Кажуть мудрі люди, що нічого випадкового в нашому земному бутті не буває; що випадок — це псевдонім Всевишнього. Вірю.
Як вірю і Романові Офіцинському, авторові книжки «Червона лінія. Університетські бувальщини» (Ужгород: TIMPANI, 2018) — бо свідомо і підсвідомо чекав такої, адже сам давно працюю викладачем у вишах, знаю цю знакову для будь-якого суспільства сферу життя і зсередини, і збоку: мої доньки були студентками різних вузів, а одна з них стала вузівським викладачем; мою дружину, доцента, минулого року вигнали з кафедри «без суду і слідства»...
Як журналіст і письменник, сам назбирав купу матеріалу на «розроблену» професором Романом Офіцинським тему.
Але автор «Червоної лінії» мене випередив. І зробив це «вагомо, зримо», подекуди виклично-грубувато, як і потребує сам предмет опису, — але органічно, легкоперо, з доброю іронією, здоровим чоловічим усміхом, голою фактологічно-документальною правдою рятуючи загнилий орган суспільного організму, як жорстко рятує людину лікар-хірург, бо терапія уже запізнилася...
Відразу зазначу, що особисто з автором книги не знайомий, хоча радітиму нагоді потиснути йому руку і випити кави. Тим часом інтернет іскриться епатажними публікаціями про цю подію, ось деякі заголовки: «В Ужгородському університеті професора звільнили за художню книжку?»; «Через книжку оповідань ліквідували кафедру історії України?»; «Круті піке кадрової політики в Ужгородському університеті»; «Невигадані історії університетських затінків»; «Ректорський феодалізм» та «мертві душі» української вищої освіти».
Презентація цієї книги-бомби відбулася три місяці тому; у бібліотеках за «Червоною лінією» — черги; готується новий тираж. А реально звільнений із роботи її автор — Роман Андрійович Офіцинський, доктор історичних наук, завідувач кафедри історії України УжНУ та автор багатьох інших книжок — чекає судового засідання, апріорі зондуючи ще й судову систему в країні...
Отже, книжка має не лише епізодично-подієву, а й гуманітарну вартість. Наше суспільство — як хвора дитина: агресивно сприймає людей у білих халатах, які несуть йому благо. Так, уже через біль, бо ж рани задавнені, загноєні...
У книзі стиснута до метаметафори вся панорама сучасної вищої освіти в Україні (від ректорату — до студентського гуртожитку) з усіма латентними і явними, кулуарними та «офіційними» інтригами, пристрастями, збоченнями, індуктивними та дедуктивними закономірностями виходів на якісні та кількісні аспекти хвороб в інших галузях буття в нашій державі, інтоксикованій корупцією й етично-естетичною деградацією загалом. Аж так, що шоковано запитуєш себе: чи не перейшли ми вже ту екзистенційну межу неповернення («червону лінію»), за якою — втрата всього?
Писати про цю детективно-фантастичну і водночас художньо-документальну книгу просто і складно водночас, бо вона вже від анотації застерігає: «Якщо розгадувати імена прототипів, то доведеться показувати на самих себе — розумних, сильних і красивих братів і сестер від спільних альма-матерів.
Сотні бувальщин стилізовані, поєднані й осмислені у чотирьох десятках оповідках, нагадуючи чотки-розарій. У тій духовній вервиці кожен знайде свій сад із троянд, натхненно виполовши в ньому бур’ян до найменшого корінця».
Професор Роман Офіцинський дає своїм билицям ловкі символічно-архетипні назви на кшталт «Єті», «Замироточило», «Віагра» ловеласа», «Іванко-пиячок», «Міністр-заробітчанин», «Походеньки смоктунчика», «Ректоріада», «Фейки і бограч» тощо. І починає з екскурсів до енциклопедичної класики («Святий Віт — покровитель тих, хто проспав. А ще людей розрізняють за расами і підрасами...»), виловлюючи з буття виразні характери-типажі («манірні та нікчемні», харизматичні й ремісничо-шедевральні, із «пластиліновою вдачею», «порожні, як барабани») і в типових психоемоційних антуражах із любов’ю і добрим гумором дає їм друге життя без осудів-присудів та покарань, — бо ж ці «герої», як і персонажі, скажімо, Ільфа і Петрова чи Михайла Булгакова, нашого Івана-Нечуя Левицького з його «старосвітськими батюшками та матушками», самі себе карають за парадоксальним всесвітовим принципом: ніхто так не познущається з дурня, як він сам із себе...
Тож не дивно, що «книжку миттю розкупили, зачитували до дірок: один придбав, а десятеро читали. Опісля її виставили на сайт у вільний доступ. Народ шаленів. Угледівши і розпізнавши в сюжетах себе, півуніверситету з ним не розмовляло. Педагог стоїчно споглядав метаформозу, вважаючи ту половину і так зайвою. Адже істинний письменник учить майбутні покоління», — точнісінько так, як у бувальщині «Якщо без образ».
Істинному письменнику осанну співатимуть майбутні читачі, сучасники розіпнуть... Тому пізнавані конкретні й нафантазовані хитрі, підлі, мстиві, дріб’язкові прототипи «Червоної лінії» із відповідними байківськими прізвищами-прізвиськами (Лупина, Віл, Любас, Гарвард, Шеф-рекордсмен, Хазяїн, Алкаш, Голодний, Довгоносик) не пробачають авторові правди. Хіба що гоголівський сміх, як завжди, дає надію на індивідуальне та суспільне зцілення від деградації однієї з кращих донедавна систем вищої освіти у світі.
Ось характерні пасажі з текстового полотна твору — натрапиш на будь-якій сторінці й хочеться перечитати її усю (як там у класика: «Де не відкриєш — скрізь файно»):
«Розпуск КПРС і департизація університету завдала нищівного удару по ідеологічних кафедрах. Вони щезли без бою або мімікрували, здійснили ребрендинг, нерідко на випередження. Кафедра наукового комунізму ще до путчу перейменувалася на кафедру теорії соціалізму, після поразки заколотників — на кафедру політології»; «В університеті якраз заправляв розгардіяш. У каламутній воді ловилася добра копійчина. Доходило до того, що іспити приймала мати-прибиральниця за дочку-викладачку, яка в робочу днину мотнулася за кордон. Мажори на блатних факультетах самі в себе перескладали іспити на дипломи з відзнаками, підробляючи підписи екзаменаторів»; «Лаборантка злісно не дотримувалася дрес-коду, встановленого за велінням грізного заступника декана — ходила в брюках і шортах із заниженою талією. Коли того разу довірливо розмовляла з колегою у деканаті, нагнулася злегка над столом і краєчок пишної сіднички самовільно трішечки відкрився. Заступник декана миттю скористався вікном можливостей, приклавши до білої плоті темно-бузкову печатку».
У «Червоній лінії» на тонкому рівні віддзеркалено букет симптоматичних хвороб науково-освітянського організму з виходом на майже сакральні узагальнення. Мимоволі згадуєш світові літературні аналогії: Дантове «Пекло», «Енеїду» Котляревського, «Скотоферму» Орвела... Але пан Роман нікого не наслідує.
Він зібрав багато матеріалу і наважився талановито явити світові у слові те, про що всі знають нібито й так, але мовчать чи й потурають. І якщо суспільство ще здатне посміятися над «Червоною лінією» — то воно не зовсім втрачене.
Іноді справді здається, що почуття етично-естетичної міри зраджує загалом стилістично врівноваженого автора. Але, як кажуть мудрі люди: ліс рубають — тріски летять. Критичний реалізм «Червоної лінії» неабияк приперчений. Та автор — не судить.
Навіть навпаки — намагається екзистенційно зрозуміти своїх антигероїв: «Наслідки найменшої контузії в дитячому віці даються взнаки до скону. Людина ж не винна, що в ній демон верховодить». Не дає Роман Офіцинський і прямої відповіді на закономірне запитання «що робити?».
Як казав Жан-Жак Руссо: «Моя справа сказати правду, а не змушувати вірити в неї».
Професор Роман Офіцинський викликав ворожий вогонь на себе. І нам, читачам, обирати, який бік барикад зайняти.
