Дім для ІV Універсалу: що буде з пам’яткою, де працювала Українська Центральна Рада

Музей у будинку-музеї

 

Двох думок стосовно того, де повинна була розміщуватися музейна експозиція, бути не могло: єдиною прийнятною локацією був тільки Будинок учителя, адже саме тут, у кількох кімнатках «Педагогического музея имени цесаревича Алексея» (таку назву він мав за царату), березнем 1917-го розпочала свою роботу очолювана Михайлом Грушевським Українська Центральна Рада.

 

Відтоді цей дім — епіцентр національного відродження для цілої пробудженої України: тут було проголосовано «самостійницький» ІV Універсал, тут під гуркіт «муравйовських» гармат формувалася законодавча база УНР, тут було схвалено її Конституцію. 

 

Проте значення мало не лише це. Нині, проходячи повз понуро-тюремний паркан біля практично «онімілого» Будинку вчителя, у таке справді важко повірити, але від початків проголошення Незалежності він упродовж кількох десятиліть лишався найповажнішим у Києві простором дієвого творення українського культурного Ренесансу.

 

У Будинку вчителя регулярно проводилися патріотично-просвітницькі вечори, відбувалися форуми та конференції, тут уперше українська громадськість Києва вшановувала героїв Крут і Базару, тут щороку вручалася премія імені Василя Стуса — перелік вільно продовжувати й продовжувати.

 

Починаючи з січня 2009-го в історичному будинку Центральної Ради свої двері для відвідувачів відкрив і єдиний у нашій державі Музей Української Народної Республіки.

 

Із приходом до влади Віктора Януковича ситуація різко змінилася. На початку 2010-го президентським указом ліквідується Інститут національної пам’яті, у структурі якого тоді перебував Музей: його приміщення було опечатане, постала пряма загроза знищення експозиції.

 

Одначе зробити все «швидко і тихо» не вдалося: ЗМІ забили на сполох, до справи захисту Музею активно підключилися патріотичні середовища та громадські організації, своє слово сказала й академічна спільнота.

 

«Регіонали» почали усвідомлювати, що збитки у цій ситуації можуть бути більшими за прибутки... «Аби «загасити» ситуацію, до Музею прийшов «сам» Микола Азаров: не скидаючи пальто, бо має, мовляв, тільки п’ять хвилин і в нього безліч важливих справ, тогочасний очільник уряду починає оглядати експозицію. П’ять хвилин минуло, потім минула година... Скинувши пальто, бо вже стало жарко, автор невмирущих мемів «досить скігліти» та «бєріті лопату» уважно слухає розповіді і про податкову службу в Україні 1917-1921 років, і ще про багато чого цікавого», — згадує багаторічний очільник музею Олександр Кучерук. 

 

Зрештою, здоровий прагматизм перемагає — і ухвалюється рішення врятувати музей: після низки певних трансформацій він стає відділом «Музей Української революції 1917-1921 років» Національного музею історії України — у цьому статусі він працює і дотепер. 

 

За часів «регіонального» голови КМДА Олександра Попова — друга атака, тепер уже суто рейдерська: під приводом необхідності ремонту Будинку вчителя «грубі гроші» виділяються якійсь невідомій одеській фірмі, яка має облаштувати там повний «бізнес-люкс», з очевидною відсутністю в такому «люксі» всіляких там світоглядово-ворожих музеїв.

 

Знову гостра реакція громадянства — і знову майстри «хапка» вимушені зробити крок назад. У переддень Революції Гідності усі ці маленькі перемоги свідчили навіч: репресивна машина «регіоналів» — далеко не всесильна, якщо їй чинити ефективний опір, вона «здає назад».

 

Поглянути на годинник

 

Це буде незайвим, особливо, якщо цей годинник належав Євгенові Коновальцю: він був із ним 23 травня 1938-го, коли голова ОУН у нідерландському Роттердамі взяв до рук виготовлену «спецами» з НКВД «пекельну машину».

 

А ще — подивитися на інші його особисті речі: ручку, портсигар, хрест, закордонний паспорт, виданий Литвою (найприхильнішою у той час — та й не тільки у той — до України державою).

 

І зробити це варто хоча б з огляду на те, що людина, яка в історії України XX століття була однією з найвизначніших постатей і дії та політичні рішення якої без перебільшення вплинули на долю мільйонів людей, користувалася речами, які в жодний спосіб не нагадують про так зване «статусне» споживання: усе просто, скромно, функціонально.

 

Згадуючи численні світлини із залу засідань ВР, на яких депутати «міряються» тим, у кого із них у «котлах» корпус платиновий, а в кого — із білого золота, розумієш, що тут справді — «два світи, два способи життя».

 

Усі ці експонати нині — одна з окрас Музею Української революції, адже Євген Коновалець був командиром Галиць­ко-Буковинського куреня і полковником Корпусу Січових стрільців, найзорганізованіших і найбільш боєздатних підрозділів Армії УНР.

 

Назагал беручи, експозиція Музею послідовно відображає усю стадіальну специфіку українського державотворення у першій чверті XX століття: формування самостійниць­кого світогляду в інтелектуальних колах підросійської та підавстрійської України; Перша світова і політико-просвітницька робота Союзу визволення України; створення і діяльність Української Центральної Ради та сформованого нею уряду — Генерального Секретаріату; дер­жавний маєстат УНР та ствердження її повної самостійності; Крути; Берестейський мир; Гетьманат; ЗУНР і Листопадовий чин; Акт Злуки; мілітарна боротьба українців на чолі з Симоном Петлюрою; Перший та Другий зимовий походи; дипломатичний «фронт» УНР...

 

І кожен із цих історичних етапів репрезентовано у поєднанні артефактів, історико-культурну цінність яких важко переоцінити. Бо й направду, який iще музей може втішатися тим, що у його залах виставлені оригінали видруків трьох — із чотирьох! — Універсалів Центральної Ради (видрук ІV Універсалу передав до Музею голова НТШ у Європі Аркадій Жуковський), розкішну добірку тогочасної української фалеристики, колекцію мап України, виданих упродовж 1917-1920 років, як в УНР, так і в інших країнах Європи (серед них — видрукувана 1919-го у Швейцарії мапа етнічного розселення українців: дивлячись на нині зрусифіковані Кубань i Стородубщину, терени яких на цій карті зафарбовані всуціль «українською» барвою», починаєш багато про що замислюватися), а ще — оригінальні світлини українських дипломатичних місій у Європі, протоколи засідань делегації УНР на Паризькій мирній конференції.

 

Проте і серед цих дивовиж є відверто унікальні речі: окрім згаданих уже особистих речей Євгена Коновальця, тут варто назвати ще й «Послужний список» i комплект нагород легендарного генерал-хорунжого Армії УНР Миколи Капустянського, документи і нагороди співорганізатора Корпусу Січових стрільців Романа Сушка, листи, нотатки українських політиків i військовиків того часу.

 

Сторінка одного з рукописів Симона Петлюри під цим оглядом вражає особливо: груднем 1920-го Голов­ний отаман пише, ніби для нашої доби — «В минулому треба шукати вказівок для майбутнього — у цьому вся філософія і народів, і подій».

 

Кабінет, який чекає на Михайла Грушевського

 

Та вражати може не лише це. Здавалося, що після усього, що відбулося в останні роки з країною, просто не може бути мови про те, аби Будинок учителя перетворити майже на мертву пустку, аби там знищувалися навіть натяки на українське культурницьке життя, аби були намертво «запечатаними» двері зали засідань Української Центральної Ради, де стільки разів зустрічалися із громадою Євген Сверстюк, Слава Стецько, Левко Лук’яненко, Анатолій Погрібний, аби докладалися титанічні зусилля, щоб кудись у невідому далечінь «з’їхав» Музей Української революції.

 

І усе для того, аби зреалізувати проект грандіозної «реконструкції», після якої у Будинку вчителя мали з’явитися бізнес-центр, ресторан і ще бозна-що, а на місці збереженого донині кабінету голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського мала бути облаштована... вбиральня.

 

І це незважаючи на те, що, згідно з Указом Президента України №17/ 2016 «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років», передбачався комплекс дій для «дальшого розвитку Музею Української революції 1917-1921 років Національного музею історії України» та музеєфікації кабінетів Михайла Грушевського та Володимира Винниченка. 

 

Проте, на жаль, це не фрагменти зі сценарію абсурдистського фільму, це — реальність, в умовах якої вже впродовж кількох років вимушений працювати колектив відділу «Музей Української революції 1917-1921 років» НМІУ.

 

Проблеми почалися у 2016-му, коли в Будинку вчителя відбулася зміна керівництва. Новий «менеджмент» відразу ж заявив про себе як рейдерська команда з виразною антиукраїнською орієнтацію.

 

За короткий час тут було припинено роботу гуртків, творчих об’єднань, бібліотек (під постійною загрозою виселення функціонують лише Музей Української революції 1917-1921 років i Педагогічний музей).

 

Головним своїм завданням рейдери зробили доведення споруди до т. зв. «реконструкції». У 2017-му стали відомі її шокуючі подробиці — саме ті, які могли б стати сюжетом для прецікавого абсурдистського кіно...

 

Зусилля громадськості на деякий час сповільнили реалізацію цього плану, проте наприкінці 2018-го знову постала нова загроза знищення Будинку Центральної Ради.

 

Наприкінці листопада його оточили парканом: тепер кожному, хто хоче ближче підійти до встановлених перед входом меморіальних дощок Симону Петлюрі та Андрею Шептицькому, шлях перепиняють металеві ґрати. Далі — черговий проект «реконструкції, за стилістикою аналогічний до попереднього.

 

Один із головних меседжів проектантів — Музею української революції «на вихід». Знову прес-конференції, заяви науковців і громадських організацій на підтримку Музею.

 

29 грудня 2018 р. на представленні у Будинку вчителя «реставраційного проекту» міністр культури Євген Нищук чітко розставив пріоритети: дер­жаву цікавить найперше збереження пам’яті про Українську Центральну Раду, і всі плани всіх можливих реконструкцій повинні ґрунтуватися на усвідомленні цієї визначальної домінанти.

 

Була сформована відповідна робоча група, яка на своєму першому засіданні 17 січня 2019-го рекомендувала КП «Житлоінвестбуд — УКБ» внести суттєві зміни до проекту реставрації, які повинні врахувати потребу збереження існуючої експозиції Музею Української революції та розширення її згідно з відповідним президентським Указом. 

 

...До 150-річного ювілею голови УЦР Михайла Грушевського вереснем 2016-го у Музеї Української революції для нього було підготоване (із залученням фондів НМІУ та матеріалів, наданих Фундацією ім. О. Ольжича) робоче місце. Вже понад два роки поспіль науковці чекають, коли ж воно стане центром експозиції у його нарешті музеєфікованому кабінеті. n