Ми здобули Україну

Чому ми такі? Діагноз поставлено... Чи буде адекватний висновок фахового «консиліуму», залежить також і від кожного з нас...

 

Відомий авантюрист казав: «Дайте мені масову газету, і я переверну світ!». Йому дали масову газету (гроші на її випуск), і з’явилися «Десять днів, які вразили світ».

 

Нині маємо ЗМІ (інтернет), на порядки потужніший за «Іскру». Невже він не здатний допомогти Україні перевернутися з голови на ноги?!. 

 

На початку 60-х років ХХ століття англійський учений Оскар Льюїс ввів у науку термін «Культура бідності»: тривале проживання в бідності виробляє особливий спосіб життя, що передається у спадок, зокрема нездатність щось зробити, аби вийти з цього становища.

 

У наші дні подружжя науковців та терапевтів Віталія Климчука та Вікторії Горбунової, проводячи масштабні дослідження наслідків Голодоморів 30-х років, дійшли аналогічних висновків, зокрема: «... наслідки травми, що пов’язані з Голодомором... є такі переконання: «Звідси треба тікати, бо нічого доброго тут не буде»...

 

«Відомий феномен, коли жертва відчуває почуття провини за те, що над нею чинять насилля». Це хвороба національної психіки, тож її треба лікувати. «Психологічні наслідки подолали б швидше, якби не дії режиму. Табуювання теми Голодомору поглиблювало травму. Людям треба було дати можливість виговоритися, але цього не сталося. Подивіться, як євреї багато говорять і оплакують Холокост. Вони не соромляться свого болю і своїх сліз. Вони не вважають це своєю провиною»...

 

Проте не враховується, що наслідки цих злочинів відрізняються. Тоді, як жахіття Холокосту пережили (вижили) одиниці (є пам’ять, але немає постгеноцидного синдрому), муки Голодомору пережили (вижили) сотні тисяч осіб трьох поколінь; зламана психіка жертв Голодомору вплинула на національну психіку загалом.

 

«Певні наслідки будуть відчуватися в кількох поколіннях» (*). Тобто нація потребує нетрадиційних реформ; «стратегічні партнери» нам адекватно не допоможуть, тому що вони елементарно не мають відповідного досвіду.

 

«Одна з проблем, яка резонує в усіх реформах, — це те, що реформатори не дивляться далі свого життя та приватних інтересів» (В.К. В.Г.«УМ», 08.08.17.).

 

Справедливість цього висновку очевидна. Кожен уряд знаходив, що вписати до активу своєї діяльності, чим завойовував вотум довіри. Але жоден не звітував — чого він не зробив...

 

А кожен із понад дюжини урядів окремо і всі разом не зробили головного — не зробили державу успішною, заможною, незалежною, авторитетною. Навпаки, кожен окремо і всі разом зробили з потужної республіки сировинний бантустан... 

 

Висновки вчених свідчать, що нація потребує реабілітації. Замість цього 26 років продовжується геноцид українського народу по всьому фронту. Це вирок системі, що узурпувала владу в Україні.

 

І водночас народу, який покірно терпить знущання. Хіба ні?! Феноменом української політики є уникнення визнання проблеми. Відтак не з’явився політик, який би, наслідуючи Дж. Гарібальді, сказав: «Ми здобули Україну! Тепер будемо створювати Український народ».