На межі більш ніж чверть сторіччя новітньої незалежності Україна постала перед загрозою реваншу контрреволюційних сил.
Зазнавши фіаско в спробі знову колонізувати Україну збройним шляхом, Москва намагається використати з цією метою президентські й парламентські вибори.
Всіляко мобілізує «п’яту колону», засобами спецслужб і російсько-окупаційних військ, i терористичних бандформувань ОРДЛО дестабілізує обстановку в Україні, масштабно дезінформує вітчизняну і світову громадськість. Імперські зазіхання узурпатора зрозумілі.
Адже Україна, вимушено жертвуючи кращими синами і дочками, зупинила ворога і дає ординцям Московії гідну відсіч на східному фронті.
Потроху здається їхнiй гордий «Варяг»
Попри об’єктивні в умовах агресії труднощі складного і болісного процесу реформування, Україна утверджується як незалежна держава економічного зростання і повноцінний міжнародний суб’єкт.
Незважаючи на погрози, шантаж і економічну блокаду, закріпила в Конституції незворотність стратегічного курсу в ЄС і НАТО.
Завдяки культурній і духовній революції відроджує власну ідентичність та українське помісне автокефальне православ’я. За підтримки західних партнерів упевнено торує шлях у бажане майбутнє.
Прикладом і досвідом України все більше цікавиться розсудлива спільнота авторитарної Росії, інших пострадянських країн, захоплюється демократичний світ.
Протилежні наслідки через агресію проти України пожинає Кремль. Путінська Росія все глибше провалюється в міжнародну ізоляцію. Через санкції Заходу за останні чотири роки втратила більше 173 млдр. доларів США.
За даними Росстату, ціни на продути харчування у РФ виросли у чотири рази більше, ніж у ЄС. Загрозливої форми набуває стагнація економіки і скорочення золотовалютних резервів, через що режим змушений суттєво зменшувати фінансування оборонно-безпекових і соціальних програм.
Украй негативний вплив на моральний стан суспільства РФ чинять втрати окупаційних військ. Лише за час дії ООС вони становлять понад 500 загиблих і більше тисячі поранених. Вантажі «200» стали звичною трагічною подією у житті росіян.
Усе це призводить до невдоволення зубожілого населення, посилення акцій соціального протесту та виїзду розчарованих громадян за межі РФ. Понад 41% російської молоді, згідно з соцопитуванням «Левада-Центру», мають бажання емігрувати за кордон. Бо їх лякає перспектива бути гарматним м’ясом цинічного, жорстокого і байдужого до власного народу диктатора Путіна.
Через страх обов’язкової відповідальності в Гаазі за військові злочини дедалі некомфортніше та невпевненіше почувається пристаріле «путінське політбюро», бізнес-еліта, так зване аристократичне середовище, близьке оточення «царя» та державний істеблішмент.
Через непоодинокі провали небезпечне для Путіна «бродіння умів» опановує особовий склад спецслужб і збройних сил РФ. До них приходить усвідомлення того, що основана на фундаменті культу особи Путіна модель державного капіталізму та керованої демократії заганяє Росію у глухий кут.
Отже, суспільно-політична і соціально-економічна обстановка в Росії має всі ознаки передреволюційної ситуації. Коли, за словами шанованого у Кремлі одіозного класика Леніна, «верхи не можуть, а низи не хочуть».
Дотиснемо разом
Об’єктивна оцінка вимагає також визнати, що Російська Федерація ще має належні фінансово-економічні, військово-технічні та оборонно-безпекові ресурси.
Проте вони швидко вичерпуються через волюнтаризм, ревізіонізм і суб’єктивізм правлячої верхівки.
Тому чергова російська революція призведе до фрагментації РФ, краху режиму Путіна та імперських амбіцій націонал-шовіністів «руського міра».
Подібний сценарій розвитку подій є досить ймовірним, його панічно боїться Путін. Такий стан узурпатора посилює нещодавно зетверджений ЄС пакет «Азовських санкцій» та внесений у Сенат США законопроект «Про загрозу агресії Росії», що передбачає введення стосовно РФ «пекельних і драконівських» санкцій.
Генеральна асамблея ООН 20 лютого 2019 року і раніше закликала Кремль повернути Україні незаконно анексований Крим i тимчасово окуповані території Донбасу.
Таку ж позицію висловила більшість учасників 55-ї Мюнхенської конференції з питань безпеки.
Стратегія НАТО і США зі стримування Росії, незважаючи на дії лобістів Кремля, набуває все жорсткіших форм і послідовно позбавляє Москву переваг у чутливих для РФ регіонах світу, особливо в Україні.
Оскільки з боку Альянсу, США та ЄС останнім часом відчутно зростає фінансова і військово-технічна допомога, що сприяє реалізації реформ та помітно посилює безпеку й оброноздатність країни, хоча, зі слів президента Європейської Ради Дональда Туска, «допомога партнерів Україні могла б бути і більшою».
Незважаючи на блеф і браваду Путіна та його медіа-кілерів, уже очевидно, що ініціювання Росією припинення Договору про ліквідацію ракет середньої і малої дальності (РСМД) відчутно позначиться на її обороноздатності. Адже Кремль, як і раніше СРСР, не витримає чергової гонки озброєння в суперництві з потужностями Заходу.
Отже, із викладеного напрошується досить неупереджений і прийнятний для українства висновок. Так, путінська Росія ще залишається небезпечним ворогом і довгостроковою загрозою для України.
Проте вона не є невідворотною. Комплекс внутрішніх проблем і загрозлива для режиму їх ескалація та нарощування перманентного тиску з боку провідних демократій світу та міжнародних інституцій кардинально змінюють баланс сил і геополітичну обстановку не на користь Кремля.
Існують усі підстави вважати, що така тенденція є усталеною, але з часом буде лише посилюватись. За таких обставин Україна отримує сприятливі умови на покрокову реалізацію стратегічних пріоритетів життєдіяльності країни, кінцевою метою чого є переможний мир.
Українські «бояри» російського «царя»
Проте аналіз суспільно-політичної ситуації в умовах виборчого процесу та палаючої війни засвідчує, що на цьому шляху існують виклики, для подолання яких необхідна потужна консолідація й мобілізація як чинних гілок влади, так і єдності громадянського суспільства.
З цього приводу Голова Директорії УНР Симон Петлюра у книжці «Московська воша» написав: «Гірше, ніж москальські воші, можуть бути тільки українські гниди».
Йдеться, перш за все, про шалену антиукраїнську інформаційну війну, яку безкарно розгорнув в Україні путінський боярин Медведчук.
Цей нувориш нахабно просуває свій капітулянтський «мирний план», що ставить Україну на коліна перед Кремлем і позбавить згодом її незалежності та державності.
Вочевидь, «великому політику» не дають спокою лаври відомого царського боярина Бутурліна, підступні дії та брехливі запевнення якого в 1654 році в Переяславі призвели до ліквідації козацької держави Богдана Хмельницького.
Марять васальною залежністю України від Москви кандидати в президенти Бойко, Вілкул, Мураєв та інші. Із вкрай дилетантською програмою балотується палацовий блазень олігарха та президента Європейського єврейського паламенту Коломойського — Зеленський.
Із безмежної кількості бордів («откуда деньги, Зин?», як спiвав Володимир Висоцький) обіцяє країні маніпулятивно популістський «Новий курс» Юлія Тимошенко.
Логічно припустити, що курс із такою назвою є протилежним тому, що декларує українська держава за підтримки нації та західних союзників. «Леді Ю» бажає розшматувати Конституцію України, щоб підлаштувати її під свої деспотичні амбіції. На клептократичному слензі обіцяє країні якусь жорстку конфронтаційну «зарубу». Сумнівно, щоб такий політичний садомазохізм сприйняло українське суспільство.
А колись «жінці з косою» були властиві і пасіонарність, і харизма. Десь розгубила вона їх при незаконному перетині українсько-польського кордону разом iз Мiхеїлом Саакашвілі.
Не менш екзотичними «прожектами» (від позаблокового статусу країни до реалізації в Україні збанкрутілої в Європі ідеї побудови мультикультурного суспільства) рясніють програми інших кандидатів, які в більшості є або технічними, або виконують роль кілерів у компрометації рейтингових претендентів. Хоча більшість із 44 кандидатів напрацьовують для себе електоральні симпатії на парламентські перегони.
Не дати шансу «вчорашнім»
Відсутні підстави, щоб оминути і головного пошуковувача на президентське крісло. За період бурхливої каденції у Петра Порошенка були і видатні історичні досягнення, і прикрі прорахунки, які він визнає і не соромиться публічно про них говорити.
Особливо це стосується ще повільних темпів із приборкання корупції, свавілля олігархічних кланів та подолання бідності. Деколи гарант і його команда самі собі створювали проблеми, а потім «героїчно» і не без втрат для суспільства та репутації країни їх долали.
Утiм потрібно визнати, що ця команда продемонструвала здатність тримати удар.
Доречно також визнати, що Петру Порошенку вдалося стати Президентом всіх українців, незалежно від їх етнічної, расової чи конфесійної приналежності. Для ухвалення необхідних рішень об’єднувати у критичні періоди для країни такий суперечливий політичний клас і не до кінця вмотивовану на українську справу національну еліту.
У своїй книзі «Мистецтво управляти державою» Маргарет Тетчер написала: «Якщо ви вирішили битися — бийтеся до перемоги!» Акцентувала також увагу на тому, що «недопустимо ставити ліберальну доктрину вище воєнної ефективності». Видається, що такими є стиль і позиція чинного Президента України.
За якого кандидата чи партію голосувати, є конституційним правом кожного громадянина України. Але громаді потрібно чітко усвідомлювати, що Українська держава і народ повинні подолати цей виборчий рубікон таким чином, щоб не дати жодного шансу прокремлівським реваншистам та оскаженілим популістам і демагогам.
Не завадить і розуміння того, що путінська Росія та РПЦ продукують імперську помпезність і зверхність, рабську покірливість і війну. Навпаки, Українська держава та ПЦУ не лише декларують, а й утілюють у життя духовну велич і віру, любов, мир та конструктивний прагматизм.
Подібний підхід повинен забезпечити перемогу патріотичних державницьких сил, що гарантуватимуть незалежність, соборність та суверенну територіальну цілісність України.
Василь БОГДАН, експерт з питань безпеки, генерал-лейтенант, публіцист
