Усі успішні люди щасливі однаково. Натомість, невдахи — незадоволені життям кожен по-своєму. Єднає останніх пошук причин ззовні, а не у власних лінощах.
Тому мотиватори — надзвичайно популярні. Література кшталту «як заробити мільйон» сягає сотень назв і авторів.
Мотивувальні семінари, конференції, навчально-практичні зібрання дивують вартістю квитків, банальністю сентенцій промовців, примітивністю прийомів нейролінгвістичного програмування.
З багатьох методів, пропагованих зарубіжними пінтусевичами, назагал використовується найпростіший — «мотиватор Кличка» або ж «чарівний пєндєль».
Книга Ореста Зуба «Формула продуктивності» (Тернопіль: Мандрівець, 2017) із копиці пропагандистики активізму вирізняється тим, що її автор представляє нове покоління успішних українців (принаймні, на їхню власну думку), хоча більшості співгромадян його прізвище мало що говорить.
Утім, не біда, якщо книга містить «понад 100 прийомів, методів, технік та інших фішок із тайм-менеджменту, самомотивації, а також персональної продуктивності, покликаної допомогти вам упорядкувати всі накопичені справи, визначитися з пріоритетами, реалізувати заповітні мрії та й узагалі організувати собі найяскравіше життя».
Попри невеликий обсяг книги автор не уникнув тривіальностей, притаманних усім мотиваторам: планування дій на день, місяць, рік; записування планів; зазначення їх таймінгу; подрібнення справ («поїдання слона шматочками») та постійне коригування їх переліку; ведення здорового способу життя (достатній сон, ранкова гімнастика, фізичні вправи, відмова від допінгу (алкоголю, тютюну, кави), вживання двох літрів води денно тощо.
«Найліпший відпочинок — це зміна виду діяльності», — радить О.Зуб. В.Маяковський виклав це раніше й краще: «Працюєш сидячи, відпочивай стоячи».
Як казав один одіозний олігарх, «якщо питання можна вирішити за гроші, то це не проблема, а видатки». О.Зуб лаконічніший: «Проблем нема! Є виклики». Свого часу заборони на певні види діяльності (проблеми-виклики) стали для більшості пересічних людей квитком у голод і злидні.
Натомість ініціативні й креативні використовували їх як шанс опанувати нові виробничі ніші: «Якщо хочеш отримати те, чого ніколи не мав, доведеться зробити те, чого ніколи не робив».
І чим більше спроб, тим більше шансів на успіх. Нехай і випадкових. Щоб не впасти духом потрібно мати неабияку віру в себе, свої можливості. Аж до самовпевненості. В цьому автор правий, а от чи потрібно кожен божий день починати з найбридкішої (найскладнішої) справи — питання смаку, звички, біоритмів.
Народна мудрість свідчить: «Ніщо так не псує настрій іншим, як ваша посмішка». О.Зуб стверджує: «Люди без власної мети підсвідомо працюють на реалізацію мрій інших людей. Тих, у кого мета Є...». Тож посміхайтеся, мрійте і працюйте!
Утім, невдахами бувають не лише люди, а й країни. Не варто далеко ходити за прикладом. За двадцять вісім років правління комуністично-комсомольська номенклатура, що захопила владу в Україні, перетворила найперспективнішу з-поміж усіх совєтських республік на відсталу соціально зруйновану державу, в якій панує кримінально-монопольно-неукраїнський олігархат. І це при тому, що наша земля переповнена корисними копалинами.
Натомість «східноазійські тигри», не маючи високоосвіченого населення, розвиненої промисловості, багатих на мінеральні ресурси надр, будучи ще більш залежними від імпорту вуглеводнів, ніж Україна, поставили за мету «вибитися в люди» й за три десятиріччя перетворили мрію на реальність.
Тепер не Південна Корея, Сінгапур чи Японія, а Україна пасе задніх у Індексі людського розвитку. Недарма Шимон Перес твердив: «Найбільше багатство природи — це людина. Люди збагатили землю, а не земля народ».
Пошук відповідей на сакраментальне питання «що робити державам для досягнення успіху» — у книжці відомого політика, урядовця і бізнесмена Ігоря Шарова «Від мрії — до дії» (К.: Арт Економі, 2016).
Автор починає здавна — з порад давніх вавилонян: як заробляти, заощаджувати, накопичувати гроші, перетворювати їх із багатства на капітал. І аж до прикладу сучасної успішної держави: перетворення Сінгапуру з колонії на світового лідера.
Слова прем’єра Лі Куан Ю, котрий очолював уряд острівної держави понад тридцять років, в Україні знає чи не кожний школяр: «Мій підхід полягав у тому, щоб найбільш здібні люди очолювали найважливіші міністерства.
Посади за ґрати трьох своїх друзів: вони знають за що, і ти знаєш, за що». Та можна скільки завгодно повторювати слово «халва», але в роті солодко не стане. Керівні посади в Україні — що в органах влади й управління, що в прибутковому бізнесі — продовжують займати куми-діти-родичі тих, хто й мав би стати Лікуанющенком.
Аналогічно з Лєшеком Бальцеровичем: якщо тридцять років тому українці завозили до Польщі праски і паяльники, то зараз «середня заробітна плата поляка — 1,1 тисячі доларів».
Балачки українських високопосадовців про корупцію, подолання бідності, недоліки банківської системи, недоторканність приватної власності, легалізацію незаконного капіталу тощо — здебільшого є риторичними питаннями, які не передбачають артикульованих відповідей.
І. Шаров доводить, що далі гратися у «словесні реформи» часу вже немає. Коли не перейти негайно від слів до діла — забезпеченого особистого життя й успішної держави не бачити ні нам, ані нашим онукам.
