Гетьман Мазепа: як Москва демонізувала найщедрішого благодійника

13.02.2019

Герб Івана Мазепи на закладній дошці Чернігівського колегіуму.

Історики багато знають про Івана Мазепу.

Знову і знову звертаючи свій погляд на життя та діяння славного гетьмана, вони кожного разу знаходять нові яскраві епізоди з його біографії, відкривають нові грані його великої постаті.

Та історики — не більше ніж люди, які за державний кошт задовольняють власну цікавість, якщо їхні знання не виходять за межі корпоративного кола.

Врешті-решт будь-яка історична особа має зайняти своє місце в історичній картині світу відповідної нації. Чим є для сучасної України гетьман Мазепа? Яке його місце?

Надзвичайно широка присутність імені на світовій мапі

Недарма кажуть, що ім’я Івана Степановича Мазепи є найбільш знаним у світі з-поміж імен усіх державних діячів України за всю її історію.

Доказом цього є надзвичайно широка присутність його імені на світовій мапі.

Справді, більше десятка населених пунктів по всьому світу носять його ім’я — аж на південному узбережжі Південно-Африканської Республіки розташований населений пункт Мазепа-Бей, та навіть у Росії, де до гетьмана зберігається відверто негативне ставлення, в Курській області існує Мазеповка. У Сполучених Штатах і Канаді таких населених пунктів найбільше.

Значною мірою розповсюдженню імені гетьмана по планеті сприяла українська діаспора дореволюційної доби. Тобто, покидаючи рідну землю, вони брали з собою серед найдорожчого і його ім’я.

А це дуже вагомий доказ того, що гетьман залишив по собі в Україні не просто добру пам’ять, а став для українців великим символом — символом самої України.

Президент Віктор Ющенко оглядає розкопки на території фортеці Батурина.

Можливо, багато кого з наших сучасників здивує цей факт, але треба пам’ятати, що таке звичайне для нашого часу негативне ставлення до постаті Мазепи — «заслуга» радянської загальнообов’язкової середньої освіти.

Бо хоч як московські царі старались демонізувати гетьмана, у них мало що вийшло. За відсутності масового освітнього інструменту царській пропаганді не вдалося стерти зі свідомості українців добру пам’ять про Мазепу.

Це часто призводило до парадоксів. Для прикладу, нам відомі такі випадки, коли в церквах, побудованих Мазепою, ще впродовж сотень років після його смерті під час одного й того самого богослужіння гетьмана одночасно і благословляли — віддаючи шану як будівничому церкви, і проклинали — виконуючи рішення центральної церковної московської влади.

Остання, як відомо, за наказом царя Петра наклала на гетьмана анафему. Тобто в боротьбі проходило не лише земне життя гетьмана Мазепи, а навіть посмертне існування його імені. Але не дарма класик світової літератури сказав:

«Лиш той життя і волі гідний,

Хто б’ється день у день за них».

Як демонізували найщедрішого благодійника

Кампанія з очорнення імені Мазепи була просто шаленою та тривала сотні років. І почалася вона фактично на наступний день після того, як гетьман підняв прапор боротьби за волю України проти московських загарбників.

Тоді Петро I видав кілька маніфестів, у яких звинуватив гетьмана Мазепу в усіх смертних гріхах, змішавши докупи і чорне, і біле, і грішне, і праведне. Цар сказав: «Треба!» — Мінспасдуш відповів: «Так!».

А московська церква насправді ніколи не була церквою, принаймні з 1569 року, коли цар Іоанн Грозний вбив московського митрополита Філіпа (Количєва).

Від того часу вона дійсно була не більш ніж «Міністерством зі спасіння душі» у кремлівській владній ієрархії.

Утім, якщо зараз це має приховані форми, то за Петра I така ситуація була абсолютно відкритою, а з 1721 року навіть отримала законодавче оформлення, коли справами церкви керував Святійший синод — «...правительство, чрез которое действует в церковном управлении верховная самодержавная власть, его учередившая».

Головною особою в цьому Синоді була світська людина — обер-прокурор. Тому не дивно, що саме церква очолила справу демонізації свого найбільшого в історії благодійника.

Двір Цитаделі в Батурині. Урядовий квартал часів Івана Мазепи.

Михайло Грушевський про це сказав: «Духовенство послушно кидало церковну анахтему на гетьмана, найбільш заслуженого для української церкви з усіх попередників».

Справді, різнобічна меценатська діяльність Мазепи залишила по собі на обличчі України величезний спадок навіть до нашого часу. Меценатська діяльність гетьмана Мазепи сягала далеко за межі України.

Зокрема, його коштом видавалася церковна література для всього православного світу. Ще дотепер в одній із бібліотек Румунії можна побачити збережений екземпляр Євангелія арабською мовою, видрукуваного коштом гетьмана.

Церква «віддячила» Івану Мазепі анафемою, та анафема і брехливі проповіді у церквах — це було для сучасників, так би мовити, на день сьогоднішній. А на день завтрашній ті ж самі слухняні церковні служителі царського режиму організували проти гетьмана справжню памфлетну навалу.

Упродовж десятків років на його ім’я лився бруд у вигляді безлічі прозових та віршованих памфлетів. «Аспид», «уме грубий», «звіровидне», «мерзський Мазепо», «лотр», «Іюда лестивий», «сине сатанинский» — так і прості монахи, і митрополити змагалися один поперед одного у вигадуванні лайливих епітетів про гетьмана Мазепу.

При розгляді їхнього «творчого спадку» перше, що кидається в очі, — це часто дослівне слідування тезам, викладеним царем Петром у його маніфестах проти Мазепи.

А найпоширеніші лайливі епітети просто кочують з одного твору в інший.

Тобто така творча активність була явно не ініціативою «народних мас», як це намагалася подавати московська пропаганда, а підпорядкованою єдиному задуму, керованою з єдиного центру кампанією. Другий важливий момент полягає в тому, що памфлети складені винятково українською мовою з урахуванням місцевих культурних та соціальних реалій. Тобто орієнтовані на українського читача, якого треба було переконувати в тому, що Мазепа «поганий».

Яскравим прикладом, який характеризує памфлетистів, є співставлення опису герба Мазепи у віршах, присвячених йому до та після повстання. Порівняйте, як про герб писали у панегірику до виступу гетьмана проти Москви:

«Щоби в гербі Мазепов хрест значив роздертий,

Котрого явленієм на небі враг стертий.

На фундаменті кріпком сей есть утверждений,

Горі зась на два роги зостал розделений...»

А після такого прославлення герба за декілька років у памфлеті читаємо:

«На гербі Мазепов хрестовидний рогатий

За союз з біси проклятий».

Ось так з «особливим цинізмом» московська церква сотні років привчала людей не пам’ятати свої попередніх слів. Маючи сотні років і соціальну функцію головного зберігача національної пам’яті, церква є чи не найбільш відповідальною за спотворення історичної пам’яті про гетьмана Мазепу. На щастя, після 333-літнього «єгипетського полону» українці нарешті отримали власну, а не керовану із сусідньої держави церкву.

Слава на всю Європу

Після 1917 року «кадило брехні» про гетьмана, що випало з рук московської церкви, підхопив наркомат-міністерство народної освіти.

У радянські часи акценти змістилися, і Мазепа перетворився на зрадника та ворога трудового народу. Змінилась і концепція подачі «матеріалу» — його вектор від емоційних епітетів та викривлених звинувачень перейшов на просту брехню: абсолютно голослівні, але впевнені твердження.

Радянські цензори навіть вдавалися до редагування джерел та їх прямої фальсифікації, що, в принципі, не дивно, адже в Радянському Союзі, як виявилось, редагували навіть твори Олександра Дюма та Жуля Верна! А оскільки постулати про Мазепу «вбивались» у голови з раннього дитинства, то й ставали невід’ємною частиною картини світу.

Антимазепинська пропаганда стала менш вишуканою та високохудожньою, стала простішою, зате більш нахабною та більш ефективною. «Приземленішою» так би мовити. Виховувалася радянська людина, а вона зазвичай потребує простих відповідей на складні питання — так легше жити.

Радянські історики ніколи не викладали події у їх хронології та повноті, а одразу переходили до узагальнень. «Мазепа старанно виконував різні доручення короля, зв’язані з агресією панської Польщі проти України», «Мазепа ненавидів як російський, так і український народ» і тому подібні твердження істориків без посилань і без аргументів мали прийматися на віру, а хто не вірив, ставав «ворогом трудового народу».

Допускались навіть абсолютно безглузді твердження: «Мазепа вживав посилених заходів для своєї охорони. Під час поїздок по Україні він наказував возити з собою гармати». Так виховували віруючого у «радянського бога». Тому не дивно, що й зараз найбільш затяті віряни Московського патріархату — це переважно колишні активісти комсомолу та піонерії. А гетьман Мазепа тепер у них займає посаду антихриста.

Таким чином вдалося досягти того, що й дотепер значна кількість громадян України вірить у «Мазепу-зрадника». Тобто радянська освіта справді була якісною. Але, на щастя, подібна віра тепер не є домінуючою.

Хоч скільки зусиль та коштів витрачалося на те, щоб витравити добру пам’ять про Мазепу, її не змогли викорінити до нуля, і коли ідеологічний тиск було знято, дуже швидко чимало людей легко сприйняли правдивий образ гетьмана. І це сталося без будь-яких зусиль чи вкладення коштів, що саме по собі свідчить про те, що гетьман Мазепа є позитивним героєм української історії. Адже правді (вона ж реальність) для того, щоб прорости, не потрібна допомога, достатньо не заважати.

Допомога потрібна для підтримання росточка правди. І в цьому питанні не багато хто доклався вагоміше за Віктора Ющенка. Зокрема, свого часу згуртована волею Президента багатотисячна команда зробила можливим відродження мазепинської столиці — Батурина. Треба особливо підкреслити, що до справи з повернення історичної правди про гетьмана Мазепу Віктор Андрійович долучився задовго до того, як став Президентом України.

А посівши найвищу в державі посаду, залишив по собі справді фундаментальний слід в історії Мазепіани. Одним зі значущих досягнень є відбудова на історичному місці Цитаделі Батуринської фортеці. Об’єкта, який у часи гетьмана Мазепи був урядовим кварталом Батурина, місцем, з якого він керував Україною, де гриміла на всю Європу Мазепина слава.

Віталій МАМАЛАГА,
старший науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»

Друкована версія