Кодекс «Пірата»: чому доброволець АТО Володимир Мусяк не визнаний державою

Хоч загалом він виходець з Одещини. Знаючи це, дивуюся тому, наскільки чудово 35-річний чоловік володіє українською мовою. Як виявилося, так було не завжди: більшу частину свого свідомого життя Володимир був російськомовним, а українську цілеспрямовано вивчив уже після закінчення строкової служби в армії. 

 

— Багато хто тепер думає, що я із Західної України, бо розмовляю занадто чистою рідною мовою. Пояснюю, що, будучи російськомовним, вивчав українську по книгах та кінофільмах, — посміхаючись, розповідає Володимир Мусяк. — Усе тому, що почав думати: живу в Україні й не знаю української — це ж нонсенс. Пригадую, будучи в охороні Помаранчевого Майдану, спілкувався з одним дядьком, який назвав мене націоналістом. Я тоді заперечив: та ні, я патріот, але не націоналіст. І от, вирішивши вивчити рідну мову, я не міг знайти в Одесі українських книжок (це вже тепер знаю прекрасну книгарню-кав’ярню пані Галини Дольник на вулиці Катерининській, де є великий вибір україномовних видань).

 

Тому в п’ятницю після роботи сідав на потяг до Тернополя, Івано-Франківська чи Львова, скуповував там українські книжки й повертався до Одеси. А прочитавши все, знову їхав за черговою порцією чтива. Отак вивчив рідну мову і зрозумів, що дядько з Помаранчевого Майдану мав рацiю: я український націоналіст, чим дуже пишаюся. Уже навіть думаю українською. А загалом у мене мрія — вивчити всі слов’янські мови.

 

Перед початком гарячих подій на Донбасі Володимир Мусяк навчався в Одеському національному університеті на історичному факультеті, звідки його відрахували через те, що він... затримався на війні. 

 

— Спочатку наївно думав, що закінчимо її за пару місяців, тож моєї відсутності у виші ніхто й не помітить (я навчався на заочному відділенні), — зізнається мій співрозмовник. — Та минув рік, другий, а війна все не закінчується. Тож пропустив одну сесію, потім наступну й у підсумку «вилетів» із кінця третього курсу (звичайно, було дещо образливо, адже мені вдалося вступити на бюджетну форму навчання). Та з часом поновився у виші й от тільки цього року нарешті отримав диплом бакалавра. Я історик, тож завжди знав, що в нас буде війна з Росією, що, поки існує Російська імперія, вона не залишить Україну в спокої. Щоправда, думав, що це буде війна мого сина або онука. І навіть радий, що вона стала моєю, бо дуже сподіваюся, що моєму сину, коли він виросте, не доведеться воювати.

 

Те, що він опинився у лавах добровольців, молодий чоловік вважає цілком логічним, адже на той час мав досвід служби в армії, до того ж пройшов військові вишколи, будучи членом всеукраїнської організації «Тризуб» імені Степана Бандери. 

 

— Якщо говоритиму те, що думаю, багато хто моїх слів не сприйме, — висловлює побоювання Володимир Мусяк. — Скажімо, якщо стверджуватиму, що в 2014 році була цікава, весела війна, то хлопці, які воювали, посміються і зрозуміють, що маю на увазі. А от ті, хто не нюхав пороху, можуть запідозрити, що в мене не все гаразд із головою. Завважте, що я воював у складі добровольчого формування, яке не мало державного забезпечення.

 

Тож кожен із моїх побратимів приїжджав на базу ДУК «Правий сектор» (тоді надзвичайно секретну) із чим міг. Я їхав на війну з травматичним пістолетом і ножем у рюкзаку й думав, що озброєний і дуже небезпечний. Хоч, порівняно з багатьма іншими добровольцями, в мене були значні переваги, адже мав можливість за власний кошт придбати бронежилет і якісний кіларовий шолом. Більше того, шолом купував собі кілька разів.

 

Якось у Пісках ми стояли на позиціях пліч-о-пліч із хлопцями з 93-ї окремої механізованої бригади. І побачивши перед наступальною операцією юнака в радянському шоломі, який із розмаху можна пробити ножем, я зняв свій і надів йому на голову. Такі душевні пориви в мене були пару разів. А свій перший трофейний автомат, як і більшість добровольців, я здобув у бою.

 

Воюючи у складі 5-го окремого батальйону ДУК «Правий сектор», який згодом увійшов до Української добровольчої армії, Володимир Мусяк побував у багатьох гарячих точках: Карлівці, Пісках, Авдіївці, Іловайську, Станиці Луганській... 

 

— Довелося воювати й на околицях Донецького аеропорту, — продовжує свою розповідь доброволець. — У самому аеропорту не був, захищав лише підходи до нього. Розумієте, ми не сиділи увесь час на позиціях. Специфіка штурмового підрозділу дещо інша: відбивши противника, закріпившись та дочекавшись військових з’єднань ЗСУ, які були значно численнішими за добровольчі, ми передавали їм зайняті позиції, а самі одержували інше бойове завдання. Через це не потрапили і в Іловайський «котел» — були в Іловайську на початку серпня 2014 року, коли місто звільняли підрозділи ЗСУ та добровольчих батальйонів «Донбас», ДУК «Правий сектор», «Азов» і «Шахтарськ». Того дня нам це не вдалося, і ми відкотилися назад, після чого одержали наказ перейти на інший відрізок фронту. 

— Під час нашої попередньої зустрічі ви сказали фразу, від якої мені стало моторошно: «Ми вже давно померли, просто Господь змилостивився й відвів нам іще трохи часу...» — нагадую Володимиру. 

 

— Бачте, всі, хто брав участь у прямих зіткненнях із противником, неодноразово пережили смерть. І зі мною було таке, що вже прощався із життям, звертаючись до Бога, бо знав, що перед кончиною потрібно покаятися, — пригадує доброволець. — Одного разу ми мали зачистити «зеленку» біля Донецького аеро­порту. Нас було чоловік 19, і сталося так, що ми опинилися в голому полі, а «сепари» були під прикриттям лісосмуги й так гатили по нас із кулеметів та автоматів, що я не мав жодного сумніву: все, нам «хана». БТР, який мав нас прикрити, повіз командира, якого під час наступу поранило в голову. Ми всі мали полягти в тому бою. Якби противник підпустив нас трохи ближче (а я думаю, це й планувалося), то міг би запросто скосити всіх однією автоматною чергою.

 

Та, очевидно, в когось здали нерви, і той натиснув на гачок раніше, а за інерцією почали стріляти й інші. За лічені сантиметри від моєї голови пролітали кулі. У бага­тьох наших хлопців закінчувалися патрони. І, знаєте, я тоді знайшов схованку в голому полі. Розумію, що це прозвучить дико і якийсь психіатр, можливо, захоче зайнятися мною після публікації цього матеріалу, але на той момент мені здавалося, що це класна схованка. Я сховався за трьома колосками, що стирчали на ріллі. Спершу впав, перекотився (щоб не бути зручною мішенню, потрібно постійно рухатися), підвів голову й побачив оті колоски. І враз став таким спокійним: уявіть собі: я свято вірив, що ці колоски мене захистять.

 

Поки отак лежав, поряд падали кулі, проте жодна з них мене не зачепила. А врятував нас тоді бронетранспортер, що відвіз пораненого командира і повернувся на поле бою. Він став стіною між нами й «сепарами». Уявіть, як мало нас було: всі ми сховалися за одним БТРом. Йому прострелили всі колеса, та він усе одно примудрився відвести нас на безпечну відстань. 

 

Здавалося б, ця історія закінчилася. Та от пару місяців тому Володимир Мусяк, котрий, як уже говорила, намагається згуртувати всіх ветеранів у Карлівському районі, зустрівся з одним із колишніх бійців 93-ї окремої механізованої бригади — Сергієм Панасенком (позивний «Дід»), який проживає в селищі Мартинівка. 

 

— І от Сергій починає розказувати мені про той бій. Я здивувався: звідки ти, мовляв, про нього знаєш, якщо тебе там не було? Він, у свою чергу, здивувався: «Як це не було?». Виявилося, він був водієм того БТРу, під прикриттям якого ми відходили з поля бою, — посміхається Володимир Мусяк.

 

Будучи тричі контуженим, він щоразу відмовлявся від госпіталізації й лишався у строю. Найтяжчу ж мінно-вибухову травму отримав поблизу Авдіївки. Це трапилося в червні 2016 року, коли, якщо пам’ятаєте, під час боїв у районі шахти «Бутівка» було багато полеглих і поранених «правосеків».

 

— От позавчора розмовляв по телефону з побратимом із Маріуполя (його позивний «Шева»), разом з яким сиділи в окопі буквально за кілометр від противника, і дізнався, що не все пам’ятаю з тієї червневої ночі. Як з’ясувалося, принаймні 30-40 хвилин із моєї пам’яті випали, хоч я нібито весь час був при тямі. Я виконував тоді функції командира взводу і, знаючи, що під час потужних обстрілів у багатьох здають нерви, дуже хвилювався за молодих бійців (більшість із них узагалі були необстріляними), котрі сиділи в іншому окопі. Мав перебігти до них усього кілька метрів. Тільки-но висунувся десь по грудну клітку — і в цей час пролунав вибух. «Шева» розповів, що десь за 5-7 метрів від нас вибухнув снаряд 120- або 150-міліметрового калібру, внаслідок чого навіть дерева з коренем вирвало. Вибухова хвиля відкинула мене назад в окоп. Слава Богу, що перед цим надів шолом і застебнув його на підборідді, бо головою боляче вдарився об стінку окопу. Одразу відчув, що зі мною щось не так: маючи перед цим не одну контузію, вже добре знав її ознаки. «Шева» пригадав, що, коли мене відкинуло, я безтямно крутив головою, тобто був у прострації, — Володимир Мусяк відтворює події, пов’язані з його останньою контузією. — Пригадую, як у скроні билася думка: головне, щоб оцього мого стану не помітили підлеглі. Однак «Шева» швидко зорієнтувався: «Ти зараз не воїн і точно не командир». Із лікарні, куди мене доставили, вдалося втекти. Туди якраз почали завозити вбитих і тяжкопоранених «правосеків», тож я почав благати лікаря: як почуватимуся, їдучи до госпіталю разом із хлопцями, які стікають кров’ю, при цьому не маючи жодної подряпини? На ранок мене доправили на базу нашого батальйону, де я прийняв душ, поцілував дружину Людмилу, яка там жила і працювала в інформаційному центрі. А коли стан мого здоров’я ще дужче погіршився, таки погодився пройти лікування у Дніпровській обласній лікарні імені І. І. Мечникова. Тобто лікував, на жаль, тільки останню контузію — був молодим, дурним.

 

Контузії тепер дають про себе знати: час від часу Володимиру допікають пекельні головні болі — такі, що і знеболювальні не допомагають. І пам’ять, бува, підводить. Раніше молодий чоловік, слухаючи лекції й нічого не записуючи, складав іспити на основі того, що почув. Тепер нерідко не може згадати якесь елементарне слово. А інколи, говорить, заплітається язик, мов у п’яного. 

Після лікування друзі відправили Володимира Мусяка на реабілітацію до острівної держави — Республіки Кіпр. Запрошують туди наших вояків із пораненнями українці, котрі живуть на острові в Середземному морі вже багато років, при цьому оплачують переліт, проживання й харчування.

 

Ось так Володимир провів два тижні у другому за величиною місті цієї країни, розташованому на південному узбережжі, — Лімасол. 

 

— Летіли туди разом із побратимом з Донецька Максом (позивний «Док») — колишнім бійцем добровольчого батальйону «Дніпро-1». Проходячи реєстрацію на свій рейс, спілкувалися. Я зазначив, що знаю із «Дніпра-1» 5-ту роту, бо ми воювали пліч-о-пліч. І тут Макс говорить: так я, мовляв, із 5-ї роти. Оскільки нині розвелося чимало самозванців, у моїй душі заворушився черв’як сумніву.

 

Запитую Макса: «Як це ти з 5-ї роти, якщо я тебе не знаю? Ану, будь ласка, із цього місця детальніше». Як виявилося, він отримав поранення в Пісках, коли добровольці в одному з дворів варили їсти, а міна упала ледве не в каструлю. І тут я пригадав, що був тоді поряд із тим двором, де вибухнула міна. Забіг туди — бачу: декілька поранених, кров, хаос. У очі впав один боєць, який схопився за ноги. Я кинувся до нього, аби допомогти, а невдовзі приїхали й медики. Як виявилося, Макс — це той боєць, якому я надав тоді першу допомогу. Отак ми познайомилися в аеропорту, — поділився Володимир Мусяк іще однією історією. — А мешкали ми на Кіпрі, до речі, в хостелі, який відкрив хлопець із Горлівки Дмитро Глазунов. Усі наші бійці, які прибувають на реабілітацію, проживають там безплатно. 

 

— Ви «засвітилися» в документальному фільмі Леоніда Кантера та Івана Яснія про захисників Донецького аеропорту «Добровольці Божої чоти». 

 

— Я там з’являюся епізодично, — конкретизує Володимир Мусяк. — Узагалі не люблю камер, водночас бувають ситуації, коли тобі не до того, щоб від них ховатися. Так було, наприклад, під час мінометного обстрілу в Пісках, коли поранення отримали двоє цивільних. Так от, у цьому фільмі видно, як ми з нашим батальйонним медиком «Вієм» надаємо їм допомогу. Я був на презентації цього фільму в Києві й сам нещодавно влаштував його показ у Карлівці. Це дуже важкий фільм, там є і кров, і смерть...

 

У цьому місці зробимо дещо ліричний відступ. Річ у тому, що під час війни Володимир устиг ще й одружитися, а невдовзі у подружжя народився первісток. Із майбутньою дружиною Людмилою, уродженкою Миргорода, чоловік познайомився в 2015 році в Полтаві, де вона жила і працювала, а він, згідно із завданням, формував 17-й запасний батальйон ДУК «Правий сектор». Молоді люди випадково зустрілися на концерті українського репера ЯрмаКа. А вже 5 травня наступного року побралися в Миргороді. 

 

— Людмила поїхала на Великдень до батьків, а я й собі, будучи на передовій в Авдіївці, попросився на кілька днів у відпустку. «Що трапилося?» — поцікавився командир. «Та, — кажу, — поїду одружуся». Усі з мене іще посміялися, не сприйнявши моїх слів всерйоз. Наступного дня після одруження завіз дружину на базу, а сам повернувся до Авдіївки. Дізнавшись, що я і справді одружився, командир дійшов висновку: «Це тільки серед добровольців можуть бути такі, які за два дні одружуються й повертаються на фронт. Я таких прекрасних кретинів іще у своєму житті не зустрічав», — розповідає Володимир історію свого одруження й додає: — Цікава й історія народження сина Ігоря. Якби я любив і вмів викладати свої думки на папері, то, можливо, навіть написав би книгу. Бо в моєму житті після 2014 року сталося стільки всіляких подій! Я тільки в цей час почав по-справжньому жити, а до цього просто існував.

 

Син Ігор, якому нині два роки, до року і двох місяців жив на базі Української добровольчої армії. Дружина, яку Володимир намагався відправити кудись подалі від війни, вперто заявила, що сім’я має бути разом. Малого Ігоря навіть хрестили у батальйоні, для цього спеціально приїхав священик з Одеської області — отець Василь, котрий служить у церкві, яку колись відвідував Володимир. 

— Мені відомо, що підприємець із Карлівки, котрий надав вам роботу, свого часу фінансував навіть автомобіль для вашого військового підрозділу, — зауважую. 

 

— Це директор ПП «Агромаш», де я зараз працюю, Володимир Сидоров. Хтось познайомив мене з Володимиром Євгеновичем як із людиною, яка допомагає фронту з 2014 року, при цьому, до речі, ніде не «світиться», — констатує Володимир. — Так розпочалося наше спілкування. Він і справді виділив кошти, на які ми з одним волонтером у Львові придбали нерозмитнений «джип». Коли я склав повноваження комбата, оскільки хотів не командувати, а воювати, і повернувся до свого рідного 5-го батальйону, то й потім використовував цей автомобіль під час виконання бойових завдань, а врешті-решт так і лишив його на гарячому сході. Дехто дивується, чому не забрав його собі. Але ж його купували для війни, отже, він там і має бути.

 

Так от, Володимир Сидоров доволі часто привозив допомогу в 5-й батальйон, купував нашим снайперам зброю, яка коштує шалені гроші, патрони, спорядження. І ніде цього не афішував, про це знало лише вузьке коло людей. Рік тому він запропонував мені: «Приходь до мене на підприємство. У тебе ж сім’я, здоров’я кульгає. Не сподобається — я тебе не триматиму». І от уже скоро рік, як у нього працюю, і на ставлення до себе не скаржуся. Імпонує й те, що директор дає можливість працевлаштуватися й іншим хлопцям, котрі повернулися з цієї російсько-української війни. Ось так iще й завдяки Володимиру Євгеновичу маю можливість допомагати учорашнім бійцям як із райцентру, так і з довколишніх сіл.

 

Бо не кожному з них пощастило отак, як мені, одержати якусь стабільність, упевненість у завтрашньому дні. Не маючи роботи, від безвиході дехто починає заглядати в чарку, а декого, що ще гірше, банально купують місцеві князьки, залучаючи до криміналу. Діяльність же переважної більшості ветеранських організацій поширюється, як правило, на обласні центри. Там уже все організовано — на свята одним і тим самим учасникам бойових дій вручають нагороди. «Ветеранське Братерство» — не організація орденоносців. І для мене важливіше, щоб колишні бійці були морально і психічно здоровими. От, скажімо, збираємося пограти у волейбол, а там зберу хлопців разом iз їхніми сім’ями й організовано вирушимо на концерт.

 

— Три з половиною року провівши в зоні воєнного конфлікту, часто на передовій, отримавши чотири контузії, на п’ятому році війни ви так і не маєте посвідки учасника бойових дій. Образливо? — допитуюся у Володимира. 

 

— Та мені «фіолетово», — ствер­джує вчорашній вояк. — Я йшов у зону збройного протистояння не заради посвідки, медалей чи грошей. У 2001 році склав військову присягу про захист українського народу й територіальної цілісності своєї країни і як чоловік просто мусив виконати свій священний обов’язок — стати на захист Батьківщини. А щодо того, щоб видати посвідки добровольцям... Розумієте, насправді це не так легко зробити. Адже не секрет, що існують фейкові УБДшники. А уявіть собі, що й добровольцям почнуть видавати посвідки учасника бойових дій.

 

Скільки військових «туристів» одразу ж подадуть документи під цей «шумок»! Нині обласні ради на місцях видають посвідчення добровольця, от я, скажімо, отримав його в Одесі. Але вже знаю одну людину в Полтавській області, яка незаконно отримала таке посвідчення обласного рівня. Це принижує тих, хто його справді заслужив, ставить їх в один ряд із самозванцями. От коли мені мали видати посвідчення добровольця в Одесі, я надавав довідку з батальйону про те, в яких гарячих точках воював, фото- і відеодокази, шукав свідків, зокрема і з лав ЗСУ. У складі комісії був Олександр Голопотелюк, який сам воював і давно мене знав. І от волонтерка Наталія Кручиніна йому говорить, що я не зміг приїхати на засідання, але, якщо потрібно, неодмінно з’явлюся.

 

Він переглянув мої документи й дійшов висновку: «Судячи з них, постає ну просто якийсь Рембо. Не впевнений, що тут усе правда». Наталя уточнила: «Сашко, ти не впевнений, що «Пірат» воював?» Олександр, у свою чергу, запитав: «А до чого тут «Пірат»?» — «Так Володимир Мусяк і є «Пірат», — пояснила волонтерка. От вам приклад. Тому надавати добровольцям статус учасника бойових дій потрібно, але при цьому дуже обережно, виважено підходити до цього. 

 

— Володимире, війна неминуче накладає своє тавро на людей. А вас вона дуже змінила? — цікавлюся насамкінець. 

 

— Когось, можливо, війна зламала, когось зробила жорсткішим. Але більшість ветеранів стали боязливими. Так-так, маючи певні вміння, навички, ми боїмося конфліктів, аби машинально не застосувати їх, — відверто говорить учасник бойових дій. — Бо одна річ — убити ворога, і зовсім інша — позбавити життя когось на мирній території. Тож, будучи вразливим до образ і дуже легко «вибухаючи», постійно працюю над собою — вчуся стриманості.

 

За 3,5 року війна забрала в мене немало друзів. Один із них — Орест Квач із Тернопільщини — загинув іще 2014 року, він був розвідником у батальйоні «Айдар». Кілька разів бував неподалік його населеного пункту — райцентру Заліщики — і не зміг заїхати на місце його останнього спочинку, от щось не пускає мене — і все. Водночас війна дала мені справжніх людей, а найголовніше — дружину, сина, мою сім’ю. Якби не війна, навряд чи познайомився б із Людмилою, бо що б привело мене до Полтави на той концерт репера ЯрмаКа, при тому, що й реп я не надто люблю?