2003 рік ЮНЕСКО оголосила Роком Олександра Духновича. 200-річчя будителя є знаковою подією передусім для історичного Закарпаття. Тому цікаво простежити, як проходило вшанування будителя у двох його різних частинах, які опинилися по різні боки від словацько-українського кордону. І як не прикро констатувати, але українці Пряшівщини, які вдома є національною меншиною, спромоглися краще вшанувати Духновича, ніж ми.
Головною акцією до 200-річчя видатного закарпатського просвітителя були наукові конференції, які окремо провели і в Ужгороді, і в Пряшеві. Це й не дивно, адже спадщина будителя дотепер викликає чимало запитань. Так що Пряшівський та Ужгородський університети вирішили пролити світло на темні для науки місця. Як не дивно, але кафедра україністики у Пряшеві, на якій працює з десяток чоловік, спромоглася на кращу організацію, ніж наш цілий Національний університет.
Конференція у Словаччині пройшла під патронатом обох президентів — Леоніда Кучми та Рудольфа Шустера. На ній особисто були присутні завканцелярією президента Словаччини, мер Пряшева, делегація парламенту України, голова Європейського конгресу України, представники української дипломатичної місії в Словаччині, представники «Матіци Словацької». В Ужгороді на конференцію не завітали навіть «губернатор» чи міський голова.
В Ужгороді духновичівську конференцію оголосили міжнародною, хоча з гостей було лише кілька росіян. У Пряшеві представлення було набагато ширшим. Виступали доповідачі з Югославії, Угорщини, Словаччини, Росії та України. Нашою ганьбою є те, що до Ужгорода на конференцію не приїхав жоден дослідник з малої батьківщини Духновича — зі Словаччини. У той час як у Пряшеві ділилися своїми думками про будителя не тільки ужгородці, а й кияни, подоляни, галичани, волиняни. Ми дожилися до того, що загальноукраїнське представництво у Пряшеві було ширше, ніж в Ужгороді!
Щодо рівня доповідей, то ті, хто побував на обох заходах, однозначно віддають перевагу пряшівському. Там було більше науки і менше переказування загальновідомого. Чого вартує одна доповідь почесного голови оргкомітету Олени Рудловчак, яка окреслила найнагальніші проблеми з опрацювання спадщини Духновича.
До речі, конференція у Пряшеві проходила у найпрестижнішій залі — у приміщенні Крайового уряду, що свідчить про ставлення до неї з боку влади. Мер Пряшева прийняв у себе делегацію духновичезнавців. А ввечері у старовинному пряшівському театрі була урочиста академія на честь 200-річчя Олександра Духновича. Яблуку ніде було впасти, а концерт пройшов «на ура».
Тут пряшівські українці теж показали приклад закарпатцям, адже зуміли залучити до програми солістів Кошицького оперного театру, які прекрасно заспівали арії українською мовою. На подібний концерт-вшанування Духновича закарпатці не спромоглися.
Цікавим заходом у рамках пряшівської конференції було й відвідування місць, пов'язаних із життям Духновича. Гості змогли постояти біля крипти Пряшівського кафедрального собору, де похований будитель, побувати у сільських церквах у Хмельовій та Біловежі, де він служив парохом, пройтися стародавнім Бардієвом. На Закарпатті до екскурсії духновичівськими місцями, яких є в нас достатньо, не додумалися.
Показовим є і той факт, що вшанування Духновича у Пряшеві висвітлювали словацькі, українські, югославські, польські журналісти. Наша ж конференція не здобула розголосу навіть у закарпатській пресі.
У свій позитив можемо записати хіба першу постановку п'єси Духновича на професійній сцені України, яку здійснив Закарпатський український музично-драматичний театр, та ширшу видавничу діяльність. Пряшівці факсимільно перевидали перший український буквар — «Книжицю читальную», автором якої є Духнович.
У нас книжок до ювілею вийшло більше, з яких привертають увагу вибрані твори Духновича (видавництво «Закарпаття») та ілюстроване видання про будителя, підготовлене Михайлом Беленем («Мистецька лінія»). Ще в Мукачевому заклали камінь на місці спорудження майбутнього пам'ятника Олександру Духновичу. Оце, мабуть, і все.
Тож загальний рахунок явно не на нашу користь. Пряшівці в умовах чужої держави й антиукраїнської риторики спромоглися на більше, ніж ми на власному обійсті.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
