Сотня років для козацької держави: чому варто пам'ятати гетьмана Дем’яна Ігнатовича

У підручнику йому присвячена ціла сторінка. «Намагався, обстоював, боровся…» — немає впевненості, що в пам’яті і свідомості молодого українця його ім’я стане в довжелезну шеренгу згадуваних у школі імен.

 

Втім, така ситуація не дивна та й, мабуть, достатня для школярського учбового посібника. Неприємно те, що за бажання дізнатись більше ви не зможете знайти щодо біографії гетьмана багато додаткової інформації.

 

Навіть інтернет не дуже допоможе, а все знайдене значною мірою складатиметься зі штампів та міфів, яким не одна сотня років. 17 грудня 2018 року ми відзначили 350-ту річницю обрання Дем’яна Ігнатовича гетьманом. Слушна нагода нарешті згадати про нього.

 

 

Головна проблема у вивченні всієї давньої української історії — брак документів, адже абсолютна більшість джерел погоріла у круговерті цієї самої історії. Тому і постать Дем’яна виринає в історичних джерелах наче з пітьми, чи то, краще сказати, з полум’я. 

 

У 1665 році наш герой займав посаду чернігівського полковника. Така перша достовірна згадка про нього. Треба сказати, що тодішній полк, на чолі якого стояв полковник, — це не просто військова, а ще й територіально-адміністративна одиниця.

 

Назагал, полк був аналогом сучасної області, а полковник — її військово-цивільним керівником. Отже, наш Дем’ян на сторінках історії вперше фіксується одразу як «голова обладміністрації». Цю посаду могла зайняти лише людина з військовим та управлінським досвідом.

 

Бурхливі часи Визвольної війни — Хмельниччини та подальшої війни «всіх проти всіх» — Руїни також не сприяли збереженню документів, зате сприяли рівності можливостей.

 

Без перебільшення, тогочасне українське суспільство було найрівнішим в Європі! Навіть простий селянин міг увійти в середовище найвищої еліти.

 

А всі наявні джерела стверджують, що наш герой походив саме з селянської родини, і те, що Дем’ян так вдало скористався «соціальними ліфтами», однозначно вказує на його видатні особистісні якості.

 

У 1665-1666 роках майбутній гетьман зі своїм чернігівським полком успішно воював проти поляків на території сучасних Черкащини та Гомельщини (Білорусь). На початку 1667 року Москва та Річ Посполита уклали сумнозвісне «Андрусівське перемир’я», за яким Україну було розділено між цими державами.

 

Такий розвиток подій викликав неабияке обурення в українському суспільстві. Зокрема, дуже емоційно проти такої змови сусідніх держав виступив чернігівський полковник. Загалом емоційність була однією із знакових рис його характеру.

У той час Москва не тільки торгувала українською землею, а й посилювала тиск на українську державу. На Лівобережжі збільшувалася чисельність московських військ, утримання яких покладалося на місцеве населення.

 

Московські воєводи втручалися в українські справи, судили місцевих жителів. До того ж, якщо московський вояк скоював якийсь злочин проти українця, то воєводи зазвичай покривали свого підлеглого. Подібне ставало масовим явищем.

 

Тоді ж цар задумав обкласти широкі українські верстви податками на користь Москви, для чого навіть був влаштований перепис населення. 

 

Таке свавілля не могло не призвести до повстання. Воно вибухнуло навесні 1668 року. Дем’ян став одним з його лідерів.

 

За лічені тижні повстанцям вдалося вибити більшість московських гарнізонів. У травні на Лівобережжя вступив гетьман Петро Дорошенко, якого обрали гетьманом Обох берегів Дніпра. Україна об’єдналась. 

 

Але через загрозу польського вторгнення на Правобережжя Петро Дорошенко з основними силами був вимушений невдовзі відступити, залишивши на Лівому березі незначний військовий контингент, на чолі якого поставив Дем’яна Ігнатовича. Так наш герой став наказним гетьманом, тобто «виконуючим обов’язки» гетьмана на Лівобережжі.

 

У вересні, скориставшись ситуацією, Москва розпочала потужний наступ. Натомість Петро Дорошенко, не маючи змоги допомогти Дем’яну, обмежився символічною військовою підтримкою і закликами чинити опір московським військам.

 

Сили були надто нерівними, але відомо, що навіть в такій скрутній ситуації Дем’ян опирався до останнього, майже до кінця вересня він вів партизанську війну проти московського війська. 

 

Наприкінці вересня 1668 року під надпотужним тиском обставин та власного оточення Дем’ян був вимушений розпочати перемовини з московським урядом. Перемовини були тривалими та складними, але Дем’ян продемонстрував неабияку послідовність та наполегливість у відстоюванні українських інтересів.

 

17 грудня 1668-го козацька рада, яка зібралася у Новгороді-Сіверському, проголосила Дем’яна Ігнатовича гетьманом.

 

Втім, підручник Історії України дає нам іншу дату обрання — 16 березня 1669 року (за новим стилем) і вказує, що це сталося на козацькій раді у Глухові. Авторам підручників в чомусь простіше — їм можна не вдаватись у деталі. Дослідникам історії в цьому питанні складніше — без передісторії події не обійтись.

 

І ось тут ми вже маємо протиріччя. Всі історики погоджуються з підручником щодо дати обрання — 16 березня 1669 року, але додають, що перед цим 17 грудня 1668-го на козацькій раді в Новгороді-Сіверському Дем’яна було обрано гетьманом Сіверським. Тобто гетьманом тільки частини українського Лівобережжя. 

 

Насправді ж вже після «першого» обрання Дем’ян в документах називає себе повним гетьманом без ніяких уточнень. А коли й вносить таке уточнення, то це виглядає тільки як поступка московським царям з міркувань етикету. Бо царі завжди чомусь уявляли собі, що вибори гетьмана не можуть відбутись без їхньої ласки. 

 

Яка ж різниця була між першою та другою радами? Може, на другій було більш широке представництво від українських земель? Ні, представництво не значно змінилося. Процедура була та сама. То чому ж ми маємо вважати легітимним «друге обрання»?

 

Тільки тому, що на другій раді були представники московського царя? Гетьман під тиском військової сили північного сусіда змушений був приймати їхні правила гри, але чому ж ми й тепер, через 350 років, приймаємо їх?

 

Хіба не правильніше вважати датою обрання гетьманом Дем’яна Ігнатовича дату проведення Новгород-Сіверської ради, де вільними козацькими голосами його й затвердили на цій посаді.

 

Приймаючи протилежне, ми фактично визнаємо, що наш керманич не міг бути законно обраним без затвердження цього факту московським царем. Відновлення цієї історичної правди — одне з наших важливих завдань.

 

А в Глухові у березні 1669 року зібралася рада, на якій був підписаний договір нового гетьмана з московським царем, так звані «Глухівські статті». Цей договір став унікальним дипломатичним успіхом Дем’яна Ігнатовича.

 

Після Переяслава всі наші гетьмани на початку свого правління підписували з царем так звані «статті», таку собі конституцію відносин із Москвою.

 

Складне зовнішньополітичне становище та нерівність в силах змушувало гетьманів раз за разом поступатися загарбницьким зазіханням царів, умови статей зазвичай тільки погіршувалися.

 

Єдиним винятком з цієї тенденції були ці самі «Глухівські статті» гетьмана Дем’яна Ігнатовича. 

 

Велике антимосковське повстання примусило Москву піти на поступки, але це була лише можливість, яку ще треба було вміло використати. На фоні всієї української історії, просто переповненої нереалізованими можливостями, те, як Дем’ян реалізував свою, не може не викликати захоплення.

 

У рамках цього договору Україні поверталася повна свобода в податкових та митних справах, набагато скорочувалася присутність московських воєвод та гарнізонів в українських містах, повністю заборонялося їхнє втручання в судові справи українців. 

 

Навіть у сфері владного символізму, який в ті часи мав величезне значення, були досягнуті принципові успіхи. Наприклад, царський уряд завжди вимагав, щоб «інавгурація» гетьманів проходила у царських палатах у Москві.

 

І хоча завжди гетьмани вміли під різними приводами ухилитися від такої сумнівної честі, лише Дем’ян зміг взагалі виключити таку вимогу з договору. Саме «Глухівські статті» стали основою того, що українська козацька держава збереглася ще майже на століття.

 

Попри те, що правління Дем’яна Ігнатовича було дуже коротким, його значення для української історії, як бачимо, є величезним.

Доля відпустила нашому герою тільки близько трьох років гетьманування, але він використав цей час дуже ефективно. Найпершою його справою було перетворення міста Батурин на гетьманську столицю.

 

Тепер Батурин безумовно є одним із знакових символів української історії. Важливо, що при всій своїй запальності гетьман проводив активну політичну та адміністративну діяльність, віддаючи перевагу ненасильницьким методам.

 

Саме під час його правління було закладено передумови політичної та економічної стабілізації на території Гетьманщини — подолання так званої «Руїни».

 

Втім, Москва не заспокоювалася у своїх замахах на українські свободи, і тому справа йшла до того, що гетьман підніме чергове повстання проти царя. Але не судилося.

 

Цього разу царю вдалося випередити гетьмана — проти нього було організовано заколот, у результаті Дем’ян опинився в кайданах у Москві.

 

Тут його жорстоко катували: зокрема, він отримав сорок ударів батогом, що є смертельною дозою для більшості людей, але винним себе не визнав.

 

Потім імітували його страту. 28 травня 1672 року на Болотну площу, за великого скупчення московського люду, дуже прихильного до подібних видовищ, вивели засудженого гетьмана. Йому прочитали вирок, у якому гетьмана називали «изменником и клятвопреступником». Всупереч даним протоколів допитів (а вони збереглись), у вироку повідомлялося, що він у всьому зізнався і визнав свою «зраду».

 

Особливо вказувалося на те, що гетьмана засуджено до страти «по желанию старшин, полковников, всего Войска Запорожского сей стороны Днепра со всем народом малороссийским». Як це нагадує більш пізнє: «по многочисленным просьбам трудящихся».

 

Голову Дем’яна вже поклали на плаху, але останньої миті з’явився гонець, який зачитав указ про заміну смертної кари на довічне заслання, нібито, за великим проханням царських дітей.

 

Насправді ж, видається можливим припустити, що «акт страти та помилування» був театралізований навмисно, щоб провчити і зламати, щоб запам’ятав, «хто у домі господар».

 

Але гетьман не зламався. І у Забайкаллі, куди його вислали, прожив ще більше 30 років, залишивши по собі суттєвий слід і в його історії. Завершив свій земний шлях великий, але забутий син українського народу у 1703 році.

 

Втім, останнім часом з’явилась надія на повернення славного імені гетьмана до історичної картини світу української нації. Чернігівщина, як його мала батьківщина і головна арена його діяльності, зараз очолила рух за повернення з небуття імені Дем’яна Ігнатовича.

 

Початок цього процесу був покладений стараннями колективу Батуринського заповідника «Гетьманська столиця», який активно займається дослідженням та популяризацією біографії гетьмана. У цій святій справі Батурин знайшов надійну опору в особі відомого українського мецената Євгена Сура.

 

Зокрема, завдяки Євгену Георгійовичу вдалось зробити першу і єдину наукову реконструкцію зовнішності Дем’яна Ігнатовича, і тепер воскова фігура гетьмана є тим стрижнем, навколо якого відтворено живу атмосферу Гетьманської канцелярії — приміщення, в якому працював гетьман, керуючи тодішньою українською державою.

 

Також минулоріч присвячені нашому герою заходи пройшли на Коропщині — місці народження гетьмана, яка прийняла учасників присвяченої йому наукової конференції.

 

А в Новгороді-Сіверському, місці обрання на гетьманство, було відкрито пам’ятний знак, який увічнив 350-річний гетьманський ювілей.

 

Загалом є всі підстави вважати, що найближчим часом гетьман Ігнатович духовно повернеться не тільки до Батурина, а й до України в цілому.