Попіл «особливого режиму»

      Кучино — це останній, а тому й найсуворіший із радянських політичних таборів післясталінського часу. В'язнів, «особливо небезпечних державних рецидивістів», тримали тільки на камерному режимі. Вони носили смугастий одяг, харчувалися за зниженими нормами, першу посилку (5 кг) могли отримати лише після відбуття половини табірної частини терміну, тобто п'яти років. Політзек бачив протягом усього ув'язнення лише чотири стіни, сусідів по камері, яких, до речі, підбирали за принципом психологічної несумісності, остогидлі пики наглядачів, масні морди гебістів і небо в колючодротяну клітинку, на яке можна було дивитися хіба з маленького прогулянкового дворика.

      Пригадую перші відвідини кучинської зони і бараку особливого режиму. Білого світу з камери не помітно — землі, дерев, людей все одно ти не побачиш, адже творці «найгуманнішої в світі» пенітенціарної системи навісили на загратовані вікна так звані «баяни», своєрідні жалюзі, через які повітря проходить, але видно тільки уральське небо, чуже, низьке і холодне.

      Проте і за таких умов естонський націоналіст і водночас один із двох іноземних членів Української Гельсінкської групи Март Ніклус, орнітолог за фахом, мав розраду. Позбавлений можливості бачити щось навкруги, розпізнавав світ... на слух. Через пташині співи. Й страшенно радів, фіксуючи ще одну, відому тільки йому пташку. Але радості Кучина цим і обмежувалися. Єдине, що ще «з приємного» згадують колишні в'язні, — це надану КДБ можливість вільного спілкування з вершками дисидентського інтернаціоналу — литовцями, естонцями, вірменами, росіянами.

      Протягом 1980—1987 років, за неповні вісім років існування дільниці особливого режиму ВС-389/36, тут відбували покарання 56 чоловік. За моїми підрахунками, 35 були українцями або вихідцями з України (Бердник, Гель, Михайло Горинь, Горбаль, Кандиба, Литвин, Лук'яненко, Марченко, Овсієнко, Приходько, Рубан, Сокульський, Стус, Тихий, Шумук та інші — які імена!). Не всі з тогочасних «кучинців» були класичними політичними в'язнями. От, скажімо, Олексій Мурженко та Юрій Федоров проходили по знаменитій «самольотній» ленінградській справі 1970 року. Понад десяток сиділи «за війну»: одні воювали в УПА, інші служили німцям у шуцманшафті... Всі вони мали статус «особливо небезпечних рецидивістів» і були засуджені на максимальні терміни — 10 років позбавлення волі та 5 років заслання.

      Було й кілька звичайних кримінальників, які опинилися у полiтичному таборі майже випадково. А хтось і не випадково — як Борис Ромашов, який тероризував «антирадянщиків», кидався на людей з викруткою, погрожував убити Стуса і Гаяускаса. Ех, знайти б Ромашова і розпитати про накази, які він отримував від «хазяїна» і свого гебістського начальства...

      Режим в «установі» був надто суворий. Але попри заборони і паркани  литовський «лісовий брат» Баліс Гаяускас і український поет Василь Стус змогли на початку 80-х передати на волю свої концтабірні нотатки. Стусовий текст «З таборового зошита» варто прочитати. Вражаючий документ безкомпромісності — й у ставленні до самого себе, й до облудного комуністично-тоталітарного світу.

      «...Спроба щоденника в цих умовах — спроба відчайдушна: таких умов, як тут, люди не пам'ятають ні з Мордовії, ні на чорних зонах, ні з Сосновки. Одне слово, режим, запропонований у Кучино, сягає поліцейського апогею. Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді, або — найчастіше — загрожує карою. Буквально за півроку в мене тричі забирали побачення, чи не через місяць т.зв. «ларьок», підряд три тижні відсидів у ізоляторі. Здається, ніде не було такого, щоб за голодівку забирали побачення, бо голодівка — то порушення режиму. Мене двічі карали за голодівку — 13 січня 1982 року і в річницю загибелі Ю. Кукка, посправника Марта Ніклуса. Ніде не доходило до того, щоб наглядач бив в'язня, як то сталося з Ніклусом. Март сидів у ШІЗО (скорочення від «штрафний ізолятор». — Авт.) і писав скарги. П'яний наглядач Кукушкін відкрив камеру, ударив його кулаком в обличчя, а потім почав копати чобітьми. Ніклус зчинив гвалт. Ми всі почали дзвонити і голосно обурюватися. Але адміністрація взяла його під свій захист, а на вимоги покарати Кукушкіна стала карати Ніклуса: буцімто за наклеп на старанного наглядача.

      Ніде в таборі не боронили роздягатися до пояса під час прогулянки, — тут боронять і карають, коли хто хоче піймати кришечку сонця. Обшуки проводяться надзвичайно свавільно: все, що хочуть, відбирають, навіть без акта і без повідомлення. Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи. Кажуть, коли Господь хоче когось покарати, Він відбирає розум. Так довго тривати не може — такий тиск можливий перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель для них, але я особисто чуюся смертником (ці пророчі слова Василь Стус писав 1982 року. — Авт.). Здається, все, що я міг зробити за своє життя, я зробив. Займатися творчістю тут неможливо абсолютно: кожний віршований запис відбирається при першому ж обшуку...

      ...Власне безсилля перед кривдою — образливе. Коли знаєш, що десь там, за мурами, Олекса [Тихий] — в критичному стані, а над ним збиткуються — як мовчати? Але голос тут безсильний. Як безсилі скарги до прокурора (в кожній скарзі обов'язково знайдуть «недопустимые выражения» — і покарають: думаю, карають за саму форму скарги-протесту), коли... немічного Скалича примушують сидіти в бушлаті на страшній спеці; образливо розмовляти з прокурором і начальником колонії, що на всі скарги цинічно відповідає, як автомат, «не положено», і тоді зриваєшся з голосу: або перестаєш розмовляти з капітаном Долматовим (начальник дільниці), або називаєш його катом, убивцею і т. д.

      ...Праця дуже марудна: щоб виконати норму, треба працювати 8 годин, не відриваючись ні на мить. Але до чого тільки не звикнеш... Образливі конфіскації листів: майже ніхто не дістає листів од непрямих родичів і друзів. У кожного є тільки один дозволений адресат, але й до нього листи доходять не так легко. Одне слово, уряд дозволив робити з нами все, що завгодно...»

      Інший політв'язень 36-ї зони (щоправда, з дільниці суворого режиму, яка розташовувалася за три сотні метрів) Микола Коц з Волині після відвідин перетвореної на музей тюрми написав: «Скажу зі всією відповідальністю, що ступенем обплутаності дротами, глухими дерев'яними парканами, насиченістю електронною апаратурою, іншими пристосуваннями жоден iз концтаборів світу зрівнятись із «нашими» не зможе. Тут тобі ширина мертвої зони зовнішнього периметру сягає аж до 40—50 метрів. Труб, дроту, лісоматеріалу, цементу, металу тощо на огорожу зони площею в якихось 4-5 га пішло не менше одного важковагового поїзда. Дроту спеціального, схожого на павутиння, або розвішаних спіралей чи антен, кілець Бруно, колючого дроту витрачено, очевидно, не менше тисячі кілометрів. Чомусь не стукнуло комусь у голову відгородити дротами від людей ще й небо. Видно, були переконані, що тут спокутують свої «гріхи» не ангели, а прості смертні люди, безкрилі, вони при житті на небеса не злетять».

      Кучинський табір-музей унікальний ще й тому, що зусиллями ентузіастів, очолюваних істориком, викладачем Пермського університету Віктором Шмировим, вдалося у повному обсязі відтворити пам'ятку радянської виправної (насправді — каральної) системи. Колонія ВС-389/36 складалася з двох дільниць — особливого та суворого режимів.

      Огороджена «запрєткамі» територія на березі річки Чусової — лише частина т. зв. «пермського трикутника», який складався з трьох великих політзон — ВС-389/35 (ст. Всехсвятська), ВС-389/36 і ВС-389/37 (ст. Половінка). Через них пройшли тисячі наших земляків, засуджених за політичними статтями. Власне, важко знайти політв'язня 1960—1980 рр., який би не відсидів якусь частину терміну в одному із цих трьох таборів. Руїни й окремі будівлі, що збереглися до сьогодні, пам'ятають й «доброокого» Івана Світличного, і Миколу Руденка, і Семена Глузмана, і Мирослава Мариновича, і повстанців-двадцятип'ятилітників, і віруючих християн, і сіоністів-«відмовників», і кримських татар...

      А взагалі, перші концентраційні табори в Пермському краю ЧК заснувала ще на самому початку громадянської війни. А вже у кінці 20-х років на півночі області виник ВІШХІМЗ — управління будівництва Вішерських хімічних заводів. Будували їх ув'язнені, задля чого навіть створили спеціальне материкове відділення СЛОНа — Соловецького табору особливого призначення. Неподалік міста Березнікі побудували перший у СРСР зразковий трудовий табір на 10 тисяч в'язнів.

      У тридцяті роки Урал став місцем заслання десятків тисяч розкуркулених селян. У тайгових районах Пермської області було створено систему спецкомендатур і таборів переселенців. У землянках і бараках, за колючим дротом довелося жити вигнаним з України, Кубані, Дону, більшість з яких були жінки й діти. Індустріальний бум початку 30-х років став можливим тільки завдяки використанню підневільної праці. На території області десятки тисяч зеків будували промислові гіганти Солікамська та Березніков, шахти, пробивали в тайзі дороги, валили ліс.

      Шостий лісовий виправно-трудовий табір Молотовського (так, на честь сталінського наркома, називалося місто Перм) відділення Головного управління таборів (ГУЛАГ) НКВС СРСР виник 1946 року. У шістдесятих роках у цьому таборі, перейменованому на виправно-трудову колонію ВС-389/36, утримували засуджених співробітників правоохоронних органів. Аж поки 13 липня 1972 року до табору в абсолютній секретності прибув ешелон із політув'язненими «особливо небезпечними державними злочинцями» з Мордовії. 1 березня 1980 року для найбільш «невиправних» політзеків відчинилися загратовані двері дільниці особливого режиму.

      8 грудня 1987 року останніх 18 в'язнів перекинули на Всехсвятську. Акцію «закриття табору» було приурочено до зустрічі Михайла Горбачова та президента Сполучених Штатів Рональда Рейгана у Рейк'явіку. Спритний генсек тоді зіграв на випередження — «все, колонія ВС-389/36 більше не існує, дисидентів ніхто за гратами не тримає»... Та все ж останні засуджені за політичними статтями вже не існуючого СРСР звільнилися з установи «Перм-35» лише у липні 1992 року. Зараз на будинку тюремної лікарні можна побачити меморіальну дошку: «Звідси виходили на волю останні політичні в'язні комуністичного режиму». Зону й по сьогодні використовують за прямим призначенням. Подейкують, що дехто з наглядачів професії так і не змінив...

      Одним із працівників меморіального комплексу є колишній наглядач Іван Кукушкін. Спочатку Шмиров використовував його знання «інфраструктури», згодом він доріс до чільної посади у службі охорони пам'ятки — ГУЛАГу. Про самого прапорщика Кукушкіна старі політзеки кажуть різне. Василь Овсієнко згадує, що він був доволі людяний чоловік. Одного разу навіть закрив очі на те, що азербайджанець Акпер Керімов передав шматок хліба естонцеві Ніклусові в карцер. А міг і покарати... Але той-таки Ніклус ніколи не пробачить «гражданіну-контролеру», що той його бив у камері (див. вище).

      Вогонь знищив приміщення, але експозицію уберегли. Отже, барак-музей репресій і тоталітаризму доведеться відбудовувати наново. І це вже не перший раз. Коли на початку 90-х років «меморіальці» тільки приглядалися до цієї символічної місцини, селяни розпочали розбирати будівлі на цеглу. Тоді ж зусиллями МВС і спеціально привезених кримінальників повністю знищили підлогу, системи сантехніки, електрообладнання, вкрали металеві та дерев'яні двері, грати. Ні караульних веж, ні парканів, ні інших огорож (а їх загалом існувало 7 різновидів!) на той момент уже не було: «Всьо в хазяйствє прігодітца...» Розповідали, що дехто з кучинців донедавна спокійно спав на привласнених справжнісіньких двоярусних нарах. Цікаво, які сни їм снилися?..