Стовп української державності: яким був гетьман Іван Мазепа

Відзначаючи цього року 350-річчя з часу започаткування гетьманської столиці в Батурині, найпершим нашим обов’язком є віддати шану гетьману Мазепі.

До речі, цьогоріч 20 березня в гетьмана також ювілей — виповнюється 380 років iз дня народження.

Саме Іван Мазепа, безумовно, є найбільшою постаттю в історії Батурина та саме за його правління місто Батурин пройшло найвизначніші кроки до перетворення на знаковий символ української державності та української історії. 

За гетьмана Мазепи Батурин по-справжньому розквітнув і став знаним у всеєвропейському масштабі.

Недарма й тепер в Україні серед людей, які дещо чули про Батурин, головною асоціацією є те, що це була столиця Мазепи.

Загалом про справи Івана Мазепи й, зокрема, про його діяльність на користь Батурина написані сотні робіт.

Але свідомість широких кіл суспільства в значній мірі перебуває у полоні стереотипів (як позитивних, так і негативних) щодо біографії та оцінок постаті Івана Степановича.

Тому одним із важливих завдань вважаємо доносити правду про справи Гетьмана. 

20-річний період миру

Безумовно, найважливішим з успіхів гетьмана є те, що він дав Українській козацькій державі мир. Майже 40 років до правління Мазепи, практично безперервно, в Україні йшла війна. І лише йому вдалося принести на українську землю 20-річний період миру.

 

Повного миру гетьман, звісно, не досягнув. Просто тоді люди значно більше «полюбляли» воювати, ніж ми у XXI столітті. Якщо гетьман і вів війну, то на територіях супротивників.

 

Знову ж, специфіка того часу така: якщо хочеш миру в себе — треба йти до сусіда, тому що інакше він прийде до тебе. 

 

Мазепа воює успішно. До речі, його «іпостась» як видатного воєначальника є на тепер незаслужено забутою.

 

Перенісши війну на ворожу територію, гетьман створює передумови для всебічного розвитку українських земель, які перебували під його владою.

 

Масштабне будівництво, років сто небачене в Україні до Мазепи, є доказом успішності його курсу.

 

Яскравою ілюстрацією може бути те, що впродовж правління гетьмана Мазепи, як твердять дослідники, на підконтрольних йому землях було зведено до чотирьох сотень православних церков, причому на власні кошти гетьмана побудовано чи ґрунтовно реставровано як мінімум 43 iз них. 

 

Мистецький стиль «українське бароко» отримав своє найповніше оформлення саме в часи Мазепи, і недарма його ще називають «мазепинським бароко», що є, погодьтесь, найвищою оцінкою. Коли ім’я державного діяча стало асоціацією зі стилем у мистецтві — що може бути вагомішим доказом того, що то була його епоха? Тобто «мазепинське бароко» звучить як «наполеонівський ампір» або «вікторіанський стиль».

«Грішно когось віддавати неволею чи дарувати»

Економічні успіхи, крім усього, були ще й результатом особистого управлінського хисту гетьмана.

 

А про те, що він справді був надзвичайно вмілим «менеджером виробництва», яскраво свідчить, зокрема, історія його діяльності на російських землях.

 

Отримуючи на певному етапі вільні ресурси, гетьман зазвичай не витрачав їх на розкішне життя, як це робила більшість тодішніх можновладців, а вкладав у розвиток господарства. Зокрема, таким чином Мазепою були придбані напівпорожні маєтки російських поміщиків на прилеглих до України землях. 

 

Приносячи з собою українські традиції, в яких не було кріпацтва (особистої залежності селянина від власника землі), Мазепа як «роботодавець» дуже вигравав на фоні російських порядків, де на той час уже існувало повноцінне кріпацтво, по суті — рабство.

 

Неважко уявити, з якою заздрістю дивились на міграцію робочої сили до маєтків гетьмана його сусіди.

 

Подібний стиль керівництва гетьман сповідував і у своїх українських маєтностях, віддаючи перевагу отриманню більшого доходу завтра перед «вичавлюванням» останньої копійки з робітника сьогодні.

 

Всупереч твер­дженням радянських істориків у порівнянні з абсолютною більшістю тогочасних «власників засобів виробництва» Мазепа точно не виглядає як «гнобитель трудового народу».

 

Відомі численні документи, видані гетьманом, які спрямовані проти свавілля правителів по відношенню до широких народних мас. Сказане вище, окрім усього, ілюструє й світо­глядні гуманістичні цінності гетьмана. Його слова: «Грішно когось віддавати неволею чи дарувати».

 

Утім чи не найбільшим «головним болем» Івана Мазепи було розділення українських земель. 1704 року, вміло використавши сприятливу зовнішньополітичну ситуацію, гетьман вирішив це питання. Його влада була поширена на більшу частину заселених українцями земель, дійшовши навіть до Галичини: Львів вітав гетьмана. Але на заваді реалізації об’єднавчих прагнень Мазепи стала традиційна схильність московських царів до торгівлі українською землею.

 

Вважаючи поляків більш цінними для себе союзниками, Петро I не дозволив гетьману закріпитися на західноукраїнських землях. Це, до речі, пізніше стало однією з причин виступу Мазепи проти Москви.

 

Стараннями гетьмана великий імпульс отримала й базова галузь розвитку суспільства — освіта. Зокрема, це добре видно на прикладі Києво-Могилянської академії, недарма в ті часи вона отримала назву Могилянсько-Мазепинської.

 

Саме за сприяння Мазепи Академія стала найпотужнішим учбовим закладом не лише для України, а й для Російської імперії.

 

Саме її випускники розносили паростки освіченості просторами імперії, а імперські структури, що займались ідеологічним i релігійним напрямками, на 90 % комплектувались із них. Та вплив гетьмана на долю Російської імперії не обмежувався цим.

 

Гравюра «Мазепа серед своїх добрих справ» (І. Мигура, 1706 р.).

Ілюстрації надані НІКЗ «Гетьманська столиця».

 

Головним інструментом впливу Мазепи у відносинах з Москвою була його вроджена харизма та вміння подобатись людям — риси, які за численними свідченнями були так притаманні гетьману. Доповнені високою освіченістю, вони ставали незаперечною зброєю.

 

Стаючи на гетьманський уряд у 1687 році, Мазепа був змушений підписати договір з царем, так звані «Коломацькі статті».

 

За цим договором умови залежності від царської влади для України традиційно погіршились.

 

Але в наступні роки своїми політико-дипломатичними талантами та знаннями Мазепа зміг стати настільки корисним для московського уряду, що у Москві на порушення українським гетьманом значної кількості обмежень просто закривали очі.

 

Так, наприклад, договір забороняв Україні самостійні міжнародні контакти.

 

Та не маючи власної альтернативи мазепинським зв’язкам з іноземними країнами й побудованій ним системі видобування розвідувальних даних, московські можновладці вимушені були не просто не помічати порушень гетьманом договору, а й навіть заохочували його до цього.

 

Кажуть, політика — це мистецтво можливого, а гетьман, як бачимо, умів вдало використовувати свої можливості навіть у найскрутніших умовах. 

Формування Мазепою проєвропейськи орієнтованих поглядів... Петра I 

Особливо великих успіхів за допомогою подібної «м’якої сили» гетьман досягнув після фактичного приходу до влади молодого царя Петра I.

 

Чомусь не дуже відомим є той факт, що Мазепа перебував у Москві під час заколоту, організованого Петром I з метою відсторонення від влади своєї сестри Софії, тодішньої правительки Московії.

 

А чаша терезів остаточно схилилась на бік молодого царя якраз після того, коли гетьман прибув до Троїце-Сергієва монастиря — тимчасової резиденції Петра.

 

В умовах хоч і короткочасної, але все ж дезінтеграції владних та силових структур Московського царства, мабуть, саме позиція гетьмана (військові та адміністративні можливості якого були стабільні і міцні) стала вирішальною у приведенні до влади Петра I.

 

Тобто не тільки розумом та харизмою гетьман «причарував» царя, а й конкретними особистими послугами.

 

Після цих подій гетьман Мазепа перетворився на фактично незалежного правителя і зміг зосередити свої зусилля на розвитку України. 

 

Важко оцінювати, чи помилився гетьман у далекій перспективі щодо свого рішення зробити ставку на Петра.

 

Як відомо, з часом цей цар перейшов до брутального, ще більш активного, ніж його попередники, наступу на права і свободи української держави.

 

Чи навпаки — Мазепа із тих надзвичайно важких умов у протистоянні зі зростаючою хижою імперією «витиснув» максимум можливого.

 

Недооціненим, на нашу думку, є і вплив гетьмана на особистість та формування кола інтересів молодого царя. Для формування проєвропейськи орієнтованих поглядів Петра I Мазепа зробив, мабуть, не менше, ніж відомі європейські генерали на московській службі Лефорт та Гордон. Під їхнім впливом цар справді дещо відійшов від практики своїх предків, які відверто демонстрували свій «первісний дикий нацизм».

 

Уявіть собі, яке враження справляв у Європі один тільки допуск іноземних послів до цілування царської руки, коли одразу після цілування цар омивав руку святою водою й приймав Святе Причастя.

 

І все це безпосередньо на очах послів! Можливо, розрахунок гетьмана був наступним: виховати царя, який би сповідував близькі самому Мазепі європейські гуманістичні цінності.

 

Але в цьому гетьман точно прорахувався — модернізаційних прагнень московських можновладців завжди вистачало тільки на переймання візуальних проявів культури та оволодіння передовими технічними засобами задля створення більш ефективних систем державного примусу. Як не вчився Петро I в Європи — все одно залишився азійським деспотом.

 

Коли співіснування з Москвою стало абсолютно нестерпним, гетьман Мазепа підняв повстання проти царя. І підняв це повстання, виходячи суто з інтересів українського народу. Втім, це тема окремого детального розгляду.

 

Загалом, лише сухий перелік усіх досягнень Івана Мазепи за 22 роки гетьманування зайняв би не один десяток газетних сторінок — успіхів справді було не мало. Безумовно, духовний і матеріальний спадок гетьмана Мазепи є для нас безцінним дороговказом і залишиться ним, поки живе українська нація.

 

На завершення треба підкреслити, що центром славних мазепинських діянь на добро України був саме Батурин.

 

Не буде перебільшенням сказати, що на сьогодні Батурин є найважливішим «мазепинським місцем» у світі. Тут зберігається та оживає пам’ять про нього, тут «закопаний» його «духовний скарб». 

Віталій МАМАЛАГА, 

старший науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»