Сила Силина

      Cьогоднi Лесю Силину — 90. Це подвиг фронтовика, будівничого, охоронця національної спадщини України. Ось уже шість десятиліть після Другої світової — за дуже тяжких, а то й екстремальних обставин — цей лицар охороняє пам'ятки історії та культури. Працює тільки лежачи, невтомно, каторжно, за цілі інститути. Після контузій, поранень, лікувань, роками не рухаючись.

      Читачі «УМ», інших друкованих видань знають його як автора статей «Чому «нашого цвіту по всьому світу?», про ленінський голодомор 1921—1922 рр. у Таврії, багатьох суспільно важливих публікацій. Українська культура завдячує йому збереженими архітектурними, історичними шедеврами, відновленими визначними пам'ятками, результативними виступами на її захист. У творчому доробку Силина, в самому способі його життя зреалізувався й виповнився в наш час національний характер українців у непереможній своїй іпостасі. Адже він усе життя — в боротьбі.

      Змалу — за свою людську гідність, за соціально принижених земляків-трударів у Скадовську, що на Херсонщині, де народився й виростав у родині бондаря. З юності до сьогодні — за національну гідність, за національну свідомість, за національну справу українців. Ця сила й створила Силина. Цілеспрямованого в житті, культурі, лицаря духу.

      У Скадовську 20-х років далі у степ жили хлібороби — вони ж рибалки. Ближче до моря — німецькі, єврейські, караїмські, польські, грецькі родини торговців зерном. За однокровних земляків своїх, яких називали глузливо кугутами, він уже тоді міг постояти. Рано зародилося в ньому почуття справедливості та гордості за своє походження.

      А людська гідність прокинулася національною гідністю далеко за межами України, в Сибіру, за Байкалом: у 30-ті роки, порівнюючи, побачив і переконався, які хазяйновиті, щедрі душею, високоцивілізовані і шановані його земляки у світах. Тоді й заприсягся служити українському народові. І став велетом в охороні духовності, історії, культури.

      А замолоду будував. У 1931—1933 рр. керував топографічними експедиціями в Сибіру, Забайкаллі, Монголії, Маньчжурії. У 1938—1940 рр. — головний інженер фортифікаційного корпусу Тихоокеанського флоту, архітектор і будівничий, всебічно освічений фахівець з енциклопедичними знаннями. Отримав досвід бойових операцій на Хасані й Халхін-Голі, зводив укріплення на Далекому Сході, в роки Другої світової — головний фортифікатор смуги оборонних рубежів України, Дону, Сталінграда. З часом — офіцер танкових військ, начальник у танковій розвідці штурмової армії прориву. По війні, залишаючись офіцером, — головний архітектор у Центральній групі військ.

      У 1943-му, одразу по визволенні Харкова, перший секретар ЦК Компартії України М. Хрущов забрав його, пораненого, під розписку зі шпиталю відбудовувати військову промисловість. А згодом, уже в Центральній Європі, він відтворюватиме архітектурні шедеври, зокрема гордість австрійців — їхній всесвітньо відомий оперний театр, а також кірху св. Стефана ХII ст. у Відні.

      У повоєннi роки працює на різних відповідальних посадах в Україні. Як експерта, консультанта-радника його запрошують раднаргоспи, Держбуд та Держплан УРСР для експертиз та вирiшення важливих народногосподарських питань.

      А невпинна думка б'ється над проблемами будівельної техніки, передбачає оптимальне застосуваня конструкцій різних матеріалів, окреслює контури підприємств майбутнього. Головний конфлікт Силина як будівничого припав на 50-ті роки, коли він, працюючи в Академії архітектури, виступив проти беззастережного запровадження панельного домобудівництва, до якого у країні не підготувалися науково-технічно.

      З будівництвом, яке склалося в 60-х роках, він принципово порвав — не пішов на угоду з власною совістю, відмовився од високих посад, заробітків, зайнявся охороною культурної спадщини. З-поміж іншого, очолював постійно діючу наукову комісію різнопрофільних фахівців у справах реставрації меморіального будинку та садиби Кобзаря у провулку Тараса Шевченка в Києві, клопотався проблемами меморіального комплексу діячів української культури на вулиці Саксаганського, будинку Заньковецької, ансамблю Фролівського монастиря, колегії Галагана, брав участь у впорядкуванні Михайлової гори, досліджував фортифікаційні споруди столиці... В добу масової «реконструкції» наших історичних поселень захистив розпланування й образ багатьох козацьких міст, які сформувалися на вогневому порубіжжі України з кочовими ординцями.

      Разом з іншими фахівцями, вченими, державними та громадськими діячами Лесь Силин створював Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, був членом його правління та наукової ради. Вніс у товариство свої різнобічні знання, невичерпну енергію, багатющий досвід. Став мозковим центром, одним з ініціаторів та організаторів захисту містобудівних та мистецьких шедеврів. Більшість з них вдалося врятувати. Успіхи в цих масштабних справах заслужено пов'язували з невсипущою діяльністю Силина, з його ім'ям. Працював саможертовно. Незважаючи на опір режиму, в міру можливості, на громадських засадах робив благородну справу.

      Хоч як гірко, але доводиться визнати: в ті часи існували реальніші можливості оборонити й зберегти пам'ятки, аніж у теперішній Україні. Адже не вдалося подовжити віку навіть Комісії з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури при Президенті України та її науковій раді, ініціативу створення котрих Лесь Силин виносив разом з Олесем Гончаром та Петром Троньком. І котрі протягом років буквально рятували становище на об'єктах першорядної ваги: при відтворенні Михайлівського Золотоверхого собору, Успенського собору Києво-Печерської лаври, церкви св. Пирогощі на Подолі.

      Тож нині дев'яносторічному Силину по-молодечому доводиться вишуковувати сучасні можливості та використовувати вже й міжнародні механізми, щоб зупинити навалу невігластва на високому рівні, чиновницького непрофесіоналізму та бандитського капіталізму на культурну спадщину українців. Не дати передати Києво-Печерську лавру тенденційно наставленому щодо незалежності України Московському патріархату. Не дати збудувати під святою Софією підземний комплекс і підтопити святиню. Не дати перетворити Хортицю в Запоріжжі на заклад для дешевих розваг і втратити її як пам'ятку козацької історії світового значення. За участю вчених та непоступливої громадськості зберегти образ Києва, який почасти вцілiв, від забудови висотними будівлями, що спотворюють силует вічного міста на Дніпрі.

      Тож треба жити й жити — до ста і ще одне життя: попереду — справи, до яких із такою одержимістю та вмінням нікому взятися в наш час.

Олександр НЕЖИВИЙ.