Історик Владислав Берковський: «Потрібен єдиний банк інформації про Голодомор»

16.11.2018

Ярослава МУЗИЧЕНКО

Владислав Берковський.

Що може розповісти про Голодомор фото «торгзіну», радянський агітаційний плакат, карикатура на «куркуля»? Як використовувати ці історичні джерела в освітньому процесі?

Свої відповіді на ці питання дослідники з різних сфер гуманітаристики вперше оприлюднили на міжнародному науковому симпозіумі «Візуальні джерела епохи Голодомору: ідентифікація та проблеми інтерпретації», що його організував Науково-дослідний та освітній центр вивчення Голодомору (HREC i— Ukrai—e) у Києві влітку цього року.

Численні документи, що з різних ракурсів показують буття в УСРР періоду Голодомору, збереглися в різних архівах, бібліотеках, музеях та приватних зібраннях. На жаль, досі вони майже не були задіяні. Натомість, у ЗМІ та документальних фільмах часом використовували фото й кадри кінохроніки про голод 1921 року.

Одним з учасників міжнародного симпозіуму став директор Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г. С. Пшеничного, кандидат історичних наук Владислав Берковський. Він погодився розповісти читачам «УМ» про успіхи й проблеми своєї установи у справі збереження історичних документів епохи Голодомору і загалом, про стан збереження візуальних джерел 1930-х на теренах України.

«Не відповідає духовному образу комуніста ...»

— Пане Владиславе, які є у вашому архіві документи, що свідчать про Голодомор?

— За десятиліття з 1925 по 1935 роки у нас, в архіві, зберігається понад 4000 фотографій і 298 кінозбірок, які дозволяють відобразити весь спектр візуальної історії України цього часу. Основна маса документів, що стосується Голодомору надійшла до нашого архіву з Донеччини, Харківщини та Київщини. Вінниччина, Хмельниччина менше представлені з кількох причин. У 1930-ті роки Вінниччина й Хмельниччина були прикордонними регіонами, і документи звідти проходили кілька стадій перевірки щодо того, чи вони підпадають під державне зберігання.

Спершу перевіряли прикордонники, потім — уповноважені представники Київського військового округу, і далі — партійні органи. У матеріалах цих експертів знаходимо записи, що, скажімо, не потрібно зберігати фото, де комуніст Петренко виступає з розгромною промовою на якомусь судовому процесі, бо в нього дуже перекошене обличчя. Це, мовляв, не відповідає духовному образу комуніста. Або ж інший варіант, де у засуджених вирази обличчя недостатньо відображають усю глибину їхнього каяття за вчинені злочини проти радянської влади.

У першу чергу зберігалися фотографії учасників різних мітингів, зібрань, конференцій, героїв соціалістичної праці, стахановців та інших передовиків. Приміром, фото учасників Другої окружної конференції комітету найбіднішого селянства. Або учасники ІІ обласного зльоту передовиків колгоспів Харківщини 1934 року. Такі фотографії дозволяють нам відобразити персональний склад «комнезамів», вигляд учасників партійних конференцій. А світлини на кшталт «Робота селян в полі», «Робота в полі членів колгоспу «Бойовий безвірник» Донецької області, 1933 рік» дозволяють нам побачити назви колгоспів у 1928 — 33 роки.

— Але ж це певно, «постановочні фото», які мали агітувати «за досягнення комунізму»...

— Так, це своєрідна політична реклама. Але на задньому плані трапляються гасла та рішення, які ми зараз уже не знайдемо в інших джерелах. Скажімо, «Передовики, согласно договора такого-то...». Отже, стає зрозуміло, що в 1932-33 роках був якийсь договір про «соціалістичні змагання», документів про який не залишилося.

Маємо майже сотню фотодокументів з судових процесів над «куркулями». Наприклад, фото з показового суду над «куркулем» Шевченком з Одеської округи, який, мовляв, убив ударницю радгоспу в 1931 році. Суд над колишніми членами сільради Якушинецького району на Вінниччині — за «перекручування політики партії щодо колективізації». Є багато фотографій, що стосуються вивезення хліба. Скажімо, «Підготування зерна до вивозу на допомогу жителям Донбасу та мешканцям Поволжжя» — 1932-33 роки. «Червона валка». Ці документи також можна використовувати для аналізу того, що відбувалося.

«Цим займаються всього три людини...»

— Чи всі фотографії підписані правдиво?

— На жаль, значна частина фотографій не ідентифікована або ж цілеспрямовано ідентифікована неправильно. Тепер доводиться їх наново досліджувати і писати до них анотації. На сьогодні в нас на зберіганні перебуває майже півмільйона фотодокументів, з них понад половину потребує перегляду й перероблення анотацій. Визначити чіткі строки, коли ця робота буде завершена, складно. Бо цим займаються всього три людини.

Річ у тім, що фотодокументи 1920 — 30-х років, у кінці 1940-х, зазвичай надходили як пачка з написом: «Фото з Харківщини, орієнтовно 20-30-ті роки». Добре, якщо на звороті фотографії був підпис. Якщо ні — ідентифікація робилася узагальнено, з врахуванням тогочасних вимог, ідеологічних штампів та кліше. Коли розглядаємо тепер пильніше, — з’ясовується, що в тій пачці не Харківщина, а Дніпропетровщина, або ж місто Сталіно (Донецьк) тощо. Інша проблема — у 1950-х роках прийнято рішення Головного управління архівів СРСР про знищення оригіналів фотодокументів на папері і створення з них фотонегативів. Тобто, якщо на зворотах фото й були якісь записи то до сьогодення вони не збереглися. А отже, не збереглася й важлива ідентифікуюча інформація.

Однак, попри всю цю складність, архівісти докладають усіх зусиль, аби вчасно опрацювати, ідентифікувати збережені фотодокументи, привести їх описи до сучасних стандартів та забезпечити до них максимальний доступ ширшої громадськості.

— Недослідженість і непопуляризованість фотодокументів 1930-х серед громадськості призводить до відвертих фальсифікацій. Адже журналісти часто ілюструють свої тексти про Голодомор світлинами 1921 року...

— Дійсно, це одна з важливих проблем: журналісти, а нерідко й дослідники, стягують із нашого сайта і масово використовують документи без посилання на архів, де вони зберігаються. Що ж до фальсифікацій, справді, для «відображення» подій 1933 року активно використовується фільм «Голод та боротьба з ним», знятий у 1922-му. До речі, документи 1946-47 років також використовують для «підсилення» текстів про 1933-й. В одній із книжок читаємо підпис: «1933. Голодуючі селяни» під фото, де на задньому плані — танк Т-34. Але ж у 1933-му цього танка ніяк не могло бути.

— А якісь кінодокументи про 1932-33-й узагалі збереглися?

— З 1925-го по 1935-й — 298 одиниць обліку. В першу чергу, це видання Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) та кінотресту «Українфільм». Зокрема, Хроніка та Кінотиждень ВУФКУ, «Кіножурнал». Усі вони анотовані, озвучені в традиційній радянській риториці. У таких пропагандистських збірниках сюжетів є можливість побачити різні події тих часів. Приміром, «Червона валка з Проскурівщини» — грудень 1932 року. Голодомор саме вийшов на пік, а з кіноекрана на глядачів сунуть веселі дядьки з прапорами над возами, повними хліба.

Є кілька сюжетів про «охорону колгоспних полів від крадіїв колосків», про «героїв — сторожів колгоспного добра», які ловлять «куркулів», що збирають колоски. В одному з таких сюжетів камера так стала, що видно: людина з запалими щоками, яка зрізала ті колоски — вже на останній стадії голодування... Крім кіносюжетів, у нас зберігаються документальні фільми того часу. З цікавих — «Дніпробуд», «Справа щодо економічної контрреволюції на Донбасі 1928 року», «Всесоюзна кочегарка», «Дніпро в бетоні», «Симфонія Донбасу», «Одинадцятий».

«За якийсь час цих фото не буде...»

— Подібні матеріали, певно, збереглися і в різних обласних та районних архівах України?

— Так, документи місцевого значення потрапляли до окружних та обласних архівів. На сьогодні в крайових архівах та музеях зібрано величезні поклади фотографій з цієї тематики. Утім вони не те що не введені до наукового обігу, а просто нищаться. За останні роки я об’їхав багато районних музеїв. Бачив жахливі речі, коли, скажімо, оригінали фотографій намащувалися з лицьового боку силікатним клеєм і клалися під скло — бо «треба виставку зробити». У місцевих музеях оригінали фото з тематики Холодного Яру, повстанських республік вицвітають під склом, зображувальний шар на них знищено. За якийсь час цих фотографій уже просто не буде. Навіть якщо їх зараз повернуть у фонди. Вихід один: створення єдиного банку страхових копій, що в нас передбачено законом. Але місцеві музеї на це не йдуть.

— Свого часу архівіст Геннадій Боряк ініціював створення єдиної бази даних із тематики Голодомору. Яка доля цього проекту?

— Через фінансові труднощі та брак політичної волі він не зміг вижити. Хоча на порталі Державної служби архівів є розділ, присвячений документам Голодомору — там різні архіви виставили свої документи. Я вважаю, що науковці мають домагатися створення єдиного банку інформації про Голодомор. У нас є, скажімо, чудовий проект «Архів Грушевського», де сконцентровано масу документів. Відповідно, в «Архіві Голодомору» мають бути і аудіовізуальні, і письмові, текстові документи. Адже їх є настільки багато... Коли я досліджував питання колективізації та голодомору на півночі Хмельниччини у Державному архіві Хмельницької області, то побачив: відсотків 60 документів, які стосуються безпосередньо теми Голодомору, ніхто не використовував. А значить, ми досі не знаємо всього комплексу подій, що відбувалися у ті страшні часи.

ДОСЬЄ «УМ»

Владислав Берковський

Народився 1977 р. в Одесі. Кандидат історичних наук. Doktor —auk huma—istycz—ych. Член правління Спілки архівістів України. У 2000 р. закінчив гуманітарний факультет Національного університету «Острозька академія», у 2004 р. — аспірантуру при кафедрі історії України Одеського Національного університету ім. І. І. Мечникова.

У 2006 р. захистив дисертацію при Інституті історії Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні (Польща), а в 2010-му — дисертацію у Волинському національному університеті ім. Лесі Українки. У 2012 р. закінчив Національну академію державного управління при Президентові України.

З 2006 по 2008 рр. — працював завідувачем виставкового сектору ЦДАВО України. У 2010 — 2015 рр. — директор Центрального державного архіву зарубіжної україніки. З 2015 р. очолює Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного.

Автор понад 200 наукових статей, 10 збірників документів, 4 колективних монографій.

Друкована версія