли його привозили «промивати мізки» в КДБ.
Про це залишив блискучі спогади Василь Овсієнко. Проте завжди знайдеться мужній одинак, який, ризикуючи життям, піднесе свій правдивий голос. Коли у колах інтелігенції з’явилася ідея створити громадські групи сприяння виконанню Гельсінських угод, це викликало широкий резонанс.
«Восени 1976 року до мене прийшов Микола Данилович Руденко зі своєю дружиною Раїсою з пропозицією вступити до групи, — пригадувала Оксана Яківна. — «А решта групи хто?» — питаю. Він каже: «Оце я, а ви будете друга». За спогадами Оксани Яківни, вона відразу зрозуміла, чим завершиться ця ініціатива. Руденкові так і заявила: «Ми будемо заарештовані». І пояснила: «Вовк линяє, але шкуру не міняє».
Знову розпочалося: переслідування, постійні провокації, життя під прицілом КДБ. Після арешту Миколи Руденка фактично координація дій Української Гельсінської групи лягла на Оксану Мешко. В її оселі зробили 9 обшуків, розіграли під дверима збройний напад «грабіжника», розраховуючи на інфаркт літньої жінки. Часом, збираючись на зустрічі, Оксані Яківні доводилося вибиратися з дому через вікно.
«Я вже не тільки нічого не боялася, але вважала, що це мій громадянський обов’язок і моє призначення», — писала Оксана Мешко.
Побратими так говорили про свою «козацьку матір»: «Якби п’ять таких бабусь в Україні, то все КДБ мало б інфаркт». Проте за цю незламність доводилося розплачуватися. Власним здоров’ям, постійним наглядом, обшуками. Довелося пережити примусове утримання у психіатричній лікарні. Згодом кадебісти влаштували ще одне судилище над «особливо небезпечним державним злочинцем». Не зупинив поважний вік пані Оксани (на той момент їй було 76 років)
І знову на неї чекала Голгофа — 6 місяців табору суворого режиму і 5 років заслання. На місце заслання у поселення Аян Хабаровського краю на березі Охотського моря Оксану Мешко везли 108 діб! Тоді в Аяні добував заслання син Олесь. Його свідомо поставили перед складним вибором. Тут, серед снігів, — його старенька мама.
А десь далеко, на рідній землі — дружина з малими дітьми. Проте Оксана Яківна не вагалася жодної хвилини: «Сину, їдь, рятуй родину». Вона витримала ту каторгу, вижила серед вічної мерзлоти. І попри все повернулася на рідну землю.
У 1988-1989 роках Оксана Мешко на запрошення української діаспори вирушила в Австралію. Їй потрібна була операція на очах. 29 квітня 1990 року відкривала з’їзд УГС, яка згодом перетворилася на Українську Республіканську партію. Разом з іншими політв’язнями підтримала студентське голодування 1990 року.
У своїй розвідці «Самостійна Україна» (1900р.) Микола Міхновський писав, що в історії української нації інтелігенція часто зраджувала, інтригувала, не бажаючи бачити спільності своїх інтересів та інтересів цілої нації. Та було й чимало інших прикладів — відданості, самопосвяти та саможертви. Невтомне серце нескореної «козацької матері» перестало битися 2 січня 1991 року.
І саме того року постала вільна Україна, яку мають зберегти й утвердити прийдешні покоління.
