Анатолій Гайдамака: «У музеї хочу показати «червоний терор» проти України за сто років»

— Анатолію Васильовичу, з чого все починалося? 

 

— Усе «розворушив» тодішній Президент України Віктор Ющенко, адже саме він порушив на державному рівні питання Голодомору. Ідея увічнення пам’яті про Голодомор ятрила мені душу давно, і був задум, який визрівав роками. У 2006 році я переміг на Всеукраїнському відкритому конкурсі на кращий проект Меморіального комплексу пам’яті жертв голодоморів i політичних репресій. Це був чесний конкурс, на якому було представлено багато цікавих проектів. Їх виставили на всезагальний огляд у вестибюлі Спілки художників, i будь-хто міг написати відгук. Але, зауважу, жоден із проектів комплексу меморіалу не пропонувалося будувати там, де він стоїть зараз. 

 

— А які місця столиці пропонували під спорудження комплексу?

 

— Та де тільки не пропонували: під мостом Патона, в парку Примакова, біля станції метро «Арсенальна», на Володимирській гірці... Тобто носилися з цим меморіалом, де тільки могли, бо кожен думав, що то буде якась скульптура, на кшталт матері з померлою дитиною на руках. 

 

Я увесь час пропонував комплекс будувати тільки на цьому місці, де він зараз і розташований. Через це мене викидали з попередніх конкурсів. Урешті, завдяки Віктору Ющенку, було проведено конкурс і умовою було розташування меморіалу саме на тому місці, де нині він і стоїть.

 

Узагалі лише автор має вибирати місце для свого творіння, а не хтось нав’язувати зі сторони. Найкраще, коли дається тема, а вже ти знайди і місце, і запропонуй ідею. Від місця багато залежить. Ну хіба можна було свічку (на Меморіалі Голодомору. — Авт.), галереї, стіну пам’яті збудувати біля станцiї метро «Арсенальна» або на Володимирській гірці? Тому я наполегливо «торпедував» лише це місце.

 

Ставши переможцем конкурсу, запросив до співпраці двох скульпторів — Петра Дроздовського й Миколу Обезюка. Хоча, звісно, ідею придумував я: вона варилася, крутилася в мені. Мною був задуманий музей, який мав розташовуватися під парком, а вхід мав бути з боку вулиці (де нині стоять гранітні ангели). Був і проект, і макет, але у зв’язку з тим, що це ж передбачало грандіозні роботи, а часу було обмаль, вирішили прискорити процес: від музею врешті відмовилися й зробили скорочений, нині існуючий, варіант. 

 

У процесі будівництва виникало чимало непорозумінь, зокрема навіть Ігор Юхновський виступав проти стіни пам’яті, де записані постраждалі села, пояснюючи це тим, що, мовляв, ми точно не знаємо кількості померлих... Але, як на мене, дехто просто не хотів порпатися в архівах. Крім того, не хотіли розміщувати цитати Леніна, які запропонував мій давній товариш Микола Сядристий (всесвітньо відомий мікромініатюрист і дослідник тоталітарних режимів. — Авт.). Відверто зізнаюся — дош­ки з цитатами довелося класти вночі (сміється). Загалом було цікаво придумувати весь цей проект! Наприклад: алея спогадів — уздовж сходів, що йдуть униз, — там висять спогади людей, які пережили Голодомор: як звичайних українців, так і відомих особистостей. 

 

— А чому все ж таки йшов певний спротив?

 

— На той час Інститут національної пам’яті очолював пан Юхновський, і, як на мене, Ігор Рафаїлович чогось побоювався, можливо, щоб я «не перегнув палку». Адже чого лише були варті вбивчі фрази Леніна на алеї «Чорних дошок», відібрані Сядристим... 

 

Ось був такий момент: йде будівництво, кругом — болото, а неподалік стоять два молоді хлопці й спостерігають за «процесом». Коли я проходив повз них, вони розпитали, що тут будується, й сказали, що з «Пітєра». Коротко пояснив їм, а потім і кажу: «А ну ходімте за мною!» й повів углиб будмайданчика — показав цитати Ілліча. Вони їх читають, а потім один і каже товаришу: «Ты когда-нибудь их читал где-то?» Були вражені й вже до мене: «Да мы впервые это узнали! Не может этого быть!» А я їм: «Хлопці, там же вказані і том, і сторінка «творінь» Леніна!» — у результаті пообіцяли, що вдома перевірять...

— Що з «другою чергою», невже тоді не вистачило духу й фінансів на неї?

 

— Ніхто толком не міг сказати, коли вона розпочнеться, а вона мала би бути там, де її почали рити в цьому році. А я ж ще дванадцять років тому виграв конкурс i на неї, подавши відповідний проект. Зверху мали бути величезні закинуті жорна, які б символізувал покинуті, спустошені села; запропонував також зробити мостовий перехід (через Пейзажну алею) до станції метро «Дніпро». Планував я основний зал про Голодомор на першому поверсі, де «чиста» експозиція, а на другому — всі служби (науковці, техперсонал і т. д.), аби не заважали відвідувачам. І ось зараз там таки роблять «другу чергу», але не за моїм проектом — усе по-іншому! 

 

— Не розумію, чому її «творять» інші й за іншим проектом, якщо в конкурсі перемогли ви?..

 

— Не так давно я пішов на одну з нарад у Міністерство культури стосовно будівництва другої черги. І ось там пані Мазур (заступниця міністра культури України. — Авт.) мене питає: «А ви чого тут!?» Я отетерів і, дещо розгубившись від такого нахабства, кажу: «Ну, я ж все-таки автор першої черги...». А пані Тамара випалила мені: «Другу чергу будуть робити інші люди!» Додам, що міністр культури Євген Нищук грає роль «весільного генерала», а всі «культурні» питання вирішує саме Тамара Мазур. 

 

На початку цього року було запрошено на втілення другої черги Олександра Антонця. За наполяганням Міністерства культури з ним було укладено договір на 13 мільйонів гривень — і це тільки на проектування, й до роботи одразу приступила ціла «бригада»: задіяли дві фірми — одну в Сумах, другу в Києві.

 

— А чому саме цю людину було запрошено?

 

— У тому-то й питання! Тим паче що ніякого конкурсу не було! Його просто вибрали чиновники й він згодом представив свій проект. Я цю людину раніше не знав. Мені вдалося дістати цей проект... І кому би я його не показував, причому людям шанованим і кваліфікованим, усі вони шоковані й кажуть: «Та чи з глузду люди поз’їжджали?!» Найголовніше, що в проекті не показана трагедія Голодомору, немає наголосу й на те, що загинуло більше 10 мільйонів осіб. Це повна катастрофа! Не говорячи вже про те, що хоч на який поверх не заходиш — кругом кабінети працівників музею, між якими мають «маневрувати» відвідувачі. Це ж який треба мати штат, аби всі ці кабінети заповнити? 

 

Грубо кажучи, якийсь ідіот дав завдання архітекторам і написав цілий список: що й як треба зробити-спроектувати. І вже архітектори втілюють у життя цю абсолютно безграмотну концепцію горе-чиновників. І якщо над цим бездарним проектом «на замовлення» працювали десятки людей у двох містах, то я розробив свій проект сам (і архітектуру, й експозицію, і ландшафт) i за власні кошти роздруковував його в кольорі та різних ракурсах. Зрозуміло, що мені ніхто нічого не платить:  у мене немає договору й мене Мазур, по суті, вигнала-виключила з «процесу». Хоча якщо розібратися, то конкурс у 2006 році виграв я на весь комплекс меморіалу, хоча, зізнаюся, тоді друга черга в мене за проектом була дещо іншою. Та й свічка, яка нині стоїть, зазнала пертурбацій і була дещо змінена під час роботи (то терміни підтискали, то технології не дозволяли). 

 

— Тобто автор у процесі втілення в життя задуму вносить корективи?

 

— Безумовно. Взагалі є таке поняття, як авторський нагляд, і я дійсно міняв щось через обставини під час будівництва першої черги. Я ж, як автор, можу набирати людей для роботи, яких хочу, — самому не реально впоратися, має працювати цілий творчо-науковий колектив (скульптори, архітектори, інженери, художники) для втілення в життя твого дітища. 

 

Хочу наголосити, що все починалося у 2005 році в Києві з виставки в Українському домі про Голодомор за матеріалами, документами, які надав Микола Сядристий. Ця виставка тоді об’їздила всі області України, а згодом «пройшлась» по Європі, Канаді. Сядристий, який чи не найбільше за всіх у світі знає про Голодомор, тоді зробив титанічну роботу замість усіх разом узятих наших академій та інститутів. Врешті і мене, і його, і моїх помічників-скульпторів — усю попередню команду — з процесу викинули... 

— Але ж зараз працює вже якась третя команда...

 

— Так, коли вже остаточно з’ясувалося, що «команда Антонця» зганьбилася, Міністерство культури замовило новий проект...  поляку. І знову без конкурсу! На жаль, зараз в Україні на керівні посади в міністерства, в обласні та районні управління культури прийшла злобна «сірятина», за якимось невеликим винятком. У нас зараз провалля з культурою! Відбувається неприхований геноцид культури, й це не лише моя думка — про це говорять усі діячі культури на різних рівнях. 

 

— І що ж це за «темна конячка», яка наразі працює над комплексом?

 

— Наскільки мені відомо, Мазур, Кубів, Васюник їздили в Польщу й запросили поляка. Він свого часу зробив, як мені розповідали знайомі, гарний музей у Варшаві про життя єврейського народу в Польщі. Наразі цей поляк виконав проект меморіалу Голодомору й нещодавно привозив на «оглядини» його разом iз макетом у наше Міністерство культури. Але широкому загалу цей проект не відомий, бо все відбувається кулуарно й процес не афішується.

 

Чи підписували з ним якийсь договір, я не знаю, але точно знаю, що поляки — це не Гайдамака: вони без грошей ні до чого братися не будуть, це загальноєвропейська практика. 

До речі, з цим поляком на початку року, ще до всіх цих перипетій по «другій черзі», я зустрічався — він у «Арсеналі» перед публікою розповідав (із використанням слайдів), як треба робити музеї. Після лекції я підійшов до нього й, представившись, сказав, що є автором Меморіалу Голодомору — він був приємно здивований і похвалив моє дітище. Я б із задоволенням включив його у свою «бригаду» для співпраці. Тим паче в них «там» явно є якісь нові технології. Але ж...

 

Переконаний: не може бути поляк головним виконавцем такої серйозної справи, адже польський менталітет, їхнє мислення, ну ніяк не накладається на українське. Це ж має бути на генному рівні, тим паче, що ще з дитинства чув розповіді своїх рідних про жахіття голоду, які їм довелося пережити... А йому все це чуже! Але в нас є «начальство» в Міністерстві культури й воно приймає рішення! Мене ж ніхто наразі навіть не запитав: покажи, що ж ти там пропонуєш у своєму новому проекті?!

 

— Чи є експонати для музею Голодомору, адже планується задіяти 14 тисяч «квадратів»?

 

— Найтрагічніше, що експонатів мало! Тож виникає питання:  навіщо такі площі задіювати? От для порівняння: два поверхи Музею Другої світової війни займають 4 тис. кв. м і там виставлено більше 40 тисяч експонатів, а у фондах лежить ще 400 тисяч. Тобто, що виставлять на експозиційних площах на цій гігантській території в музеї Голодомору — незрозуміло. Скільки планується поверхів під цю площу теж невідомо. 

 

Наразі вже забито палі й будівництво йде повним ходом — і вдень, і вночі. Також, згідно з проектом архітектора Миргородського, мають зчісувати частину схилу, щоб зробити своєрідний підйомник для інвалідів. Це все колосальні гроші й таке гігантське будівництво заради однієї теми — невиправдана витрата державних коштів. Так, про Голодомор не треба забувати, але чому всі інші, не менш трагічні теми, повинні залишатися збоку. 

 

— Що пропонуєте ви у своєму проекті?

 

— Хочу якнайбільше розповісти відвідувачам у цьому музеї, враховуючи, що зараз Росія знову прийшла до нас з війною, як це вже було в 1918-1920 роках. Голодомор не виник   сам по собі — це ж була помста радянської влади українцям за їхню боротьбу й незламний дух, і мстилися українцям не тільки в 1932-33-му. Тож хочу об’єднати Голодомор з темою ГУЛАГів, виселенням (в Сибір, Казахстан), знищенням інтелігенції й наших визвольних змагань, зокрема, під час і після Другої світової війни. Адже треба показати світу всі ці наші біди й боротьбу за державність, бо про нас ще недостатньо знає широкий загал за кордоном. 

Пропоную музей лише у два поверхи: другий віддати під службові приміщення, а перший займе експозиція. На ньому розмістити зали по колу, тоді із кожного з них буде видно центральний зал, який представлятиме більшовицько-радянську пропаганду. Цей центр, матеріали для якої «накопав» Микола Сядристий, буде своєрідною Голгофою. А кожен із малих залів буде присвячено окремій темі — ГУЛАГу, визвольній війні 1918-1920-х років і т.д. 

Моя мрія — показати в цьому музеї «червоний терор» проти України за сто років! І є сотні прикладів цьому радянсько-російському геноциду проти нас. Але, чомусь, це нашим чиновникам не потрібно!?

— Анатолію Васильовичу, розкажіть про себе: де навчалися й здобували ази майстерності?

 

 — Спершу — в Харківському художньому училищі, а в 1967 році закінчив у Москві елітне Строганівське вище училище, монументальний факультет. Ще у Білокам’яній навчався в знаменитому державному технічному університеті ім. М. Баумана, а в Ленінграді — у вищому художньо-промисловому училищі ім. В. Мухіної. Нас добре навчили, тож я вдячний суперпрогресивним викладачам і «тій» Москві 1960-х років — це було місто Окуджави, Висоцького, Галича та інших, на концерти і в театри до яких ми всі, молоді студенти, ходили. Тоді кипіло культурно-мистецьке життя! 

 

Мені пропонували працювати у Волгограді, обіцяли «золоті гори» (квартира, майстерня, великі заробітки), але я повернувся в Україну, бо більш ніде не хотів «осідати», хоча довелося жити в гуртожитку, а згодом винаймати житло. Спершу відпрацював три роки у столиці в «Київпроекті» архітектором, а потім пішов на творчу роботу. На «власних хлібах» працював і як архітектор, і як монументаліст (розписи, гобелени, мозаїки, вітражі). 

 

— Де саме довелося залишити свій «слід»? Адже в основному вас знають, як «музейного художника»...

 

— Я творчо пройшовся від Китаю, через всю Росію (Тюмень, Ханти-Мансійськ, Когалим, Перм, Нижній Новгород, Москву, Петербург), Україну й Балкани. Довелося попрацювати і як архітектору, і як творцю експозицій. Зокрема, брав участь у створенні меморіалу Героям Крут, із нуля зробив величезний комплекс — храм Святої Трійці у Македонії, який розписували наші художники. Також вибрав місце й намалював архітектуру церкви-маяка в Криму, яку збудували у 2007 році поблизу Алушти, під назвою «Ворота в Крим» із музеєм в пам’ять про загиблих на водах (Росія назвала цей храм «шедевром русской архитектуры»). (Сміється). І македонський, і кримський об’єкти — стали одразу туристичними місцями — люди їздять на них дивитися, як на художні твори.

 

Ще за моїми ідеями й проектом було здійснено повну реекспозицію Музею Другої світової війни в Києві — після цього його було визнано кращим музеєм Європи на військову тематику. Залишив свої об’єкти і в Китаї — їх там три. Зокрема, в Порт-Артурі був причетний до створення меморіалу, присвяченого боям між квантунською й радянською арміями влітку 1945 року (до слова, на місцевому цвинтарі більше 40% — українських солдатів). У Харбіні створював культурний центр, а в Кванчжоу (поблизу Шанхая) був художником  експозиції «Україна крізь віки» у величезному двоповерховому комплексі. (До слова, культура Трипілля дуже схожа на культуру Яншао, але древніша за китайську на дві тисячі років). 

 

Робив ще виставку з величезною експозицією «Древня Європа» — вона була дуже знакова й виставлялась у Ватикані, в канцелярії Папи Римського. Було й ще чимало інших робіт... 

  Особливо багато замовлень стало надходити після роботи над літературним музеєм в Одесі: мене буквально почали розривати на частини — Прибалтика, Ізраїль, Угорщина, Монголія, Куба: люди приїздили з усіх усюд й хотіли, щоб я в них щось зробив. 

 

— Які найближчі плани, крім боротьби за «другу чергу» музею Голодомору?

 

— Хочу бути причетним до перенесення праху Нестора Махна з Франції на Батьківщину. Проект меморіалу в Гуляй-полі я вже зробив, він усім подобається і його вже затвердили! Шукаємо спонсора для втілення задуму в життя... Хоча я роблю об’єкти недорогі, але знакові! 

 

 P.S. Цими днями непосидючий 79-річний Анатолій Гайдамака вирушив... до Кувейту, аби втілити в життя свій черговий задум!