На Київщині в селі Вороньків Бориспільського району, відбувся літературний вечір «Поет зі штормової хвилі», присвячений пам’яті шістдесятника, члена Національної спілки письменників Бориса Мамайсура. Поетові цьогоріч 15 серпня могло б виповнитися 80 літ. Утім 19 листопада вже минуло 15 років від дня його смерті.
«Високо й глибоко сягав його дух», — так про цю людину незвичайної волі і таланту сказав поет Микола Карпенко. У поетичних словах Бориса Мамайсура — мудрість, щедрість і самотність, засудження байдужості і брехні. Він належав до когорти волелюбних, у якій Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Драч... Біографічні дані поета внесені до виданої «Смолоскипом» 2010 року енциклопедії «Рух опору в Україні: 1960—1990».
У творах Бориса Мамайсура звучать завжди актуальні теми: пошук сенсу життя і справедливості, вірного кохання і справжньої дружби, боротьба за правду і любов до рідного слова... Поет щиро висловлював свої почуття, ставлення до людей, милувався красою природи.
«Я б світ зробив щасливішим»
Організувала свято пам’яті «Поет зі штормової хвилі» заслужений вчитель України, завідувач шкільного музею літератури рідного краю Надія Іванівна Гриценко. На творчий захід завітали поети Бориспільщини, члени Національної спілки письменників України, журналісти, сестра Бориса Мамайсура Валентина Сергіївна, учні та вчителі школи.
У виконанні старшокласників, учасників шкільного театру «Барвінок» прозвучали літературно-музична композиція за творами Бориса Мамайсура і розповіді про нелегку долю талановитого і мужнього поета. Учні майстерно декламували його вірші: «Я б світ зробив щасливішим», «Жалі», «Як хочете, а я таки не вірю», «Минуть століття», «Ганьба», «Демонстрації» .
Народився Борис Мамайсур 15 серпня 1938 року на Харківщині. Саме там, за спогадами сестри Валентини Сергіївни, працював у юності їхній батько, корінний вороньківець, Мамайсур Сергій Олексійович; там познайомився з їхньою матір’ю Тараненко Євдокією Максимівною.
Вони покохали одне одного, одружилися і на Харківщині народилося у них двоє синів: старший Федір і молодший Борис. У 1944 році вони переїхали до Воронькова, де ще народилася донька. Саме тут і проминули дитинство і шкільні роки Бориса.
Борис Мамайсур рано навчився читати і читав дуже багато. Коли йому було 16 років, померла мати. Це була неймовірно велика втрата для нього, підлітка. Але життя продовжувалося...
Писати вірші почав ще зі школи. Перші публікації 17-літнього Бориса Мамайсура з’явилися у районній газеті.
Згодом його поезії були надруковані у журналі «Зміна» та газеті «Літературна Україна». Його талант підтримав вороньківський поет Микола Карпенко, який пригадував, що Борис любив поблукати самотою, пройтися полем, відвідати ліс, куди він ходив, як сам казав, «по здоров’я».
Розтоптати поета
Після закінчення школи він двічі вступав до університету Тараса Шевченка на факультет журналістики, але не пройшов за конкурсом. Працював у колгоспі різноробочим, кореспондентом районки. 1958 року вступив до Харківського бібліотечного інституту. Після закінчення вузу не поїхав за направленням, а через матеріальну скруту змушений був працювати матросом, будівельником у Казахстані, на цілині. Важка праця підірвала і так слабке здоров’я, і він повернувся додому. Працював у бібліотеці Києва.
1962 року окремі вірші Бориса Мамайсура ввійшли до збірки юних українських поетів «Щасливої дороги». У 1963-му вийшла перша книжка поета «Коли буде шторм?»
Подальші публікації були заборонені через відмову співпрацювати з владою... Та твори Бориса Мамайсура поширювалися самвидавом. Цьому сприяв Іван Світличний, у якого Борис Мамайсур жив на квартирі у 60-х роках. Послухати поета у магнітофонному запису або поспілкуватися вживу приходили шістдесятники Лесь Танюк, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська. На квартирі Світличного неодноразово проводилися обшуки, були вилучені звукозаписи, а також машинописи, які Борис Мамайсур віддав йому на рецензування.
Після заборони друкуватися в Україні кілька поезій Бориса Мамайсура, надіслані Світличним, вийшли у Празі, перекладені чеською мовою (1965 р.).
Він мав неабиякий поетичний хист, літературне новаторство, про яке схвально відгукнулися Максим Рильський та Василь Стус.
Арешти побратимів, вилучення рукописів, заборона друкувати свої твори негативно вплинули на здоров’я поета. Його запроторили у Глеваху до психіатричної лікарні, кинули до палати з тяжкохворими. Він зазнавав нестерпних тортур і побиття: всіляко намагалися вбити його свідомість... До Бориса не пускали ні друзів, ні рідних.
Це була страшна епоха «застою», коли свідому людину, інакомислячу, що має власну позицію, спецслужби КДБ опускали на саме дно, намагалися піддати забуттю, стерти з пам’яті шанувальників поезії. Борис Мамайсур пройшов справжніми колами пекла... Проте не зламався. Він мав впертий, відвертий, іноді різкий характер. Непоступливість, несприйняття міщанства і підлабузництва, відірваність від літературного процесу сприяли депресії, він замикався у собі. Хтось вважав його диваком і відлюдьком... А він писав вірші...
Дві долі: 17 літ листування й одруження всупереч рідним
Світлою сторінкою у житті поета було кохання. Через листування він познайомився з Марією Матух із Хмельницького. Борис писав дівчині, прикутій до ліжка, листи від імені Івана Хоменка з Воронькова, також нерухомого після аварії. А коли Іван помер, Борис продовжував писати, адже добре розумів, що таке самотність. Марія також писала вірші, які друкували в місцевій пресі, тож у них було багато спільного. Вони листувалися 17 літ! Усупереч рідним, одружилися (1985 р.) і разом прожили 18 років.
«Борис мав благородну душу. Він був уважним, не кидав докорів за мої фізичні недоліки, а то для жінки — головне. І я дякувала за це Богу, що в мене золотий чоловік! Навіть родичі раділи за нас, а моя мати заспокоїлась, казала: «Діти, ви, певно, народжені одне для одного!» — пише Марія у нарисі «Дві долі». Вона пригадує, що Борис мав душевний порив до прекрасного, вмів глибоко проникнути у слово поезії, з ним було цікаво спілкуватися, він любив українську мову і непогано знав німецьку та польську...
Повернення із забуття
Поет Петро Засенко пригадував, як познайомився з Борисом — чорнявим красенем, з довгими вусами, у вишиванці, який плекав у своєму серці велику любов до рідної землі, до природи. «У нього було прадавнє непідробне українське, козацьке єство. Він мав міцний характер, не сприймав радянську ідеологію, мав свою позицію, знав, навіщо прийшов у життя...
1991 року у газеті «Літературна Україна» вийшла стаття Івана Дзюби про Бориса Мамайсура і низка неопублікованих віршів. Славне поетове ім’я було повернуто із забуття. Його твори друкуються і в журналі «Україна». За сприяння Івана Дзюби 1997 року вийшла друга збірка Бориса Мамайсура «Другий початок». Книжка «Йди і говори» побачила світ у 2006 році, після смерті поета.
Звичайно, його радикальні, відверті, правдиві вірші, в яких він критикував радянську епоху, лицемірів-поетів, байдужість, непримиренність до неправди, не подобалися цензорам. Багато творів не дійшли до нас, а можливо, десь чекають свого часу в архівах КДБ... Але важливо, що ім’я гордого, непохитного поета Бориса Мамайсура, для якого честь і воля були понад усе, воскресає із забуття.
