Доведені до «божевілля»: як радянська влада ламала інакодумців у«психушках»

У Музеї шістдесятництва завершилася виставка з промовистою назвою «Каральна психіатрія. Погляд з України», яка розповідає про частину українських політв’язнів (а їх в УРСР налічувалося 3-4 тисячі) — психічно здорових людей, котрих за радянських часів намагалися «вилікувати» від «загостреного почуття справедливості» та любові до свого народу, запроторюючи в тюрми та «психушки» по всьому Союзу.

Методи «лікування» насправді були методами калічення і знущання над здоровими інакомислячими людьми.

У результаті — десятки зламаних доль та скалічених життів. У представленому в музеї списку таких людей 119, але він далеко не повний. Адже багато в’язнів сумління, запроторених на примусове лікування, так і залишаються безіменними...

«Лікували» активних політичних опонентів

Термін «каральна психіатрія» і його визначення належить москвичу Олександру Подрабінеку, відомому радянському дисиденту та правозахиснику. «Каральна медицина — знаряддя боротьби з інакодумцями, яких неможливо репресувати в законний спосіб за те, що вони думають по-іншому, не так, як визначено», — писав Подрабінек у своїй книзі «Каральна медицина».

 

У СРСР «лікували» передусім активних політичних опонентів. Працювала система так: невгодному ставили «помилковий» діагноз, примусово госпіталізували у психіатричну лікарню, яку використовували фактично як в’язницю, де примушували приймати сильнодіючі психотропні препарати з важкою побічною дією та застосовували болісні медичні процедури, що фізично ушкоджували мозок. У результаті людина якщо не ламалася як особистість, то мала великі проблеми зі здоров’ям і в подальшому їй було не до бунтарства.

 

Подібним репресіям піддавали вчених, письменників, дисидентів, активістів-правозахисників, представників національних рухів, громадян, які прагнули емігрувати, релігійних інакодумців, учасників неофіційних груп, які намагалися відстоювати свої трудові права.

 

Насильно поміщали в психлікарні також «підписантів» — осіб, які підписувалися під тими чи іншими значущими листами, що були відгуком на судові процеси та інші форми переслідування.

 

Оголошена «хворою» людина не мала чітко визначеного терміну ув’язнення й була більше обмежена в правах, ніж ув’язненні в звичайних тюрмах і таборах.

 

А правозахисники, які намагалися полегшити долю засуджених до «лікування», самі підпадали під радянську репресивну систему.

 

У божевільнях навіть рятувалися від розстрілів

 

Історія не донесла до нас конкретного автора диявольського задуму — каральної психіатрії в СРСР. Але відомо, що в далекому 1921 році Фелікс Дзержинський запроторив у «психушку» свою політичну опонентку — анархістку Спиридонову, яка там була два десятки років до самої смерті. 

 

Практикував таке й генпрокурор СРСР 1930-х років Вишинський. Проте до 1960-х років  це були поодинокі випадки. Радше навпаки — за Сталіна психлікарні ставали місцем, куди ховалися від розстрілів та ГУЛАГів.

 

За часів радянської влади, коли почали діяти «трійки» (виносячи швидкі вироки: «Розстріляти!») — людям, як не парадоксально, було комфортніше «переховуватися» у божевільнях, бо там був хоч якийсь шанс вижити...

 

Так, Юрій Горліс-Горський (український військовий і громадський діяч, старшина Армії УНР, письменник), отримавши розстрільний вирок, «переховувався» декілька років по божевільнях і врешті у квітні 1931-го зумів утекти з чергової психіатричної лікарні, а згодом і перейти західний кордон.

 

Розквіт каральної психіатрії на теренах СРСР припадає на 1960-1970-ті роки. По всьому Союзу починають зводити так-звані спеціальні психіатричні лікарні (СПЛ) тюремного типу, де медперсонал — працівники КДБ (як правило, лікарі), а санітари — кримінальні злочинці (яких набирали з тих, хто відбував на зоні свій тюремний термін і сюди на легку «роботу» потрапляв за певні преференції). 

 

Побут у СПЛ був жахливим, а персонал — жорстоким (особливо санітари). У цих спецзакладах і політичні, і дійсно психічно хворі були абсолютно незахищеними.

 

Відомо чимало випадків жорстокого побиття — траплялося, що хворих навіть забивали до смерті.

Письменник Головко убив дружину і малу доньку

...Завідувачка Музею шістдесятництва Олена Лодзинська показує стенди з лікарняними справами, зокрема радянських письменників: Володимира Сосюри та Андрія Головка.

 

«І хоч по Сосюрі не було прямого карального моменту з боку влади (тим паче, що він був лауреатом Сталінської премії й його не намагалися знищити), — каже пані Олена, — але саме його життя настільки драматичне, що він мав певні проблеми з нервовою системою й підліковувався у психіатричній лікарні.

 

Класик радянської літератури Андрій Головко, який спершу був у армії УНР, а потім перейшов до лав Червоної, пройшовши через зміну свідомості й потрясіння «громадянської війни», надломлюється: у нього стається щось із психікою: він застрелив свою кохану дружину й п’ятирічну доньку. Його відправляють до полтавської божевільні, але через два роки біографію письменника «підчищають», його твори друкують, бо в них він прославляє комуністичний лад, йому все списується, Головко навіть стає лауреатом Шевченківської премії»...

 

Герої інших стендів — легендарний Петро Григоренко (радянський генерал-майор, українець, правозахисник, який виступав на захист кримських татарів  та інших депортованих народів, у 1964 році за правозахисну діяльність розжалуваний у рядові і позбавлений усіх державних відзнак, а невдовзі поневіряється по радянських тюрмах, таборах і «психушках») та Семен Глузман (лікар-психіатр і правозахисник, колишній дисидент та політв’язень, нині президент Асоціації психіатрів України).

 

Мабуть, багатьом відома справа генерала Григоренка й мужній вчинок молодого психіатра Глузмана, який у листопаді 1971 року підготував незалежну заочну судово-психіатричну експертизу в справі Григоренка, якою генерала було визнано психічно здоровим усупереч точці зору політичного режиму в СРСР.

 

Глузман довів незаконність застосування проти генерала методів репресивної психіатрії.

 

У 1972 році Семен Глузман був засуджений (помста за ту незалежну експертизу) на 7 років концтаборів, які відбував у Пермській області, й додатково йому дали ще 3 роки заслання у Тюменській області. Лікар-правдолюб відбував покарання разом з Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком i Левком Лук’яненком.

 

«Взагалі були дуже дивні випадки, — каже завідувачка музею, — коли людина намагалася прислужитися радянській владі, зголосившись бути «стукачем», бо щиро вірила радянській пропаганді, такі, як Борис Ковгар i Володимир Чубинський (пра­внук відомого композитора). Але потім прозрівалала. Наприклад, Ковгар узагалі розчарувався у своїх «шефах» із КДБ і пройнявся повною симпатією й довірою до українських шістдесятників, за якими спершу заповзявся стежити.

 

Він перейшов на їхній бік і виступив із відкритою заявою, таким чином розсекретившись. А ось Чубинський не був прийнятий на службу: «кадебісти» сказали, що він «не підходить». І невдовзі Володимир зайнявся побутовим правозахистом, вирішуючи якісь дрібні проблеми людей, воюючи проти несправедливості на місцях. Але результат був однаковий — і Чубинського, і Ковгара запроторили в божевільні». 

У спецпсихлікарнях 10% пацієнтів були «політичними»

Український громадський діяч і дисидент Йосиф Зісельс пояснює, чому історію каральної психіатрії досі погано вивчено. Тут є декілька аспектів.

 

«Із одним із них я сам зіткнувся 20 років тому, — каже пан Зісельс, — коли намагався опублікувати свої матеріали з розслідування каральної психіатрії. Тоді я радився з Михайлом Горинем, який став допомагати мені ще 40 років тому, коли я лише почав займатися цими справами. Ми вирішили не публікувати прізвища людей, які були в 1960—1980-ті роки задіяні як «фахівці» у спецпсихлікарнях — бо деякі з них тоді ще були живі й оприлюднення таких фактів їм було б неприємним... Особливо родичі цих людей дуже соромилися того, що їхні рідні були задіяні в такій непривабливій «системі лікування». 

 

Інтерес до репресій, справжньої історії (а не тієї, якої нас вчили) привів мене спочатку до самвидаву та його розповсюдження. І, коли почала виходити «Хроника текущих событий» (яку отримував із Москви), там у кінці 1960-х почали публікувати окремою колонкою справи, пов’язані з каральною психіатрією.

 

Один зі стендів.

 

У середині 1970-х я дуже захопився цим питанням, бо вважав це найбільш несправедливим. Адже, по-перше, людина опиняється перед психологічною проблемою. Вона нібито й здорова, але діагноз «каже», що вона хвора — переступити через це дуже важко. Чимало борців за свободу, приймали вирок суду про ув’язнення в зонах досить спокійно, бо це був шлях, який вони свідомо обрали. (Я теж зустрів це спокійно). А ось запроторення до психлікарні сприймалося набагато болючіше. 

 

Розширення застосування каральної психіатрії почалося саме наприкінці 1960-х років, коли «совєцька» влада зіткнулася зі зростанням незадоволення та дисидентства. І для того, щоб не демонструвати всьому світові збільшення кількості політв’язнів, влада намагалася мати їх у невеликій кількості. Тож було придумано декілька нових методик, як офіційно не показувати реальну кількість політв’язнів. 

 

Одна з цих методик і була застосована в 1967 році: до кримінального кодексу додали статтю 187: «Наклепницькі вигадки, які паплюжать радянський громадський та суспільний лад». Ця стаття відрізнялася від статті, щодо «антирадянської агітації та пропаганди» , бо люди, які проходили через такі справи (за ст. 187), йшли не на політичну зону в Мордовію чи на Урал, а  у «звичайні» кримінальні зони. Я двічі сидів за цією статтею й пройшов через кримінальні зони (спершу через посилений, а згодом через суворий режим), хоча в мене насправді була суто політична справа.

 

І ця диявольська хитрість влади ніби розчиняла «політичних», адже тоді у СРСР був мільйон кримінальних в’язнів і декілька сотень чи навіть тисяч «політичних», які йшли за ст. 187, губилися в тому великому масиві. А ось друга, більш кричуща й несправедлива методика   — це було запроторення їх до психіатричних лікарень. І лише зараз, після стількох років незалежності, почалося при Інституті національної пам’яті вивчення цієї теми. Зокрема, співробітниця інституту Любов Крупник вивчає старий архів, який недавно випадково знайшли в місті Дніпро».

 

Йдеться про те, як влітку 2018 року в.о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрун була з інспекцією в Дніпровській спецлікарні та в одній із закритих кімнат знайшла шафу, забиту медичними справами.

 

Це були справи по всіх «політичних», яких у радянські часи запроторили в цю «психушку». Вона захотіла вивезти архів у Київ, але керівництво лікарні цьому пручалося. (Взагалі дивно, що ці матеріали не були знищені ще раніше).

 

І коли нарешті, під тиском «зверху», ці справи передавали до Києва, керівництво лікарні ось що втнуло: вони змішали справи інакомислячих з усіма медичними справами старих років, починаючи з моменту відкриття лікарні в 1968 році. 

 

До речі, саме з цього року за ініціативи голови КДБ СРСР Юрія Андропова почали відкривати нові спецпсихлікарні по всьому Союзу.

 

За даними правозахисників, у 1978 році в Дніпропетровській спецпсихлікарні було 1300 хворих, яких запроторили туди за вироком суду, із них десь 10% були політичні.

 

За підрахунками Зісельса та Подрабінека, упродовж 20 років функціонування лікарні серед 12 тисяч справ (де були дійсно душевнохворі люди), переданих у Міністерство охорони здоров’я, не менше 1000 — політичних. І це лише по одній спецлікарні... 

Із зони можна було вийти, а з «психушки» — ні 

«У травні 1976 року була створена Московська Гельсінська група, а восени й українська, — продовжує пан Зісельс. — І саме в цьо­му часовому проміжку в Москві виникла комісія щодо розслідування застосування психіатрії в політичних цілях, яку заснував Олександр Подрабінек (медик за освітою). І хоча я за фахом не медик, але мене дуже зацікавили ці справи своєю кричущою несправедливістю. 

 

Адже термін ув’язнення, який визначає суд, — конкретний: ти відсидів і можеш виходити (це вже у 1980-ті роки багато кому з політичних почали давати другий термін просто в зоні). А ось у психіатрії все було по-іншому: кожні півроку збиралася комісія, яка просто продовжувала термін перебування ще на півроку. Й ізоляція тривала роками або й десятиріччями. Я знав людей, які сиділи більше двадцяти років у психіатричних лікарнях без усякої надії, що це колись закінчиться... Про таких нещасних людей ми випадково дізнавалися через інших бранців, яким вдавалося вийти на свободу. 

 

«Прорив» стався завдяки Леоніду Плющу (дисидент, відомий математик. — Авт.). Коли його випустили, Плющ виїхав у 1976 році за кордон, дав там інтерв’ю й назвав прізвища — тих дисидентів, які з ним сиділи в Дніпропетровській «психушці». За кордоном здійнявся великий ґвалт і Всесвітня психіатрична асоціація (ВПА) обговорювала питання про виключення совєцької психіатрії зі своїх лав (і таки домоглася цього пізніше). 

 

Для СРСР постала загроза інспекції з боку ВПА до Дніпропетровська. Злякавшись перевірки, усіх людей, яких назвав Плющ, забрали з Дніпропетровська й перевели до інших «спецпсихушок». А таких «лікарень» закритого типу по всьому СРСР було 17 — майже в кожній союзній республіці. Цих людей розпорошили, й ми їх загубили, бо ніхто не знав, куди й кого попереводили...

 

Мене заарештували у грудні 1978 року й вилучили один примірник моєї картотеки. До арешту в ній на перфокартках (взятих у знайомих програмістів) були зафіксовані 84 випадки психіатричних переслідувань, і більшість із них — в Україні. Оскільки моя основна робота була пов’язана з численними відря­дженнями по всій Україні, то я паралельно шукав такі випадки, й найбільше мені допомогли люди, які самі пройшли через цей жах спецпсихлікарень».

Здорову людину не можна довести до божевілля

«Один із них — Зиновій Красівський, — веде далі Йосиф Зісельс, — якого виписали зі Смоленської спецлікарні й комісували, помістивши у Львівську обласну лікарню. Там я його і знайшов завдяки Надійці Світличній (правозахисниця, публіцистка, політв’язень, після звільнення емігрувала до США. — Авт.).

 

Його поневіряння почалися ще з 1944 року. До речі, справа Красівського з суто медичного аспекту досить цікава й доводить: здорову людину можна вбити ліками, але ніяким чином (тортурами, ліками) не можна довести до божевілля. Через примусове використання сульфазину йому «підсадили» серце — у Красівського сталося два інфаркти: його комісували, аби помирав поза «психушкою».

 

Добряче допоміг і Михайло Горинь, направивши до мене легендарну особистість — Михайла Луцика, який побував у Дніпропетровській «спецпсихушці». У нього була феноменальна пам’ять, і навесні 1978 року в мене вдома він три дні розповідав про пережите й історії людей, з якими «там» перетинався. 

 

Коли мене через півроку заарештували, то слідчий, користуючись вилученою в мене картотекою, зробив два офіційнi запити у Дніпропетровську спецлікарню на 40 осіб — він хотів довести, що я вигадав усі ці випадки й паплюжу совєцьку владу. Але, ознайомлюючись у березні 1979 року перед судом зі своєю справою, я побачив на бланку офіційні відповіді слідчому з лікарні, де все підтверджувалося... Мені вдалося передати на волю дружині ці списки, які я переписав, ознайомлюючись зі справою, й вони потрапили до самвидавівських бюлетенів. Так було знайдено 20 людей, про яких два роки нічого не знали». 

«Є сумніви щодо вашої психічної повносправності!»

Колишній політв’язень Василь Овсієнко, який має три судимості й загалом відбув 13,5 року ув’язнення, має «почесний» титул від совєцької влади — «особливо небезпечний рецидивіст», тож мусив під час останнього терміну носити смугастий одяг.

 

«Вперше мене було заарештовано у день 20-річчя смерті Сталіна — 5 березня 1973 року, — розповідає пан Василь. — Слідство вів Берестовський, але його дуже скоро замінив Микола Цімох. Півтора місяця під час слідства я опирався — не давав жодних показів. Тоді мій слідчий сказав сакраментальну фразу: «Людині властиво захищатися, а ви не захищаєтесь. Це викликає сумніви у вашій психічній повносправності. Доведеться проводити психіатричну експертизу!»

 

Неповний список українців, постраждалих від каральної психіатрії.

 

 

От тоді я по-справжньому злякався, бо визнання тебе психічно хворим і перебування в «психіатричці» — це страшніше смерті, як мені тоді здавалося. Тож довелося в дечому поступатися: став підтверджувати дещо з того, що в них на мене було. Мене таки повезли на експертизу у «Павлівку» (Київська міська психіатрична лікарня № 1 імені І. Павлова. — Авт.), де експертизу проводила лікарка Наталка Винарська. Мушу подякувати їй, що вона не визнала мене психічно хворим. Упродовж експертизи, яка тривала 19 днів, мене тримали в камері з людьми, які поводилися доволі дивно, але я старався з ними не спілкуватися. 

 

Якось у вересні 1976 році під час «подорожі» в забитому в’язнями «столипінському» поїзді, коли мене вертали у Мордовію з Києва (куди спеціально привезли для наставляння на «путь истинный»), я випадково «перетнувся» з Миколою Плахотнюком (лікар, громадський діяч, політв’язень — за свої антирадянські переконання майже 9 років провів у СПЛ і ПЛ, а загалом пробув в ув’язнені 12 років. — Авт.). Миколу з іще двома нещасними перекидали з Дніпропетровської в Казанську психлікарню. Для Миколи то був щасливий випадок, бо ж майже ніякого зв’язку з білим світом він не мав — ніхто не знав, куди його повезли». 

 

В автобіографічній книзі «У карнавалі історії» уже згаданого Леоніда Плюща є такий спогад: «До Миколи Плахотнюка приїхали з держбезпеки (коли той перебував у «психушці». — Авт.), щоб узяти свідчення в нових справах.

 

Але він відмовився, покладаючись на те, що його вважають неосудним і свідчення будуть недійсними. «Нічого, ми вас пошлемо на нову експертизу — там вас визнають і за здорового», — відповіли йому «кадебісти». Проте Плахотнюк відмовився!»

«Залишалися у «психушках» на десятиліття, там і помираючи!»

Поділилася спогадами й Раїса Руденко, дружина Миколи Руденка — політв’язня, засновника Української Гельсінської групи:

 

«Щойно створена в листопаді 1976 року Українська Гельсінська група першим почала захищати Бориса Ковгара, який був запроторений у «психушку». Ми збирали інформацію, скільки є політв’язнів в Україні, хто й де відбуває покарання, які мають терміни. Так до нас потрапила інформація про Ковгара. Із Оксаною Мешко ми також довідалися, що в нього дружина залишилася з трьома дітьми, тож хотіли їм якось допомогти. Коли зателефонували дружині Бориса, то вона відповідала дуже різко: «Не потрібна мені ваша допомога! Ви вже допомогли!..» Вона чудово знала, що її телефон прослуховують, тож боялася, що й її могли заарештувати, тоді діти залишилися б фактично сиротами.

 

А ось Леоніда Плюща вже так залікували у СПЛ, що коли до нього якось прийшла на побачення дружина з дітьми, то він їх не впізнав. Лише коли Тетяна Житнікова поїхала в Москву й розповіла про нього закордонному кореспонденту, це стало відомо широкому загалу в світі (так само, як і про Бориса Ковгара). Під тиском міжнародної громадськості обох згодом таки випустили: важкохворого Ковгара — вмирати на волі, а Плющ зумів емігрувати до Франції. Тобто виживали ті, чиї імена ставали відомими на увесь світ! А «безіменні» залишалися в психушках на десятиліття, там і помираючи!..» 

 

ФАКТ

Перша відома жертва каральної психіатрії в Україні — це український композитор Артемій Ведель (1767—1808), який писав духовну музику — її виконували в багатьох храмах.

 

У Веделя була стрімка кар’єра, але якось йому зійшло зверху видіння, й він на полях свого чергового музичного твору написав, що імператор Павло буде вбитий, причому членами своєї родини.

 

Невдовзі цей аркуш паперу потрапив «куди треба», неабияк розгнівивши імператора — і Ведель опинився в київській божевільні (нині це «будиночок Петра», де й була перша божевільня, яка згодом перемістилася на територію Кирилівського монастиря). Лише незадовго до смерті, коли пророцтво здійснилося, тяжкохворого композитора випустили на волю. 

ДО РЕЧІ 

«Каральна психіатрія» в наші дні 

Як не парадоксально, але в незалежній Україні каральна психіатрія не викорінена. Як  стверджують експерти, система психіатричної допомоги є зоною серйозного ризику порушень прав людини.

 

Очільник Асоціації психіатрів України Семен Глузман наголосив на існуванні численних випадків зловживання психіатрією, зокрема неправомірного визнання людей недієздатними та протизаконного примусового поміщення до психлікарні, заволодіння нерухомістю хворих осіб. За словами Глузмана, в Асоціацію з «такими історіями зверталося безліч людей, родичів, адвокатів».

 

У багатьох областях України сиріт, які перебували в інтернатах, нерідко безпідставно поміщали в психіатричні стаціонари. Так, у психіатричну лікарню ім. Павлова в Києві дітей направляли з інтернатів цілими групами. Однак після 2006 року, коли в лікарні було проведено розслідування, ситуація в цій установі, як стверджує головний позаштатний дитячий психіатр МОЗ Ігор Марценковський, змінилася. 

 

Деякі жорстокі психіатричні методики вже у 1970-ті роки були заборонені Всесвітньою психіатричною асоціацією (наприклад, електрошок, інсуліновий шок), а в нас вони й досі не вилучені з лікувального процесу!

 

На жаль, свого часу не було зроблено справжнього засудження комунізму та його практик, ніхто з сотень тисяч злочинців не був покараний за те, якими методами рухали Україну «до комунізму». Це одна з причин, чому зараз Україні так важко рухатися вперед — тягарі минулого заважають. 

 

До Майдану ми вже бачили, як, зробивши крок уперед, легко відкотитися в минуле. Тим більше що постійно це бачимо на прикладі своєї сусідки — Росії, «гідної» правонаступниці СРСР.

 

Там і зараз застосовують колишні методи, наприклад, щодо кримських татарiв: перш ніж звинуватити у надуманих кримінальних справах, їх запроторюють на двотижневі експертизи в стіни психіатричних лікарень з нестерпними умовами.

 

Тиск на психіку, шантаж і намагання зламати людину психологічно триває...