Валерій Щетинін: Коли наших «закрили» в Іловайську, я почав збиратися на війну

— Валерію, ви потрапили на Майдан із першого ж дня?

 

— Ні, мене просто не було у Києві. Якби був — одразу після побиття студентів і прийшов би. Я виїхав із Києва у 2011 році, у мене у Житомирській області від дідуся залишився будинок. Та саме у тому році змінилася моя свідомість, я вже бачив, що донецькі «менти» понаїжджа­ли сюди і почали наводити свій «лад», а разом із ними приїхала всіляка «шушара» з якимись «корочками», — коли я з цим зіткнувся, то зрозумів, що мені нема чого у Києві робити, бо мене «скрутять» і відправлять у в’язницю. Пішли ми з дочкою купувати квіти до кіоску, а там продавчиня заплакана і поруч двоє високих хлопців із пивом, які вимагають у неї або шикарний букет, або двісті гривень.

 

А я ще був цивільний, займався бізнесом, ніякого стосунку до силових структур не мав узагалі. Питаю цих здорованів: «Хлопці, що трапилося, звідки ви взялися з такою манерою?». Вони мені тичуть якусь «корочку». Перепитую: «То й що?» — і звертаюся до людей: «Ви взагалі-то когось викликали?» Кажуть, викликали міліцію двадцять хвилин тому. Тут приїхала міліція на «жигулях», подивилася на ті «корочки» і не чіпає порушників. Потім уже над’їхали «беркути», повибивали у них пиво, скрутили, а я проходжу повз капітана чи майора з «жигулів» і чую, як він по телефону чітко говорить: «Тут двоє твоїх, треба з ними щось робити, що будемо вирішувати?». Тобто він уже з кимось із керівництва вирішує. 

 

Тоді я подумав: якщо «менти» покривають таке ось «сміття», яке грабуватиме моїх батьків, тих, хто під руку трапиться, то я сам або сяду, або когось приб’ю. І тоді я виїхав до села, навів там лад, почав будуватися, завів господарство, я вирощував свиней — «в’єтнамців» з диким кабаном. Я там до 2013 року спокійно собі жив, навчився сам колоти свиней, я у 1992 році був м’ясником, руку знов набив, і все. 

 

І я приїхав на Майдан, коли розпочався рух на Грушевського і почалася сутичка біля стадіону імені Лобановського. А у мене тоді син служив у Львові, у внутрішніх військах. Я біля стадіону підхожу до цих хлопців, а там юнаки стоять, як мій малий, вісімнадцять-дев’ятнадцять років, дивлюся, може, я його побачу, адже зараз почну метати з усіма бруківку, «коктейлі», — пройшовся їхніми рядами, сина не побачив. І — почалася сутичка, почали кидати «коктейлі Молотова», у нас почали стріляти. Наступного дня я поїхав із міста, потім приїздив до 7-ї сотні, це майбутній батальйон «Київ-1», періодично ми виходили на метро по вулиці Інститутській, там була крайня барикада, там ми чергували-ночували, я приїжджав періодично, через кожну добу. 

 

19 лютого я побачив по телевізору, що наші пішли під Верховну Раду і відбувається найголовніша сутичка, і вже наших почали закидати світлошумовими гранатами . О 16-й годині я вже був у Києві. Наші спустилися до «Глобуса», а «беркути» стали на міст і з помповиків нас обстрілюють. А як тільки посутеніло, вони почали водометами на нас іти, а ми їх почали закидати спочатку бруківкою. Потім я перебіг до Жовтневого палацу. Протримався там, мабуть, до десятої години, я вже був весь білий, світлошумова граната, коли розривається, рве одяг. Ще дошкуляли кулі з помповика, та коли ти в ейфорії, у тебе адреналін, ти про це не думаєш, усі роблять одну роботу. 

 

Далі я поїхав до сестри, наступного ранку зідзвонився з Віталієм Сатаренком, це мій кум, далі перший комбат батальйону «Київ-1», приїхали на Майдан, коли там стріляли. Ми піднялися до Жовтневого палацу і почали зносити звідти донизу мертвих та поранених... На початку березня 2014 року почали формуватися добровольчі з’єднання. Формувався тоді батальйон міліції особливого призначення «Київ-1». Люди заїжджали, жили тоді ще у наметах на Майдані. А мій син «дембельнувся» тоді з армії, і я порадив йому піти до батальйону «Київ-1» інструктором, а внутрішні війська відпрацьовували там дуже серйозну науку (постійно бігали, стріляли, спаринги, тренування), я спочатку не розумів, чому, а зрозумів потім: вони готувалися до якихось силових дій. Син прийшов з армії готовим фахівцем, реально міг навчити хлопців, що робити. Син уже в серпні почав працювати як цивільна людина. 

— Коли ви вирушили на фронт?

 

— Коли наших «закрили» в Іловайську, я почав збиратися на війну. За місяць розпродав господарство, що не продав — віддав сусідам. Пройшов медкомісію. Проходили підготовку в лісі, у межах Києва, ми там зробили свій табір, було нас чотирнадцять осіб, дві групи по семеро людей, два інструктори, посередині — штабний намет. Це як диверсійно-розвідувальні групи. Нас навчали, що у будь-яких обставинах ми маємо правильно поставити свою службу. За перші три дні все убезпечили, зробили оборону. Ми брали конкуруючу групу в полон в умовах, наближених до бойових. Нас закидали світлошумовими гранатами. Нас учили фізпідготовки, знімати розтяжки. Ми зробили бліндаж на дванадцять осіб, точно як партизани.

 

Із четвертого дня навчань ми почали звикати до бронежилетів — мішки у них носили, копали, здійснювали трикілометрові пробіжки, підтягувалися, віджималися. Далі ми відпрацьовували захоплення будівель зі зброєю. Блокпост ми зробили свій, відпрацьовували різні ситуації: «машина з дітьми», «машина з неадекватними людьми», «машина з підозрілими людьми», «знайти зброю». Я потім молодих хлопців навчав цього. І наприкінці ми бігали смуги перешкод.

 

І після Нового року, у січні 2015-го, я вже пішов на фронт. Перша поїздка була до Мар’їнки. Я не встиг навіть речі розкласти, комроти кричить: «Щека, шикування!» Семеро людей вишикували, за десять хвилин виїзд до Мар’їнки, повне бойове екіпірування — у мене був автомат Калашникова, чотири ріжки, ПМ, кулемет ПКМ великий, чотири ящики зі стрічками. Нас завантажили до «Газелі», на «Газелі» стояв ДШК, і поїхали ми до Мар’їнки.

Там я приймав справи у свого старшого ще по лісу, «Німця», і я став старшим групи. Я пробув там дві зміни, чотирнадцять днів, тому що я там усе знав — і місцевих депутатів, і всілякі лазівки, звідки хто міг прийти. Там річка тече така маленька, а там уже — сепари, це танк звідти виїжджав і «клепав» по будівлі податкової адміністрації, на горищі якої ми були в той час.

 

Податкова адміністрація — це будівля на три поверхи, четвертий — дах, і з даху ми цілодобово спостерігали: якщо ти бачиш пересування техніки — зразу на блокпости повідомляєш, бойова тривога. У нас був план, як відходити або як атакувати.

За річкою прямо — сепари. Там ще червона будівля конюшні, і там вони жили. Метрів п’ятсот до них, напевно. А там через річку маленькі містки, і ми мали за ними спостерігати, адже сепари могли оточити нас із того боку, вони могли перейти й обстріляти нас з РПГ, прямо з приватного сектору. 

— У Мар’їнці є люди, з якими ви дружите?

— Так, там є сім’я: батько, мати і син — я можу приїхати до них, як до себе додому, я їм і з роботою допоміг там. Андрій, син, нам техніку ремонтував безкоштовно, і «Газель» нашу. Кажуть, коли війна почалася, у них грошей не було взагалі, а телеантена звичайна приймала тільки сепар-ТВ та Росію, так позичили дев’ятсот гривень і поставили собі «тарілку». Коли я до них приходив, вони казали: «Зараз, поки пригощаєшся, на кухні сепар-ТВ подивишся, а далі вже в кімнаті українське телебачення». Пo сепар-ТВ такі заставки, як ніби триває велика вітчизняна війна: «Сегодня каратели обстреляли район Петровский, погибла бабушка!». 

А потім ми поїхали до району Пісків. Спочатку на зачистку до одного з населених пунктів. Красногорівка, Курахово — цілі міста наркоманів та алкоголіків. І там доводилося наводити лад. Бойовики там були, які відвоювали. Ми усе це фільтрували.

— Страшно з ними було жити місцевому населенню?

— Ні, мирне населення в основному підтримувало їх. Курахово, Мар’їнка, Красногорівка.

— Чим вам запам’яталися Піски?

— Ми всімох заїхали до Пісків, на крайню позицію, зліва Правий сектор, наші, а через річку, метрів двісті, — все, сепарня. І мужики кажуть: треба щось робити, тому що приїхав здоровенний танк Т-90 і знімає усі верхні поверхи, б’є прицільно, нам потрібно було його зафіксувати, віддати до розвідки, до «Карлових Вар» (готель так називався), до села Карлівка, — і ми всю інформацію, що зняли безпілотники, віддали їм. Далі ми побачили, як наш танк пішов на об’їзд, дві «бехи» за ним. Потім доповіли, що завалили вони цей танк, ми були на сьомому небі... Є відео, де ми знімали цей танк, як ми його знайшли, — там за селом поле, а танк цей біля будиночка, майже з нього розміром, іще й сіткою накритий. А у полі видно, як він розвертався, які там смуги від гусениць. Так ми і вирахували цей танк.

А друзі бойові які у мене були! Якось прикривали нас із флангу Льоха із Гентюхом, і раптом Льоха командує «Стоп!» — не доходячи до дерева, зупинились, і тут з-за нього прилітає міна, вибухає. Гентюх каже: «Льоха як чує, він у цих Пісках жив, можна сказати. Розвідник, знає усі звуки війни». 

А потім з розвідниками ми відпрацьовували навколо Пісків. Наших військових тоді не міняли по року-півтора, така була армія, що добровольці пішли і ніким їх було замінювати тоді, тоді як бойовики, вони ж місцеві, стежками ходили до себе додому, їли, пиячили на вихідних, а потім стежками поверталися назад і звідти вже — після відпочинку! — починали клепати. І ми з розвідкою відпрацьовували будинок за будинком, квартиру за квартирою, пакували їх та відвозили до Служби безпеки. «Нульові» села — це на «нулі», прифронтові — на самому «передку». З місцевого населення — поступово деякі люди переходили на наш бік, вони бачили, що ми нічого поганого не робимо, а якщо — так допоможемо. Проте у 80-85% населення сепарські настрої. У тій же Мар’їнці відсотків 10-15 були за нас. Там я місцевим депутатам давав розпорядження, що їм робити для нас. Наводили у місті лад. Місцеві мешканці дали мені позивний «Комендант». 

— Тобто ви з притаманним собі почуттям справедливості наводили кругом лад для людей.

— Так. Особливо коли люди просять про допомогу. Так, піп забрав у людей паспорти. А «Німець», що був старшим до мене, написав заяву на нього, так цей панотець щез наступного дня, — забирали паспорти у матушки. 

Люди, коли чули: «Київ-1», — розуміли, що хабарі ми не беремо, хорошим — хороше, поганим — погане.

Я був рядовим міліціонером, це я вже потім став старшиною полку. «Корочка» була потрібна для того, щоб видали зброю. І як представник МВС я мав право зайти до будь-якого будинку, там перевірити будь-яку квартиру. Боєць ЗСУ не міг зайти. А так ми з розвідкою відпрацьовували ці «нульовочки»-села, ми там здавали сепарів пучками.  

А далі заїхали ми влітку до Красногорівки, саме у липні-серпні 2015 року, заїхали після «Німця», теж «нуль», нас було до двадцяти осіб, ми з мінометниками там працювали і прикривали тил. Ми провадили оперативну роботу. В основному мали вести диверсійно-розвідувальну роботу. У сепарів були «блукаючі міномети» — вони брали міномет, ставили на «Газель» і їздили селами, там же безвладдя, вони знали ці дороги, бо ж місцеві, знали, де стоять наші частини, і могли за пару кілометрів обстріляти частину, — ми їх цілими добами відстежували і перевіряли усі машини і підозрілі подвір’я. У Красногорівці дуже багато наркоманів, ми відпрацьовували їх теж. 

У Красногорівці постійні обстріли, мінометні були щодня. І місцеве населення на 85% сепаратисти. 

Уже в Авдіївці ті люди, які переселялись до Росії, у них там родинне жорстке переплетіння з Росією, по поверненні розповідали, що ставились до них там дуже погано, як до «другого ґатунку». Деякі сім’ї розповідали, що їх брали там у рабство. Або давали кімнатку без опалення. І після такого ставлення люди поверталися додому і тепер вони такі проукраїнські там... Знайома сім’я — мати з сином — виїхали до Росії, а як виповнилося йому вісімнадцять років, забрали його до армії. Зараз навіть учасники референдумів — уже такі переконані українці. Одна жінка поміняла думку, хоча і на референдумі була, — а чоловік служив у 93-й бригаді. Випадки різноманітні були. Ось Льоха — у нього рідний брат служив на тому боці, а він із нами, розвідник, я чув, як він з братом розмовляє по мобільному телефону: суцільний мат, «я тебе вб’ю, зустріну тебе, завалю, сепар», — сам він росіянин, з-під Маріуполя. 

Під Пісками відбувалися цікаві моменти — ми стояли у Карлівці, там у нас база була у готелі «Карлові Вари». Під’їжджає до мене хлопчик, років семи-восьми, на великому велосипеді, я його запитую:« У Карлівському водосховищі риба ловиться? — Та не ловлю я рибу. — А батько? — І батько не ловить. — А чим же ви живете? — Я розтяжки знімаю і продаю». Цей хлопчик ходить там, де все заміновано. І він не один такий, я потім розмовляв із розвідкою, кажуть, усі місцеві хлопці знімають розтяжки, вставляють чеку, загинають і потім перепродають (грошей брати ніде, батько п’є). Що ти йому скажеш? Його треба забирати на поруки, а ми сьогодні тут, завтра там, приїхали-поїхали.

Після Красногорівки нас відвели аж до Краматорська. Ми створили там групи швидкого реагування (ГШР), сідали у машину повністю заряжені, у бронежилетах, з нами був або колишній дільничний який-небудь, або колишній даішник, які добре знають місто, і ми теж відловлювали усяких, хто нам тільки не траплявся, — там нічне життя, там сепаратистів стільки, що просто жах. Це був 2016 рік. Я зрозумів, що треба відходити з цих мирних територій знову на «нуль», адже міліціонером я себе ніколи не відчував, я — доброволець. 

— Із Краматорська на «нуль» до Авдіївки ви самі висловили бажання перейти?

— Так. Я вже з кінця 2016 року і весь 2017 рік був у Авдіївці. Ми потоваришували там із «Фартовим», там ротації весь час відбувались, а ми залишалися по дві ротації постійно, — там хлопці молоді, а ми вже були звичні. Наприкінці 2016 року я став старшиною полку «Київ», займався господарством, у мене хлопці знали, що я не буду нічого «мутити», і жили як у Бога за пазухою. Та це нудно, я не по це туди йшов. Нас тоді поставили на державне забезпечення, до того ми на волонтерському були. Ми ж були не міліція, а добробат. Ми робили роботу і міліції, й СБУ, все. Якби не волонтери, весь 2015 рік ми просиділи б на «мівіні» та на консервах. 

Були ми на «нулі» в Авдіївці у лісі. Хлопці були «дикі», вони навіть один про одного нічого не знали, команда була незбита, ми їх об’єднали. Там позивний «Чорт» є — як почав він грати на гітарі, всі здивувалися: «Ти що, вмієш грати?». Прослужили вже два роки разом і не знали... Люди стали розкриватися, стали такими братанами, й у «Фейсбуці» почали листуватися, поставили собі вай-фай, а то були взагалі відсторонені. 

Треба змінювати все старе. У нас дуже багато бойових офіцерів, які пройшли війну, майори, полковники, — їх треба ставити на чолі військ, хай вони не генерали, але вони кращі. Вони знають, що потрібно солдату. 

— А що ви думали про свій обов’язок воїна у мирному житті?

— У Авдіївці прийшла до нас із «Фартовим» ідея, ми обговорювали її довгими вечорами і ночами, що треба повертатися до цивільного життя і там щось змінювати. Спочатку була думка створити реабілітаційний центр, базу зі смугою перешкод, куди приходили б хлопці, які відслужили. Треба створювати умови для їх спілкування, тому що приходиш з війни і важко спілкуватися з цивільними, мені навіть із друзями важко спілкуватися, краще перебувати з тими, хто прийшов з фронту, є спільні теми, і довіряємо ми одне одному більше. У цивільному житті немає таких ситуацій, і друзів у мене тут таких немає, заради яких можна позбавити життя іншу людину, якщо вона погрожуватиме життю мого побратима. Це бойове братство. Треба, щоб наші побратими збиралися разом. 

Судячи навіть з Авдіївського лісу, ми бачили, як хлопці там живуть, як відлюдники, нічого не знаючи одне про одного, а коли їх об’єднуєш, виходять на зовсім інший рівень, у них немає психологічних зривів. Якщо таких людей об’єднувати тут, можна виводити їх зі стресу, вони не заглядатимуть у чарку, через знайомих завжди легше знайти роботу. До того ж свідомість людей треба змінювати з самого дитинства — поруч із таким реабілітаційним центром можна зробити дитячі табори, навчати дітей, робити такі, як раніше були, ДТСААФ, «Зірниці». Ми, воїни, навчали би їх того, що знаємо самі, передавали б їм любов до Батьківщини: «У  тебе є одна Батьківщина, синьо-жовтий прапор, тризуб, українська мова»,— щоб ніхто ніколи їх не переконав, що хтось може прийти з іншого боку і чимось їм допомогти, допомагає тільки любов до Вітчизни. І плюс справи практичні: розпалити багаття, поставити намет, зробити собі укриття, добути якусь їжу, як можна вижити у лісі чи на будь-якій іншій території, чим залікувати рану. Хочемо брати фахівців, справжніх інструкторів, здатних навчати. 

Якщо патріотів виховувати з дитинства, тільки так можна подолати той безлад, який склався у нас в країні, де дядьки при владі самі ніколи не віддадуть корупційну «жилу», яку вони спіймали й утримують. Наші сподівання — на дітей від семи років та на юнаків п’ятнадцяти — сімнадцяти років. 

— А зараз на якому етапі ваш проект?

— Ми збираємо досвідчених людей, які можуть усю справу налагодити. Треба шукати базу, територію. Плюс ми хочемо зробити професійну локацію, де можна провадити кінозйомки, можна зробити локації «Аеропорт», «Промзона». І музей АТО буде.

Щоб навчати вогнестрілу, потрібний дозвіл, тому будуть професійні інструктори і буде полігон, щоб стріляти, відпрацьовувати якісь захоплення будівель, — це наука для юнаків. Інструкторів можна брати з СБУ, можна з НАТО. Ми хочемо, щоб така база була під Києвом у лісі, щоб була річка чи озеро. 

— А для музею брати експонати у побратимів-воїнів?

— Дещо є у нас, прапори з підписами. Усе наблизити до бойових умов. Ящики з-під БК, коробки з-під «Мухи» та з-під РПГ. Речі побратимів. Загинув хлопець із «Правого сектору», у нього позивний був Шабля, у нього шабля була з собою, і він постійно цю шаблю випростував із вікна «джипа», махав нею і гукав: «Гей, козаки!». Його вбили. Він був мінометник. У нас залишилися його шахи. Ми брали шахи для зйомок фільму, який знімав «Жовтий автобус» в Авдіївці, — я був шахістом, нібито привів дочку грати в шахи,  і ми не встигли завезти йому ці шахи. Ті речі від людей, яких більше немає, також будуть експонатами музею, будемо їх підписувати: коротка біографія, де був, що розповідав. 

Ми хочемо реабілітаційний центр, щоб збиралися люди для спілкування, і все це не у чотирьох стінах, а коли ти серед своїх, всі проблеми минаються швидше. Хіба що долучити військових психологів, які знають, що було там і як із хлопцями тут спілкуватися. 

У мене траплялося на війні, що я втрачав страх, ставав дуже спокійним, — це дуже погано, треба боятися завжди. Наприкінці 2017 року взагалі був такий стан. Ми сиділи у лісі, прилетіло щось і не розірвалося, усі попадали, а я тільки повернувся й подивився. А якби вибухнуло? Боятися потрібно... А я більше боюся за інших чомусь. 

Ми хочемо назвати наш центр «Ветерано продакшн». Це «Фартовий» вигадав. 

— Чим ви займаєтеся зараз?

— Елітними парфумами. У мене був компаньйон, коли я пішов на війну, він за бізнесом стежив, я повернувся, він мені віддав клієнтів, у нас база була напрацьована. Долар зріс, і прості люди не можуть дозволити собі елітні парфуми, перейшли на підробки. 

Головна ідея — «Ветерано продакшн». Починати з однієї бази з озером. Там же, біля води, і дітей навчати — початкова військова підготовка, політична підготовка, для того, щоб вони розуміли, для чого живуть і що це їхня країна, і що вони повинні робити, якщо раптом щось піде не так. Хочемо розширятися, звичайно, не в одному місці, тому що ідея розповсюдиться Україною. Такий «Ветерано продакшн», думаю, буде в одному місці, а таких підготовчих та реабілітаційних центрів треба розкидати по Україні цілу мережу. Там вояки, які перенесли якусь психологічну травму, знайдуть спільну мову з хлопцями, які відслужили чи ще служать, навіть краще, аніж у родині. 

  У кожного з нас є свій воєнний архів фотографій та відео, можна зробити зал. Кожний зможе принести своє відео, і його можна подивитися на великому екрані. Я своє відео скинув на флешку, з 2014 року там дуже багато цікавих речей.