Володимир Івасюк, Василь Зінкевич і наймолодший з них Назарій Яремчук на зламі тисячоліть відкрили нову сторінку нашої пісенної творчості.
Увібравши народні інтонації, дали українській пісні ширші й пружніші крила, позбавили її отої заскорузлості, яку сповідувала злякана душа чиновників від культури, та, певною мірою, і самі митці «совєтського режиму».
Любов до рідної землі, до рідного народу, вірність раз і назавжди обраному творчому принципу — поєднання народно-пісенної мелодики з сучасними ритмами — були в Назарія Яремчука глибинними та всепоглинаючими і вивели його у число тих небагатьох митців, які здійняли пісенне небо над нами, змусили прислухатися до неповторної рідної пісні...
Істинна популярність і телевізійна
30 листопада — день народження лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, народного артиста України Назарія Яремчука. Цього дня йому виповнилося б 67.
Як глибоко національний співак, Назарій Яремчук ніколи не втрачав гідності українця, не міняв її ні за гроші, ні за звання та привілеї, які за комуністичної доби щедро роздавалися митцям послужливим, згорбленим у покорі.
Не таємниця, що тоді було престижно виступати на Центральному телебаченні у Москві. Вважалося, якщо співака покажуть по ЦТ, то в Києві на нього вже інакше дивляться. Він уже «свій». Та в Назарія була не така натура, він не оббивав московські пороги й не випрошував благо «засвітитися на вседержавному каналі».
Хоча його не раз і заманювали російськими піснями, обіцяючи всесвітню славу, престижні гастролі та великі гроші.
Але він був переконаний: «Постійна участь у теле- чи радіопередачах, можливо, й може принести популярність виконавцю, але якщо немає майстерності, професіональної підготовки, то телебачення,як рентген, висвітить цей недолік. Тому помиляються ті виконавці, які вважають: взяти участь у декількох передачах ЦТ чи УТ — це значить бути популярним. Телебачення з його величезними можливостями покликане пропагувати зразки мистецтва, які є на рівні вимог часу. І хотілось, щоб тільки виконавець, творчість якого відповідає цим вимогам, мав право на популяризацію».
Що ж до популярності, то він вважав, що її можна завоювати тільки тяжкою працею, виступаючи з концертами: «Бо кожна концертна пісня — це квінтесенція найбільшої душевної інформації митця, яка повинна доходити до серця слухача. Ніщо не може замінити живий емоційний спів, безпосередній контакт виконавця з глядачами. Це той місток до визнання, який справжній митець мусить переходити щодня, аби потвердити свою істинну популярність, а не штучну, зроблену на телеекрані».
Його пісня народжувала радість і гнів, доброту і відчуття людської гідності... Та ще забилась у його піснях струна українського єства, яку не сплутаєш ні з ким і ні з чим...
І цілком природно, що задовго до проголошення незалежності Назарій Яремчук проспівав пісню на вірші Вадима Крищенка «Запорозькі козаки».
Не всім можновладцям тоді сподобалися слова «научіть нащадків так любити волю», бо ж Україна ще тоді була «між рівними рівна, між вільними вільна». Але коли в потужному пориві зал встав, то була вершина щастя для нього не тільки як творця, а й патріота рідної землі.
І коли нарешті Україна стала незалежною, він увесь світився і мало не крізь сльози зізнався Вадиму Крищенку: «Заради цього я живу!». І це була щира правда.
У щоденнику з’явились ці рядки:
Я разом із своїм народом
Душею і плоттю, і кров’ю,
Подихом, кожною клітиною
І в радості, і в горі —
Це моє щастя до загину,
Я по життю, по бурях
Твердо лину.
(29.05.1992. Луцьк)
«Нам необхідно віднайти себе…»
Перебіг подій початку 90-х спонукав Назарія Яремчука до вивчення історії України. І як колись, в юності, свої сокровенні думки Назар довірив своєму щоденнику.
Коли читаєш ті щоденникові записи, розумієш, наскільки актуальними є його думки сьогодні, наскільки далекоглядним він був тоді, у 90-х.
У своїх історичних розвідках співак намагався не тільки з’ясувати, що ж було, а й застерегти від політичних помилок. «Ця розвідка, — пише Яремчук, — покликана велінням душі, бажанням розібратися в темних хащах нашої буденності, визначитись, що ж було з нами, великим, добрим і працьовитим народом України.
Адже була історія, трагічна історія, яку ми не знали і яку нам до невпізнаваності викривили. І якщо ми не знаємо своєї історії, то що вже казати про увесь світ. Вони, тим більше, й не здогадуються, хто ми!
Хто не знає себе,
Хто не вірить у себе,
Хто не знає, хто він,
Хто не знає про кров,
Що у жилах струмить;
Тому жити не треба
На нещасній — щасливій Землі.
Як не знаєш свою Україну,
То не бачити більше тобі
Ані сонця, ні неба,
Кожен повинен знати себе,
Бо в тобі — краплина Батьківщини.
(7.11.1993. Лос-Анджелес).
Протягом віків недоля чорним круком кружляла над нашою славною багатостраждальною землею. Багато дечого залежало від нас, але, віддавши свою волю другим народам, ми практично не належали собі, а — іншим державам.
Тобто наш нарід служив другим народам, збагачував їх. Наші генії представлялись геніями інших народів. Але Великий Совєтський Союз — глиняний циклоп внаслідок так званої демократизації — розвалився. Імперія розвалилась у критичній точці тиску національного.
Після цього чистий гомосовєтікус. З’явилися незалежні держави — еволюційним шляхом, відносно, без краплини крові. І тут вакуум в душах людей…
Свіжим вітром стало відродження історії, релігії, культури, мистецтва, заборонених раніше справжніх народних традицій. Розпочалося відновлення в пам’яті народу сотень справжніх величних імен національних героїв.
Тому сьогодні нам необхідно проаналізувати все це і усвідомити, куди йти, що робити і як віднайти себе, повірити в себе, щоби знову не заблудити на перехрестях третього тисячоліття.
Досить шукати «чужого Бога».
Віками шукали, та не знайшли
Але Бог є, він біля власного порога,
В твоїй він Батьківщині і в тобі!
Лише тоді зійде нам Боже провидіння,
Як піднесеш ти голову, розправиш рамен,
Вдихнеш свободи чистого повітря
І правди смолоскип світитиме нам у світах».
Його переповнена емоціями натура у перші роки незалежності намагалася збагнути історичні процеси в України, щоби потім втілити свої роздуми і переживання у пісенні образи. Але, на жаль, не судилося...
Від того щасливого дня 1970 року, коли відбувся перший публічний виступ юного Назарія Яремчука на сцені Чернівецької обласної філармонії, проминуло не так уже й багато часу, чверть століття, як настав гіркотний день 1995 року, коли 30 червня перестало битися його серце.
Першої миті переважна більшість людей не відразу усвідомила, що втратила глибоко національного митця, проте на підсвідомому рівні відчула, як стогне земля, прощаючись зі своїм чудовим співцем і вірним сином.
І того спекотного липневого дня 1995 року прийшло попрощатися з Назаром Яремчуком настільки багато люду, що здавалось: до Чернівців з’їхалися не тільки його друзі, побратими та шанувальники, а й вся Україна проводжала його в останню дорогу.
