Юрій Мушкетик: «Гади москалі, вони завжди були агресивними, тупими й жорстокими»

— Як так трапилося, що Ви стали письменником? Чому обрали цю нелегку стезю?

 

— Не знаю... У школі був кращим учнем і всі мені пророкували математичний ухил. У школі в старших класах чи не єдиний таємно писав вірші й записував їх у зошит, який ховав у хліві в стрісі. Але, якось миші з’їли той зошит! (Сміється). 

 

По закінчені школи приїхав у Київ — вирішив поступати в ГВФ, адже уявляв, як повернуся в село в картузі з розкриллям, до своїх дівчат... Але потім вистачило розуму одуматися. Пішки прийшов із вокзалу до університету Шевченка, прочитав список спеціальностей і вирішив поступати на філологію. 

 

Вчився добре, був персональним стипендіатом. Згодом мене залишили в аспірантурі. Я довго вагався (і до, і пізніше), яку ж професію вибрати... 

 

Ще навчаючись, студентом почав писати роман. А писав його в гуртожитку вночі, на підвіконні, або ж на кухні, коли всі спали. О, тоді я «набрався» стільки насмішок (хлопці дуже кепкували, коли дізналися, що пишу роман, не маючи за душею й рядка), що вистачило на все життя... 

«Із голоштаного студента став заможним чоловіком» 

 

— І як Ви назвали своє перше «дитя» й де брали матеріали для нього?

 

— А той історичний роман (хоча потім у редакції його перекваліфікували у повість) я назвав «Семен Палій». Він вийшов у 1954 році окремою книжкою одночасно і в Україні, і в Москві, вийшов він у Росії й у журналі «Москва». І я вмить із голоштанного студента став заможним чоловіком. За перший гонорар купив батькам хату.

 

Коли ж писав роман, то багато рився у фондах бібліотеки академії. У мене був дуже хороший викладач, він віддав свій пропуск у «академку», бо чомусь тоді студентам не давали. 

До речі, коли вже закінчував цей роман, то злякався: «А чи це не графоманія?» Я його тимчасово відклав, недописавши, й написав два оповідання. Одне поніс у дитячий журнал «Барвінок», а інше — в журнал «Дніпро». Десь із чотири місяці чекав, але відповідей не було, тож пішов у «Барвінок». Там сиділа консультант, яка давала «одлуп» таким, як я. Почала шукати моє оповідання, риється-риється, але не може знайти. І ось несподівано в кімнату заходить відповідальний секретар, запитав, у чому справа. Поцікавився, як називається оповіданнячко, а почувши — засміявся: «Так воно ж уже в номері!..»

 

Це був тріумф, якого я більше ніколи в житті не мав, навіть отримуючи, вже згодом, державні премії!..У «Дніпрі» також надрукували моє велике оповідання. А платили тоді за об’єм, і якщо іменитим письменникам гонорар виплачували купюрами в десять, двадцять п’ять, п’ятдесят чи сто рублів, то мені дали номіналом в один. Я обклався ними й боявся вийти на вулицю — пограбують. За той гонорар купив собі костюм (у якому потім і аспірантуру закінчив, і одружився)!

Тож після такого визнання вирішив для себе: «Я не графоман!», і дописав роман.

 

— Де починали свій «трудовий шлях» після аспірантури?

 

— У журналі «Дніпро». Спершу був відповідальним секретарем, потім заступником, а згодом чимало років — головним редактором. То були і найцікавіші, і найважчі роки в моєму житті. Тоді, коли вже ніхто не друкував дисидентів — ми їх друкували: спершу під власними прізвищами, а коли це стало неможливо — під псевдонімами.

 

Найбільше горя я набрався, будучи саме редактором журналу «Дніпро». Мої друзі казали: «Жди тюрми!» Скільки я «секретаріатів» та засідань «членів бюро» відсидів, скільки доган отримав...

Пригадується епізод, як я відпочивав у Ірпені, де був і академік Давиченко. Якось ми вийшли на вулицю, а він і каже: «У Вас з’явилося забагато псевдонімів у журналі — це лихо!

 

Ось, скажімо, один із останніх, Ганна Квасик — це ж Ганна Вштанях. Я Вас як батько, як друг попереджую...», і ми їдемо в Спілку письменників на парт­збори. А там із трибуни академік Академії наук УРСР Леонід Новиченко, тикаючи пальцем у зал, сердито каже: «А тепер скажу своєму другові Юрію Мушкетику: кого він ховає під псевдонімами? Ворогів?!» І хоча Новиченко був естетично витонченою людиною, але водночас дуже вже — «вертлюх» і «мельник». 

 

Невдовзі мене викликають ще й у ЦК комсомолу, а там у завсектора на столі розкладені всі журнали «Дніпро». Показуючи на останній номер, питає: «Хто така Ганна Квасик?» І тут я вирішив, що якщо зараз не зіграю, то вже не зіграю... Тож у відповідь: «Не скажу!» Той «комсомолець» грюкнув кулаком по столу: «Скажете! Ви знаєте, де Вас розговорять!» Я ж: «Радянські закони дозволяють використання псевдонімів!», а той у відповідь: «Ми Вам покажемо радянські закони!..» Довго опираючись, врешті кажу: «Ганна Квасик — це секретар Донецького обкому комсомолу» (а вона писала гостро, тож боялася гніву — тому й ховалася за псевдонімом). І продовжую: «Навіщо воно Вам. Бо і Вам, і мені соромно...».

 

Тоді тикає в інший номер, де друкувався Іван Світличний (але за моєї вказівки, на той час матеріал підписано прізвищем Крекотень, реальної людини, що працювала в Інституті мовознавства). Я ж «видаю»: «Це псевдонім науковця, який критикує свій інститут, то й сховався під псевдонімом. Подзвонити йому?» Тут врешті й відчепився від мене той дотошний чиновник. 

І це лише один із багатьох «приємних» моментів перед моїм звільненням! 

— І все ж звільнення Вас не оминуло.

 

— У 1974 році мене таки звільнили з посади головного редактора, як «неблагонадёжного». Мені тоді здавалося, що стою проти всього світу: телефон не дзвонить, ніхто з друзів не заходить, а на вулиці тебе знайомі минають і руки не подають... Якось несподівано мене викликають із протокольного відділу ЦК комсомолу («Дніпро» був при них) і кажуть: «У Вас ще дві догани! Чогось Ви їх «тоді» не доотримали?».. А я у відповідь: «Залиште їх собі!..» 

 

Тоді вже мав сім’ю, а її ж треба годувати. Тому вирішив написати книжку про кібернетику й що головним героєм буде Віктор Глушков — тогочасний директор Інституту кібернетики. Я розрахував, що це ж поважна людина — академік (до того ще й депутат Верховної Ради УРСР, як казали був «вхожий до Брежнєва»), то хай лишень спробують не надрукувати. Писати було про нього важко, адже треба було зустрічатися, а він був людиною дуже завантаженою. Наголошу, що Глушков був «людиною пам’яті» номер один на планеті Земля!

 

Повість про цього видатного вченого вийшла друком у 1976 році під назвою «На круті гори». Ця повість дала мені «друге дихання», адже почав друкуватися й друкуватися. Наступного року у журналах «Вітчизна» і «Дружба народов» (російськомовний) надрукували роман «Біла тінь», який створений на основі роботи моєї дружини (вона за фахом хімік — працювала в інституті органічної хімії та Інституті отруйних речовин).

 

Але одразу відбувся «погром» роману «критиками», зокрема Шамотою у «Комуністі України». Тож у видавництві в Україні набір розсипали. Але все ж роман отримав «хід», завдячуючи російськомовній версії, й був надрукований литовською, чеською, словацькою, німецькою, іспанською мовами. Партійні українські бонзи, побачивши, що Мушкетика друкують за кордоном, — перестали ставити палки в колеса. Тож в мене почали виходити друком роман за романом.

 

— А які з останніх творів написані Вами?

 

— Років зо три тому вийшов роман «Така її доля» — написав про свою матір. А у цьому році — «Цензура втручалася в усе!» 

 

— У СРСР була жорстка цензура! Вочевидь, Вам доводилось неодноразово з нею зіштовхуватися...

 

— Ви навіть не уявляєте, що то було таке... Цензура втручалася в усе! Наприклад, у когось у романі була невеличка еротична сценка — цензор її викреслює, а замість цього пише: «І т.д., і т.п.». Тож до читачів пішло: «Він її обняв і поцілував, і т.д., і т.п.». 

 

Або, наприклад, у романі «Гетьман Скоропадський» — гетьман виступає перед людьми й каже: «Ми принесли вам волю, щастя!» А цензор мені говорить: «Не можна такого!» Питаю: «А, що ж він міг народу сказати?» Цензор вперся й не дає виходу в світ номеру журналу, а це ж обвал — ні зарплати людям, та й загалом — НП! Я беру ручку й виправляю на: «Ми принесли вам канчуки та зашморги!» Цензор дивиться на мене й каже: «Ви мене за повного ідіота вважаєте?»

 

Хоча в нас цензор був ще непоганий, тим паче ми його трошки підпоювали, у кафе водили. Якось дзвоню йому: «Іване Трохимовичу, я можу забрати верстку?» (він має печатку на ній поставити). А він мені: «Можете, об одинадцятій», а я вже знаю — цензор знімає 11 сторінок. У нас завжди був запас — ми його несемо, аби замінити — він затверджує, й нас не штрафують. Адже штраф накладався на журнал за затримку номера чи ще за щось, і тоді не отримуємо «прогресивки».

 

А згодом був інший цензор — Цвігун. Якось приходжу до нього, а він сидить за столом й потирає руки, і так радісно: «Єсть новєнькоє огранічєньіце!..» Або ж якось питаю в нього: «А, де поділася ця стаття?», а він, присвиснувши: «Скрилась в туманной далі!» 

 

Через цензуру кожен із наступних номерів видавати було все важче й якщо розповідати — це ціла епопея... Про все пережите я написав і як умру, то надрукують! Зараз не хочу ці спогади оприлюднювати, бо чимало там ще живих, які свого часу були «стукачами» і т.п.

— А куди ці «доброзичливці» «стукали»?

 

— Щодо моєї роботи такий «добродій» міг «настукати» в ЦК КПУ, причому робили це добрі знайомі, які були охочі до цієї «роботи». 

 

— Ви тричі поспіль, з 1986 по 2001 роки, обиралися головою Національної спілки письменників України.

 

— Так, спершу був головою київської організації Спілки письменників, а потім НСПУ. А у 2002 році пішов на творчі хліби й сидів тут, у Кончі-Озерній, і писав: як міг і що міг.

Зараз написав цілий ряд гос­трих статей у «Літературній Україні» — про все потрохи, зокрема й про владу. Ми ж завжди вибираємо політиків за принципом: не кращого, а щоб не був гірший! По правді кажучи, боюсь, аби й зараз ми не вибрали гіршого...

 

— Розкажіть про своїх друзів-письменників...

 

— На жаль, їх уже немає. Нещодавно помер останній із них — 95-річний Олександр Сизоненко. А було в мене їх багато... Ось ще по університету був найщиріший мій друг (боюсь, що його вже всі забули) — письменник-байкар Анатолій Косматенко. Він був великий правдолюб, на жаль, згодом, подружився з чаркою й рано помер... І хоч Анатолій Денисович був старший за мене на десять років, але був і товаришем, і батьком, і порадником.

 

Товаришував також із критиком Прокопом Мисником, драматургом Олексієм Коломійцем, Чорногузом і багатьма іншими. Хоча до багатьох класиків я не ліз у друзі.Було багато цікавого в житті. Спілка ж раніше — як бджолиний вулик гуділа, а зараз не те, дещо занепала... А які бували збори: і цікаві, і гострі! І найстрашніше, що нині впала не лише Спілка, впала й література! Немає вже таких глиб-письменників! Хоча було й чимало тих, хто Спілку не прикрашав, бо наробили іншим лиха...

 

Було в Спілці і кафе «Еней», і більярдна в підвалі, де письменники жваво спілкувалися. Якось граю у більярд із Олексієм Коломійцем, а тут із «Енея» заходить Василь Земляк, який щойно випив чарочку й вже благодушний. Раптом хапає Коломійця й каже: «Льоша, як я тебе люблю!» і цілує.

 

Ми з Коломійцем часто їздили на рибалку, особливо на Прип’ять: ночували, варили юшку. Одного разу їду машиною з приятелем повз редакцію, а йде Коломієць у білих костюмі й туфлях. Запитує: «Куди зібралися, хлопці?», кажемо: «На рибу». А Олексій проситься й собі, та й поїхав із нами. Тоді ми упіймали величезну щуку й віддали Олексію. Другого дня дзвоню й запитую: «Ну, як щука?», а Коломієць: «Та хай вона здохне! Поки Люба мені по морді нею побила, так і ранок настав». 

 

— Як Ви ставитесь до творчості Василя Земляка?

 

— У журналі я друкував майже всі твори цього геніального письменника, якого дуже люблю. Але, якби він антикуркульською лінією не підпсував себе, то його література була б вічною класикою. Він був дуже імпозантним, ходив у шикарному костюмі, а писав завжди... лежачи. 

 

«Коли її прочитав, то вхопився за голову!»

 

— Які цікаві життєві історії зараз Вам пригадуються?

 

— Я знав багатьох! Зокрема, й Олеся Гончара, й коли він вже «заробив» й інфаркт, й інсульт, то гуляти сам боявся йти, тому дзвонив мені, адже мешкав у будинку неподалік, й ми ходили з ним. 

Це була справжня Людина! Хоча, не приховуватиму, Олесь Терентійович був амбітним: він дивився, щоб усі «коники» бігли рівно, а його — попереду. (Сміється). Був дуже порядною людиною й великим патріотом України. Якось прийшов до мене в гості й розказує історію часів свого головування в СПУ: «Дзвонить мені Смолич (який був заступником Гончара. — Авт.) й наказує (не просить) вийти на розмову в коридор і там каже: «Завтра треба виключити зі Спілки Ліну Костенко!» Відповідаю: «Я виключати не буду!»

 

Розкажу й про Смолича. Він написав книжку «Розповіді про неспокій» і приніс її перший варіант до нас у журнал. Там було багато правди про письменників, як їх садовили й т.д. (Щоправда, згодом, мені старші письменники казали: «Сам садив, а тепер оплакує!»). Я його книжку подав до друку, а цензор: «Ми цього друкувати не будемо!» І тоді Гончар, Смолич і Бажан пішли в ЦК КПУ до секретаря по агітації й пропаганді й той дав «добро» на друк. Я знову поніс матеріал до цензора й говорю, що секретар сказав друкувати, а він: «Мені такої вказівки не було!» Дзвоню Андрію Даниловичу й кажу, мовляв, ви дозволили, а цензор — уперся, й тут же чую в слухавку: «Не лізьте поперед батька в пекло, партія накаже — полізете!».

 

Лише через два роки таки надрукували ту книжечку Смолича. Коли я її прочитав, то вхопився за голову: автор усе переробив, аби лише надрукували. Як так можна?! Ось лише один епізод. У першому варіанті Смолич пригадує, як йдучи по кладовищі в Харкові, зустрічає на алеї Юрія Яновського, який каже: «Сьогодні річниця смерті Хвильового. Підемо до його могили». А на могилі застають Миколу Куліша, який дуже товаришував із Хвильовим. Куліша підняли, а він був як весняний птах — худий, вимучений (на нього саме почалися гоніння з боку влади). Його повели попід руки й вже за цвинтарем він виривається й кричить: «Я більше не можу!..» А у вихолощеному варіанті: на цвинтарі біля могили вже зустрічають... Ярослава Галана (український комуністичний письменник. — Авт.), який, б’ючи палицею по могилі Хвильового, примовляє: «Ось куди треба забити осикового кілка!»

— Свого часу Гончару дісталося через «Собор»...

 

— ...його нещадно громили. Спершу «хвиля» пішла з півдня УРСР — там виходили гнівні статті, проводилися збори. І коли ще тут, у центрі, було досить тихо, якось проходять партійні збори. На трибуну виходить Кость Басенко (нібито ж і людина, і письменник непоганий) і «поніс» на «Собор», як на антирадянський твір. А свій гнівний виступ постійно підкріплює фразою: «Ви всі мовчите, а я як моряк — скажу правду!» 

 

Коли він сів, встає дотепний Іван Немирович й вже з трибуни каже: «Я оце щойно приїхав із Далекого Сходу — ми там були в українських селах. І, коли їхали великим катером по Амуру, нас оточили китайці на маленьких «джонках» і почали кидати банки з фекаліями (у ті роки між СРСР і Китаєм були напружені стосунки — Авт.). Але банки до нас не долітають, а ударяються об борт і падають їм на голови. Так от я, як моряк — морякові, скажу: ти мене зрозумів Костя?!» 

 

— Як Ви обирали тематику для своїх творів?

 

— Я багато рився в архівному відділі та стародруків. Наприклад, з’ясував, що Семен Палій був моїм земляком і вирішив написати про нього. То була цікава людина, хоча згодом пішов до Петра І... І колись, і зараз, якщо почати шукати всю історичну правду, то це тільки в Шевченка. Нема більше ні в кого! Я часто переривав величезні гори фоліантів, але істину знаходив лише у Тараса, який історичним постатям давав вбивчо-правдиву оцінку (і Самойловичу, і Дорошенку, і Хмельницькому, і багатьом іншим). 

 

— Після школи були повторні спроби віршувати?

 

— Писав. У мене є одна книжечка віршів, але на тому все й скінчилося. 

 

Гади москалі завжди були агресивними

 

— Як вважаєте: виконали «план» — написали всі твори, які хотіли?

 

— Мабуть, так. Але, паралельно, років тридцять, я писав спогади, та зараз майже втратив зір. А ці ж спомини всі переплутані, їх треба упорядкувати, а я вже не можу й дуже через це шкодую. Там є всього потроху, зокрема і батьківське, і дідівське. Ці невидані спогади надруковані на друкарській машинці віддам старшій дочці, щоб впорядкувала (я ж там правив, переставляв «глави» — довелося передруковувати).

 

— Що хотілось би вам сказати щодо війни на сході України?

 

— Я не воював, але на війні був... Ми відступали з колгоспом у 1941 році й я гнав коней (три місяці з коня не вставав). Були страшні епізоди, зокрема, коли натрапив на наш побитий духовий оркестр — дві вантажівки, між якими розірвалася бомба... А німці нас наздогнали аж у Полтавській області й завернули — ми повернулися додому. За увесь багатоденний час у дорозі (туди й назад) довелося побачити чимало результатів боїв: покинута зброя, побита техніка, трупи бійців...

 

Коли жили в окупації, то бувало, що хліба не було по тижню, харчувалися самою макухою. Щодо теперішньої війни на сході... Гади москалі, вони завжди були агресивними, тупими й жорстокими — це вічний наш ворог! Із ким вони лише не воювали! І завжди намагалися прожити за чужий рахунок. Із ними нам ніколи не по дорозі! 

 

Боюсь, що ця новітня російсько-українська війна триватиме ще довго. Але, на щастя, є ще в нас патріоти! Наша українська доля важка — весь вік доводиться виборювати свободу. Я з гордістю й захопленням дивлюся на наших молодих хлопців, які зі зброєю в руках захищають нашу землю. Хто загинув — вічна їм пам’ять, а всім іншим — стояти скільки можна й боронитися. Дуже переживаю за наших бійців!..