У суботу, 16 березня, виповнилося 350 років відтоді, як Батурин було проголошено гетьманською столицею. «УМ» продовжує серію публікацій з нагоди ювілею.
Цього разу наш гість — Володимир Косьяненко, заслужений архітектор України, головний зодчий відновлення пам’яток у Батурині.
«Два роки я майже не бував удома», — з посмішкою згадує архітектор часи відродження заповідника.
У такому шаленому темпі тоді працювали всі — науковці, археологи, архітектори, реставратори, будівельники, аби вдихнути нове життя в численні об’єкти гетьманської столиці.
«Якийсь фатум переслідував Батурин»
— Володимире Івановичу, робота на історичному об’єкті — це завжди якісь несподіванки й відкриття. Щось таке траплялося в Батурині?
— Відомий чернігівський архітектор Віктор Матвійович Устинов свого часу опублікував статтю про Батурин. Він проаналізував усю історію палацу Розумовського і численні спроби його відновити. А їх було немало. Це робив і петербурзький архітектор Олександр Білогруд у 1912 році, та й за радянських часів намагань відновити палац не бракувало. Чіплялися за будь-яку можливість, навіть піонерський табір тут хотіли зробити, аби лиш оживити цей шедевр. Та всі спроби зазнавали невдачі.
Як зазначає Віктор Устинов, якийсь фатум, якесь прокляття було тоді над Батурином...
Коли ми вже заговорили про ці речі, то про палац Розумовського навіть містичні історії розповідають. Мій приятель-співробітник якось був там у відрядженні, а в Батурині, як і зараз, скрутно було з готелем, і йому довелося ночувати в палаці. Там була така кімната, пристосована під «прорабську».
І вночі, розповідав, йому довелося бачити привид — нібито якийсь силует у білій мантії переміщався у просторі палацових поверхів. Я ще тоді посміявся, що закушувати треба було краще. А він клявся і божився, що тверезі були, і не він один той силует бачив. Цікаво, але щось подібне розповідали і місцеві мешканці...
Вже коли ми взялися до реставрації палацово-паркового комплексу, то спочатку мали здійснити археологічні дослідження. Очолював цю експедицію археолог Володимир Коваленко, на жаль, покійний. І коли археологи почали досліджувати будівельний майданчик забудови одного з флігелів, то знайшли... кладовище! Палацовий комплекс Кирила Розумовського побудований на цвинтарі XV—XVI століть, а може, й більш раннього періоду.
Я не схильний до містики, але наявність негативних енергетичних зон Землі не заперечую, незважаючи на відсутність переконливого наукового пояснення. Саме з цим і пов’язую оту попервах нещасливу долю палацового комплексу. Адже він, по суті, так і не був добудований та заселений. Кирило Розумовський пішов із життя, а з ним «зупинилося серце» й цього об’єкта, будівництво якого саме було у розпалі.
І хоча історики пишуть, що в палаці були зроблені розкішні інтер’єри, я схильний думати (маю для цього підстави), що ніякого внутрішнього оздоблення не було — його просто не встигли зробити або ж зробили частково. А потім дві пожежі — в 1824 та 1923 роках — довершили справу. Нещастя палацу Розумовського тривали.
— Цікаво, сам гетьман знав, що затіяв грандіозне будівництво в нехорошому місці — на території старого цвинтаря?
— Хтозна, найімовірніше, що він про це не підозрював. Батурин був знищений і спалений вщент під час каральної операції Меншикова. Там довго ніхто не жив, тому й не було тих, хто міг би знати добре місцевість. Палац збудовано в так званому районі Тепловки. Це віддалений район Батурина, бо від фортеці й цитаделі вона розташована ніби в стороні. Свого часу цю ділянку Розумовський віддав задарма Теплову, своєму управляючому. Теплов починає там якесь будівництво.
Але в його кар’єрі стаються зміни — його викликають до Петербурга. Тож подаровану ділянку, де почав зводити будинок, він продає тому ж таки Розумовському. Старий палац у Розумовського був дерев’яний, проте амбіції, статус і час вимагали вже чогось просторішого, дворянського. Тож гетьман закладає на Тепловці свою майбутню резиденцію.
Він довго не міг вибрати архітектора, перебрав багатьох, зрештою Чарльз Камерон погоджується будувати палац. Чому з архітекторами не вдавалося домовитися? Бо будувати палац довелося на вже закладеному Тепловим фундаменті з підвалами! Мабуть, через це архітектори й не погоджувалися братися за роботу. Вже потім, під час будівництва, ми переконалися, що палац стоїть на «чужому» фундаменті: при дослідженні виявилося, що в деяких місцях стіни першого поверху буквально нависають над стінами підвалу на 15 сантиметрів — по суті, висять у повітрі! В процесі реставрації ці слабкі місця були підсилені.
А якщо аналізувати палацове будівництво тієї епохи, неважко помітити, що планування палацу дещо неординарне — воно не вписується в ту палацову архітектуру, яка була притаманна тому часу, та й на інші творіння Чарльза Камерона він не схожий. Немає парадних центральних сходів, не витримана композиція симетрії, анфілада приміщень незвичайна...
Тому у вирішенні фасадів ми бачимо гармонійно-пропорційну класичну композицію з витонченими архітектурно–декоративними елементами оздоблення, а коли заходимо всередину, то впадає в око певна нелогічність просторово–планувальної структури палацової архітектури того періоду.
До речі, Камерон після будівництва у Батурині виїхав із Росії, може, він узявся за цей непростий об’єкт, щоб елементарно підзаробити перед від’їздом. Та як би там було, а палац Розумовського — це єдиний об’єкт роботи Камерона в Україні. До того ж — неймовірно красивий.
«Не інакше як там, зверху, хтось керував ходом цих робіт»
— Будемо сподіватися, що остання реставрація стала своєрідним «перезавантаженням» цього об’єкта і його подальша доля буде набагато щасливішою...
— Не маю в цьому сумнівів. Знаєте, під час робіт мені не раз здавалося, що цю реставрацію благословили вищі сили. От, скажімо, з’явилася ідея створення цитаделі, а я завжди наголошую — немає відтворення цитаделі, є лише створення її образу, того, якою вона могла бути в той період. Бо задокументованих матеріалів у нас було недостатньо, як скажімо, у випадку з будинком гетьмана, щодо якого ми мали план. І вже згаданий Володимир Коваленко від руки накреслив план оборонних стін з вежами: на око так взяв і навів місце, де мала бути цитадель.
А коли ми вже майже збудували оборонні стіни з вежами та почали копати оборонний рів, сталося диво — натрапили на залишки автентичного рову! Потрапляння стовідсоткове. Саме там він і був за гетьмана Мазепи! Більше того, там, де ми запланували в’їзний міст, знайшли декілька опор мостових. Не інакше, як там, зверху (показує пальцем догори. — Авт.), хтось керував ходом цим робіт.
— Як місцеві мешканці реагували на відновлення заповідника?
— З цікавістю. Поряд із цими руїнами виросло не одне покоління, всі в дитинстві туди бігали — романтика ж! Але за кадром залишалося головне — справжня історія цих місць, яка була і трагічною, і героїчною, і славною. Я сам народився в Сосниці, звідки Довженко родом, і лише в зрілому віці, до свого сорому, дізнався, що моє рідне селище тісно пов’язане з Анною Керн, тією самою, якій Олександр Пушкін присвячував поезії. А вона, виявляється, деякий час жила в нас. Тільки нам про це ніхто не розповідав! Ми все знали про Другу світову війну, хто захищав, хто звільняв. Але ж до цієї війни була й Перша світова, й інші події, які відіграли важливу роль в історії імперії та Союзу. Та ці питання замовчували, бо вони могли пробудити якусь національну цікавість, а разом із нею — й свідомість.
Нинішня гібридна війна дуже давно почалася. Ще коли в наші голови почали втовкмачувати міфи про Мазепу-зрадника, про колиску трьох братніх народів... Влада вже тоді не була зацікавлена популяризувати «незручні» історичні теми, які могли пробудити національну гордість. Це була жорстка політика. Тільки зараз ми починаємо усвідомлювати ту трагедію, яку пережили, і при цьому умудрилися ще й щось зберегти.
Це ж стосується і батуринців. Десь на генному рівні вони відчували, що причетні до чогось великого, але знань бракувало. Люди, як відомо, схильні до ідеалізації. І коли ми працювали над палацом, батуринці нам постійно говорили: «Тут є підземний хід на той бік Сейму». Ми дійсно знайшли з боку паркової зони, що виходить до Сейму, коридор — довгий такий і вузький з цегляним склепінням. Але він не був підземним ходом, як вважали батуринці, а належав, швидше, до конструктивних рішень із перспективою господарського використання.
— Але це цілком нормально, що такі об’єкти з часом стають овіяними легендами і загадками...
— Ви правильно сказали... Я з 1976 року в реставрації і на якому б об’єкті не працював, скрізь місцеві люди говорили, що там були підземні ходи (сміється). Церква XVIII сторіччя? «Там обов’язково має бути підземний хід! Шукайте, хлопці! Ще баба моя говорила...» (сміється). Але в цих людських домислах відчувається любов, патріотизм і захоплення місцем, де виросли.
«Сьогодні кожен, хто поїде в Батурин, відчує гордість»
— Який із об’єктів Батурина ваш улюблений?
— Складно сказати... Як у родині немає нелюбих дітей, так і в нас, архітекторів, немає нелюбих об’єктів. Є складні, клопіткі, але в кожному — твоя праця. Знаєте, буває, приїдеш на якийсь об’єкт, там занедбане все, напіврозвалене. А зайдеш усередину — й таке від нього тепло відчувається — стіни гріють. А буває, бачиш розкіш, а зайдеш — і холодом віє...
— То Батурин вас гріє?
— Гріє, і, сподіваюся, не тільки мене. А всіх, хто приїздить туди. Але якщо вже говорити про особливий для мене об’єкт у Батурині, то, напевно, це Воскресенська церква. Ідея об’єктів цитаделі створювалася переважно колегіально. А от образ Воскресенської дерев’яної церкви — тут мені вже за браком часу довелося взяти на себе повну відповідальність. Адже жодних історичних джерел щодо її автентичного вигляду не було. До цього я працював над реставрацією Георгіївської церкви у Седневі (саме в ній знімали знаменитий фільм «Вій». — Авт.) і якісь ідеї взяв звідти — в першу чергу, образ козацької церкви з характерним оздобленням та пропорціями. Тому Воскресенська церква — це об’єкт, створений лише мною, тобто «мій» у прямому і переносному значеннях.
— Мені не раз доводилося чути думку, що знищені історичні об’єкти не варто відновлювати. Бо, мовляв, то вже імітація, а не пам’ятка. Що ви думаєте з цього приводу?
— По-перше, такі комплекси дають змогу уявити пересічному українцю, як виглядав той чи інший об’єкт свого часу. По-друге, це перспектива для місцевих мешканців, можливість для молоді не шукати за кордоном шматок хліба. Уявіть, скільки робочих місць сьогодні є в заповіднику! А за кожним працівником — сім’я. Якщо наші чиновники зроблять інфраструктуру — готелі, дороги, заклади харчування і відпочинку — виграють усі. Це, зрештою, майбутнє самого міста Батурин.
Далі. Це популяризація нашої історії та культури, нашої державності. Коли Володимир Мезенцев, історик із Торонто, організовує за кошти Канади археологічні експедиції в Батурині, це свідчить про те, що з нами рахуються як із культурною нацією і державою. І, зрештою, головне. Батурин — це особлива сторінка нашої історії. Це не тільки Розумовський, це ще й Мазепа, без якого ми не бачимо Батурина, та ще три гетьмани. І ми маємо пишатися, що в історії нашої країни були об’єкти, де творилася світова історія.
А я вважаю, що Мазепа і його період — це події світового значення. Тому просто перегорнути цю сторінку й залишити все в тому занедбаному стані, як донедавна, було б ганебно. Повірте, сьогодні кожен, хто поїде в Батурин, відчує гордість. Навіть ті, хто ставиться до відновлення пам’яток скептично.
