Російська окупація Криму й Донбасу 2014 року була б неможлива, якби Україна на той час була членом Північноатлантичного альянсу. У «нульових» роках ми майже впритул наближалися до вступу до НАТО.
Однак і при Президентові Кучмі, і при Ющенку Росія пускала в хід усі можливі засоби, щоб переламати політичну ситуацію на свою користь. І їй це вдавалося.
Хоч як це сумно визнавати, загроза реваншу «п’ятої колони», загроза відкату зі здобутих євроатлантичних плацдармів знову висить над Україною.
Саме для того, щоб забезпечити страховку від такого реваншу, Президент Порошенко ініціював внесення змін до Конституції «щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору».
Проект закону №9037 — це той «якір», який має втримати країну на обраному курсі до ЄС і НАТО, навіть якщо розклад політичних сил зміниться.
Оскільки закон передбачає зміни до Конституції (в тих частинах, що не потребують референдуму), для його втілення слід реалізувати певну процедуру: висновок Конституційного Суду, голосування в Раді спершу простою більшістю, а на наступній сесії — конституційною більшістю, тобто щонайменше 300 голосів.
Половину цього шляху вже пройдено. І той факт, що 22 листопада законопроект зібрав 311 «зелених кнопок», підтверджує як його вчасність, так і визнання правоти Президента Порошенка всією «майданівською» коаліцією.
За попередніх президентів флюгер зовнішньополітичної орієнтації крутився на всі боки, що проявлялося в різних редакціях Воєнних доктрин та закону про засади зовнішньої і внутрішньої політики.
«Цю гойдалку, коли фундаментальний закон правиться сюди-туди простою більшістю голосів, нам з вами слід зламати. І ми з вами це зробимо поправками до Конституції», — пояснив Петро Порошенко, звертаючись до депутатів.
Він висловив упевненість, що в лютому зміни Основного закону будуть ухвалені остаточно і курс на Європу стане невідворотним.
Коли закон 9037 вступить у дію, Президент, Кабмін і Верховна Рада будуть юридично зобов’язані реалізовувати євроінтеграційну політику.
«На практиці це означає таке: якщо один із майбутніх президентів (за нинішнього, очевидно ж, це неможливо) підпише указ про «позаблоковість», то цей гіпотетичний документ можна буде оскаржити в судовому порядку. Або ж якщо парламент, боронь Боже, підчистить згадки про НАТО у законодавстві, а Президент підпише такий закон — то скасовані норми можна буде відновити у Конституційному Суді», — констатує експерт з питань євроінтеграції, редактор «Європравди» Сергій Сидоренко.
Приблизно так було у Литві в 1990-х — на початку 2000-х років: змінилося більше десятка урядів, але кожен із них беззаперечно вів країну до НАТО і ЄС. Цього не відняти і в Петра Порошенка: євроатлантична інтеграція є постійним орієнтиром його команди починаючи з 2014 року.
Практичним наповненням цієї політики стали підписання угод про асоціацію та вільну торгівлю з ЄС, безвізовий режим, неухильне зближення з НАТО та підготовка Збройних сил України за стандартами Північноатлантичного альянсу, зміна структури українського експорту на користь Євросоюзу.
«Відтоді, як ви довірили мені посаду Президента України, державний компас впевнено показує на Захід — у бік, протилежний імперії. Його стрілка жодного разу не
здригнулася», — заявляв Петро Порошенко на «Марші нової армії» в День Незалежності-2018 на Майдані Незалежності.
Власне, ідеться про реалізацію вимог Майдану. Адже, пригадаймо, Євромайдан почався в листопаді 2013 року із протестів проти відмови уряду Азарова та Януковича підписати асоціацію з ЄС.
Зрештою, економічну частину угоди про асоціацію було підписано Президентом Порошенком у червні 2014 року. Після цього відбувся новий раунд боротьби — за ратифікацію угоди всіма країнами ЄС.
Росія не припиняла спроб заблокувати наше зближення з Європою, застосовувала економічний тиск, вдавалася до політичних спецоперацій (згадати хоча б російський слід у референдумі в Нідерландах). Але українська дипломатія виграла і це протистояння. Із вересня 2017 року угода про асоціацію набула чинності в повному обсязі.
Тепер ми бачимо, як зростає експорт української продукції до Євросоюзу. Минулого року він збільшився на 30%, цього року — ще на 16%. Якщо в 2013-му частка ЄС в українському експорті становила 25%, то тепер — 42%.
Переорієнтація економіки на Європу допомогла Україні подолати соціально-економічну кризу, спричинену війною й економічним шантажем з боку Росії. Адже РФ фактично закрила свій ринок, який був традиційним для збуту українських товарів. Натомість ЄС відчинив двері для України.
Москва хотіла задушити Україну, але натомість зробила її ще більш упевненою у своєму цивілізаційному виборі. І ще сильнішою — як в економічному, так і у військовому вимірі.
Відповідно до угод із Північноатлантичним альянсом, протягом наступних двох років в Україні буде запроваджено 134 стандарти НАТО. Це означає, що Збройні сили України стануть ще сучаснішими й потужнішими. Крім того, НАТО передбачає політичні вимоги, які значною мірою відповідають вимогам до членства в Євросоюзі.
Тож навіть затяті скептики й любителі «зради» не будуть заперечувати, що Петро Порошенко — найбільш прозахідний Президент в історії України, і його гасло, запозичене в Миколи Хвильового — «Геть від Москви! Дайош Європу!», — не пусті слова.
Порошенко реалізував свої обіцянки в напрямку європейської та євроатлантичної інтеграції і стає до виконання наступних великих проектів, серед яких — вступ до НАТО і ЄС.
Політика Порошенка є гарантією безпеки і незалежності України. Її невід’ємними елементами є нещадне знищення решток «русского міра» в Україні: декомунізація, національна пам’ять, українізація інформаційного простору і сфери освіти, вихід з СНД, розрив великого договору з Росією.
Крім того, ми стаємо свідками історичної події, яка трапляється раз на багато сотень років: Українська помісна православна церква повернула канонічний статус і впритул наблизилася до отримання томосу про автокефалію. Немає сумніву, що і бій за право на визнання Української церкви ми теж виграємо.
300 голосів, щоб «заякорити» європейський напрямок у Конституції, Верховна Рада шукатиме на наступній сесії, яка почнеться в лютому 2019 року.
На той самий період припаде ще одна битва за європейські цінності — перший тур виборів Президента України. На цих виборах у Росії є свій очевидний інтерес, втручання, кандидати. Та серед переліку ставлеників і ставлениць Кремля точно немає Петра Порошенка.
Олександр ЛЕОНОВ, політичний експерт
