Побачити, причаститися, порадіти: як починалася ера Свободи у 1988-му

Нині, коли ми, маючи такі засоби зв’язку між собою, часом зовсім не реагуємо на важливі для нас події та тенденції, все частіше згадується минуле... 

 

 

Кінець 80-х. Імперія тріщала. Одні її сторожові пси, неспроможні втримати статус-кво, скаженіли ще більше, а інші, маючи добрий нюх і чуття небезпеки, вже шукали шпарки, аби не тільки зберегтися, а й таки урвати собі щось у хаосі...

 

 

Після 16 років обструкції та замовчування нарешті, у січні 1988-го, — перша виставка Івана Макаровича Гончара у Виставковому павільйоні на площі Толстого у Києві. Цілісна: його скульптури та художні полотна. 

 

Що то була за подія! Сколихнула не тільки столицю, а й усю Україну. Нелегко далась вона 77-річному митцеві.

 

Але саме тоді всі близькі до нього і, може, я насамперед, відкрили-збагнули, наскільки могутньою є українська суспільність у державі, підпертій вишколеними охоронними та каральними структурами, наскільки важливим і неподоланним є зв’язок між нами, напоєними живлющою українською народною культурою, за яку стояв і яку так жертовно рятував Іван Макарович.

 

Мовби за помахом чарівної палички, народ, почувши поклик Краси і Правди Гончара, скидав вериги страху й зневіри — і мчав-летів до його цілющого вогню...

 

Усі дні зали були переповнені. Невідомо, як передавалась інформація, бо тодішня преса не спішила популяризувати подію, але люди їхали з усіх кінців країни — побачити, причаститися, порадіти, подякувати...

 

На вимогу народу начальство змушене було продовжити виставку. Починалась ера Свободи. І напористого змагу за неї.

 

Попереду було створення Товариства української мови, Руху, Ланцюг єднання... І — Незалежна держава. А ще — епоха слави Івана Гончара, епоха торжества його ідей.