До
29-річний киянин Дмитро Щебетюк — справжній енерджайзер, який встигає активно займатися спортом, досліджувати столицю та інші міста України на предмет доступності, вести активне громадське життя, виступаючи з мотиваційними лекціями перед людьми з інвалідністю та всіма небайдужими до їхніх проблем, а ще — мати власний проект у соціальних мережах.
Він — людина з інвалідністю, яка пересувається на візку, але служить прикладом оптимізму навіть для здорової молоді.
У житті до травми Дмитро навчався в Національному авіаційному університеті й готувався захищати диплом за фахом інженера, писав наукові статті і мріяв вступити до аспірантури.
Дуже захоплювався музикою, яку писав також сам, грав на гітарі у гурті Chaos Limit і співав як бек-вокаліст.
У вільний час любив подорожувати і підкорювати цікаві вершини, щоб довести собі, що він може це зробити. Саме такий твердий характер і допоміг йому в житті після травми...
Після
Ще одним захопленням Дмитра Щебетюка була фотографія, якою він займався разом зі своєю дівчиною Яною. Познайомилися, коли вона робила знімки на їхньому концерті.
В лютому 2011 року, гостюючи у неї в селі Крюківщина під Києвом, юнак вибрав дуже гарний ракурс для фото з гори із видом на озеро.
Встановив штатив фотоапарата, налаштувавши десятисекундну витримку, і кинувся донизу, де стояла його кохана, щоб разом сфотографуватися на тлі чудового пейзажу.
Раптом штатив став падати, і хлопець якимось дивом встиг підхопити «фотик», щоб він не розбився, але при цьому впав сам і покотився з гори, вдарившись спиною і головою об дерево.
Хотів звестися на ноги, але не зміг. Яна, яка навчалася в медуніверситеті, а до цього вже мала фах фельдшера і працювала в «швидкій допомозі», почала шапкою зупиняти кров на голові, але зрозуміла, що він травмувався дуже серйозно і сама вона не допоможе Дмитру.
Викликала по телефону «швидку допомогу» та повідомила своїй мамі. Коли ж карета не змогла спуститися до них, мама зупинила якусь автівку, і нею з трудом змогли довезти юнака до «швидкої».
Його завезли у Боярську лікарню, де надали першу допомогу і, зважаючи на серйозність травми, перевезли до столичної Лікарні швидкої медичної допомоги.
Тут Діма провів 10 днів у реанімації, потім переніс дві складні операції — адже отримав сильний струс мозку і пошкодив хребет настільки, що майже перебив спинний мозок. Це й стало причиною того, що він більше не зміг звестися на ноги.
Яна чим тільки могла допомагала коханому, ночувала в лікарні та ставила крапельниці. Потім робила масажі та інші процедури протягом його річної реабілітації.
Тож у 2012 році Діма зробив їй пропозицію у ресторані, подарувавши обручку... «Але обставини виявилися сильнішими за наше кохання, і через три роки ми розлучилися, — говорить чоловік. — Хоча підтримуємо дружні стосунки. Наразі коханої дівчини у мене немає, тож я займаюся активно спортом і громадською роботою».
Щодня долаючи себе
Тому, що встигає робити цей завжди приємно усміхнений, із модною зараз борідкою активний юнак на інвалідному візку, можуть позаздрити навіть цілком здорові молоді люди, а друзі по нещастю беруть із нього приклад.
Буквально з перших днів після лікування він не впав у відчай, не замкнувся у собі, не виходячи з дому, а навпаки — мобілізувався психологічно, сприйнявши виклик як іще одну гору, яку він має підкорювати все життя, надихаючи власним прикладом інших.
Діма вирішив, що найкращою реабілітацією буде спорт, активно зайнявся плаванням. Нині він під керівництвом досвідчених тренерів став чемпіоном України серед людей з інвалідністю, виконавши нормативи майстра спорту і неформально зайнявши сьоме місце у міжнародному рейтингу. В
одночас захопився стрільбою із лука під керівництвом наставника Дмитра Львовського і навіть потрапив до резерву збірної — щоправда, згодом відклав це заняття. Але зараз посилено готується до чемпіонату України з плавання
. Тож на всіх зустрічах із людьми з інвалідністю, яких чоловік проводить сотні, активно пропагує спорт як найкращий спосіб фізичної та психологічної реабілітації, під час якої не лише працюють майже всі групи м’язів, а й виробляється психологічна стійкість, спрямованість на перемогу не лише у спорті, а й у житті.
А ще Дмитро Щебетюк вирішив допомагати таким, як сам, тим, що став досліджувати спочатку столицю, а згодом й інші міста на доступність для людей з інвалідністю.
«Ця ідея виникла після того, як одного разу в листопаді 2015 року я з подругою Марго Гонтар спробував зайти до суші-бару, — пригадує чоловік. — А це виявилося незручно, тому що довелося долати три сходинки — добре, що мені допомогли співробітники. Я написав їм у книзі відгуків побажання зробити пандус — не знаю, чи вони його врахували. А також розповів про це в «Фейсбуці», на що отимав багато відгуків від усіх небайдужих до проблем людей з інвалідністю. Так і зародилася ідея: досліджувати публічні місця у Києві на предмет доступності і писати звіти про це у соцмережах. Цей проект ми назвали «Доступно.UA», і він зараз став дуже популярним. Я побував у багатьох закладах харчування і виявив, що майже в усіх немає жодних умов для людей з інвалідністю — починаючи від входу, закінчуючи туалетом.
Також відвідав деякі кінотеатри і виявив, наприклад, у «Лейпцігу» незручності. А от у театрах імені Франка, Лесі Українки, на Подолі є пристосовані вбиральні, пандуси, а в останньому — навіть ліфт. Також ми реалізували проект топ-10 музеїв, у рамках якого відзняли відеосюжети з кожного і також зробили звіт у соцмережах. У деяких із них — Шевченка, Грушевського, «Мистецькому арсеналі», міста Києва є пристосування для людей з інвалідністю, у решти — немає. Нові торгові центри переважно оснащені пандусами чи навіть ліфтами. І школи останнім часом роблять більш інклюзивними.
Із громадським транспортом у Києві останнім часом ситуація поліпшується — закуплено багато низькополого, встановлено підйомники, щоправда, мало з них працюють. Наприклад, на кількох станціях швидкісного трамваю вони є, та коли ми попросили піднятися візком на платформу на «Вацлава Гавела», цього зробити не вдалося. А метро взагалі залишається практично недоступним.
Не завадило б задля зручності людей з інвалідністю та інших представників маломобільних груп — батьків із дитячими візочками, літніх людей — облаштувати наземний перехід на Хрещатику. У багатьох містах України, де я побував у рамках цього проекту та на інших заходах, ситуація ще гірша. Дещо ліпша вона у Львові, Івано-Франківську, Вінниці, а от у Харкові, Дніпрі, Запоріжжі є проблеми — навіть з елементарними високими бордюрами та східцями біля громадських об’єктів».
Зараз Дмитро Щебетюк разом з однодумцями втілює проект «Відкриті двері», у рамках якого компетентне журі відбирає найдоступніші об’єкти та нагороджує їх своєю відзнакою. А нещодавно у Києві відбувся Форум інклюзивності, організований за ініціативи проекту «Доступно.UA», на якому було визначено переможців, котрі дбають про людей з інвалідністю та інших проблемних відвідувачів.
«Ми отримали 47 заявок, з яких журі відібрало 14, — розповідає Дмитро. — Серед них декілька київських об`єктів. Наприклад, дуже добре підготовлений шостий Апеляційний суд, розміщений у колишньому заводі «Арсенал». На його подвір`ї є стоянка для автівок людей з інвалідністю, вхід обладнано пандусом та кнопкою виклику співробітників із табличкою двома мовами та шрифтом Брайля. Всередині приміщення є інформаційні дошки для незрячих із мнемосхемами, тактильні смуги, ліфт, облаштована вбиральня. Подбали про таких людей і в Національному музеї імені Шевченка, «Мистецькому арсеналі», бібліотеці на Русанівці та в інших закладах».
А в планах Дмитра ще багато цікавих задумів, які цей невгамовний і цілеспрямований чоловік на візку обов’язково втілить заради того, щоб столиця та інші міста стали більш доступними для людей з інвалідністю.
