На початку березня в Києві підбили підсумки першої ветеранської дипломатичної місії у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. Однією з найбільш знакових подій цієї місії став відвертий виступ Яни Зінкевич на тему, яку в нас рідко порушують. Ця героїчна дівчина зважилася поділитися власним складним досвідом.
«Доброго дня!
Мене звати Яна Зінкевич. Я українська ветеранка, мені 23 роки. У 18 років, після завершення школи, я з перших днів війни стала добровольцем. Сьогодні я хочу порушити важку, але важливу для кожного українського ветерана тему.
Моя участь у бойових діях завершилася після небойової травми. Тоді я пережила депресію, ПТСР та спробувала покінчити життя самогубством. Зараз у мене пожиттєва інвалідність 1-ї групи, а це, на превеликий жаль, для повнолітніх постраждалих у нашій країні означає фактично повну ізоляцію, відсутність підтримки та кваліфікованої допомоги після гострого періоду лікування.
Інвалідність для повнолітніх постраждалих у нашій країні часто означає неможливість отримати освіту, влаштуватись на роботу через дискримінацію, недоступність та відсутність інклюзивності. У моєму випадку ситуацію ще більше ускладнив той факт, що я — жінка.
Якщо постраждалий — не відома людина, не дитина чи заможна особа, то після отримання травми він скоріше за все опиниться сам на сам зі своїми проблемами, без мінімального соціального захисту, який, до слова, надають в інших розвинених країнах. На щастя, ветерани державної армії можуть скористатись дієвими механізмами допомоги після отримання травми, поранення чи захворювання.
Але для таких, як я, тобто для добровольців, ці механізми часто недоступні через відсутність офіційного статусу учасників бойових дій. Я та ще декілька тисяч людей, які в перші роки війни стали на захист України, досі не маємо статусу учасників бойових дій та будь-яких відповідних пільг.
Коли Росія анексувала Крим та розпочала війну на Донбасі, я була фактично підлітком. Мріяла стати лікарем, готувалась до вступу в медичний університет. Але відклала свої мрії і вирушила добровольцем захищати свою країну, не маючи ані найменшого уявлення про бойові дії.
Як і всі, хто бачив війну, — я найбільше її не хочу. Коли я служила у найактивніших точках фронту, в найтяжчі часи, то навіть уявити не могла, з якими труднощами мені доведеться зіштовхнутися далі. Я не могла навіть подумати, що за два роки після закінчення безтурботного та мирного життя вип’ю всі ліки, які знайду в квартирі, намагаючись покінчити життя самогубством.
Кожен, хто чує зараз мої слова, може допомогти запобігти самогубствам ветеранів в Україні. Одне самогубство ветерана — це вже занадто багато. Ми як нація прагнемо, щоб рівень самогубств у нашій країні дорівнював нулю.
Після повернення з війни ветеран втрачає три основні речі: самоідентифікацію, мету, коло спілкування. Згідно з одним iз небагатьох проведених в Україні досліджень, 95,2 відсотка бійців iз вибірки заявили, що не отримали достатньо психологічної підтримки та підготовки у своїй військовій частині. Серед тих, хто отримав травми або поранення, відсоток ще більший.
Коли йдеться про ПТСР — назвичайно важливі заходи превенції та профілактики. Щоб протистояти наслідкам війни, Україні необхідний обмін досвідом iз країнами-членами НАТО iз запобігання, лікування та збору статистики випадків самогубств серед ветеранів.
Як кажуть у нашому середовищі: з війни можна прийти, але неможливо повернутись. Я мрію, що спільними зусиллями, з вашою допомогою кожен iз наших побратимів та посестер по зброї зможе подолати ПТСР і не пройде той жахливий шлях, що пройшла я.
Дякую вам за увагу».
