Нещодавно до Міністерства освіти і науки України та Інституту модернізації змісту освіти звернулися депутати Львівської обласної ради з вимогою «відкликати тираж підручника для 10 класу загальної середньої освіти «Історія: Україна і світ (інтегрований курс, рівень стандарту)» авторства М. М. Мудрого та О. Г. Аркуші, і вилучити у четвертому пункті параграфа 33, на с. 244 уточнююче формулювання «Прояви колабораціонізму», а назву подати у наступній редакції: «Національні військові формування в німецькій армії» та внести необхідні правки у текст підручника; а також зміни у навчальні програми для 10–11 класів загальноосвітніх навчальних закладів щодо неприпустимості прирівнювання батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль» до колабораціоністів».
Тим часом немало й тих, хто став на захист авторів: зокрема, майже 250 підписантів публічного листа, серед яких немало відомих прізвищ науковців та громадських діячів. У відповідь інша група науковців та освітян виступила з публічним листом, у якому висловила сумнів щодо доцільності та затребуваності нового підручника. Дійшло навіть до листівок.
Доценти історії Львівського національного університету імені Івана Франка Мар’ян Мудрий та Олена Аркуша написали непоганий підручник «Історія: Україна і світ» (Київ: Генеза, 2018) — стільки матеріалу «перелопатили» та ще й зв’язали його у цілісний світовий контекст. Кожен, хто хоч раз робив подібну роботу, зможе оцінити, як це важко, скільки зусиль потрібно витратити. І тут би належало висловити їм вдячність.
Якби не одне «але»...
Негативний резонанс у суспільстві викликало те, що у підпункті 33.4 «Національні військові формування в німецькій армії. Прояви колабораціонізму» 6-го розділу «Друга світова війна: перебіг і результати» з метою візуалізації вміщено портрет Романа Шухевича.
Депутат Верховної Ради Юрій Романович Шухевич звернувся до Міністерства освіти і науки України з проханням «вилучити тираж підручника з освітньо-пізнавального обігу». Водночас група громадських діячів, науковців та їхніх студентів і аспірантів у «Відкритому листі до академічної спільноти у справі кампанії проти авторів підручника «Історія: Україна і світ» (далі — лист) висловила протест із приводу «упередженого шельмування» М. Мудрого і О. Аркуші.
Колаборант чи герой?
Нагадаємо, що думки про постать Романа Шухевича досі були неоднозначними. Президент україни Віктор Ющенко своїм указом від 2007 року присвоїв посмертно Роману Шухевичу звання Героя України «за визначний особистий внесок у національно-визвольну боротьбу за свободу і незалежність України».
Проти виступили прихильники Віктора Януковича і одразу після його обрання на пост Президента 2010 року Донецький апеляційний адміністративний суд визнав указ недійсним (до слова, цей суд за колабораціонізм із російським агресором 2017 року указом Президента був ліквідований).
У відповідь на позбавлення звання Героя України низка міст Західної України присвоїла Романові Шухевичу звання почесного громадянина Хуста, Івано-Франківська, Львова, Теребовлі, Бережан, Вараша (колишнього Кузнецовська). На честь Романа Шухевича встановлено 15 пам’ятників і пам’ятних знаків, названо 16 вулиць, зокрема й в Одесі, Дніпрі, Кропивницькому; минулоріч його іменем названо проспект у Києві.
Для відновлення історичної справедливості Законом України 2015 року «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» до такої категорії віднесено й Українську повстанську армію, командувачем якої був Роман Шухевич (ст. 1, п. 1.12).
До того ж у ст. 6 цього закону говориться, що «публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України у XX столітті визнається наругою над пам’яттю борців, приниженням гідності Українського народу і є протиправним». За «публічне виявлення зневажливого ставлення» до перелічених категорій осіб законом встановлюється правова відповідальність.
Натомість із початком воєнних дій на сході України розгорілося інформаційно-правове протистояння з Польською Республікою, Сейм та Сенат якої на початку 2018 року запровадили кримінальну відповідальність за заперечення так званих «злочинів українських націоналістів».
Обговорюємо думки чи зміст?
Навіть якщо думка певних осіб суперечить чинному законодавству, у демократичній державі, якою є Україна, вони мають право висловлювати свою позицію відповідно до переконань, традиції та політичних інтересів, зокрема й обґрунтовувати її в популярних публікаціях, монографіях, наукових статтях, виступах у засобах масової інформації.
Але тут одразу слід зауважити, що в даному випадку ідеться про підручник, рекомендований Міністерством освіти і науки України для учнів 10-го класу, тобто для осіб 15 років з іще незрілим світоглядом, який і належить сформувати у школі. Підручник видано великим (!) як для української книги тиражем — 10 тис. 744 примірники — за державні кошти, про що зазначено на звороті його титули.
Тобто, його видано за гроші платників податків, а отже — нас із вами. Тому «в суспільстві, яке декларує демократичні цінності», громадськість України має право обговорювати зміст шкільних підручників, має право висловлювати критичні зауваження, а «неприпустимість форм публічної кампанії», на якій «наголошують» підписанти «Відкритого листа», тут ні до чого.
Таке обговорення не обмежується тільки колом професійних істориків чи лідерів неурядових організацій, які висловили своє «професійне» обурення проти «єдиного можливого трактування українського минулого, ...зведеного до гасел та кліше».
Підписанти вищезгаданого листа якраз і захищають сформоване радянською ідеологією кліше «Роман Шухевич — посібник фашизму», тобто колаборант. Дивно, що представники демократії, якими себе вважають підписанти листа, не знають, що у демократичному суспільстві підручник можна обговорювати; можна дискутувати над проблемними питаннями, до того ж можна навіть шляхом «публічних кампаній».
Адже йдеться про вироблення концептуальних підходів у трактуванні вітчизняної історії у світовому контексті, на якому будуть виховувати наступні покоління — ті, перед ким стоїть завдання відстояти Українську державу, підняти її імідж тощо. І таке архіважливе завдання не може бути віддане на відкуп двом, хай навіть професійним, історикам, якими є Олена Аркуша і Мар’ян Мудрий.
Одразу виникає питання, хто рецензував підручник? Адже, згідно з наказом Міністерства освіти і науки України, сьогодні навіть для того, щоб у фаховому науковому збірнику помістити статтю, редакції періодичного видання слід організувати дві рецензії (!) науковців, які мають із досліджуваної проблеми публікації.
Такі ж рецензії подаються і у видавництво, яке публікує монографію. Підписанти «Відкритого листа» зауважують, що підручник «пройшов експертизу фахівців, отримав схвальні відгуки і був рекомендований до друку Міністерством освіти та науки України». А вони знають, хто саме здійснював експертну оцінку? Чому перед громадськістю замовчують їхні прізвища?
Припускаю, що потрібні рецензії «організовували» звичним формальним способом: нашвидкуруч написана авторами «заготовка» і прохання знайомим науковцям чи вчителям — «підпиши, будь ласка, і постав печатку». Думаю, що резонанс у даному випадку посилить моральну відповідальність рецензентів майбутніх підручників.
Хочеться навести ще один аргумент проти зв’язки портрету Шухевича з назвою підрозділу «Прояви колабораціонізму». У шкільному підручнику все повинно бути просто і зрозуміло — такі методичні рекомендації до написання підручника.
Тому у випадках, коли суспільство не дало однозначної відповіді на певні проблемні моменти історії, їх варто дуже обережно обійти, щоб не розпалювати конфронтацію. І Мар’ян Мудрий та Олена Аркуша майстерно обходять такі питання відносно колаборації румунської адміністрації Трансністрії з центром в Одесі, режиму «санації» Пілсудського, встановлення якого радянська історіографія називала «фашистським переворотом, відносно Армії Крайової в Польщі тощо.
Я не схильна думати, що автори підручника робили це свідомо. Очевидно, що зберігати толерантність до сусідів, опираючись на їхні подібні підручники («Польща і світ», «Румунія і світ» тощо), набагато легше. Як і легше опертись на радянську та пострадянську історіографію, в якій Роман Шухевич зображувався «колаборантом», «гітлерівським пособником».
Яку «легенду» формує підручник
Питання колабораціонізму є особливо болісним для старшого покоління, для тих, хто несе у своїй генетичній пам’яті жахливі трагедії Голокосту. Штампи звинувачень у колабораціонізмі надзвичайно ранять й величезну кількість західних українців, яких за таким формулюванням сталінського режиму (як і кримських татар) ешелонами депортували в Сибір.
Тому й не дивно, що певна частина львів’ян зреагувала так гостро. Дивно, правда, що наукова спільнота кинулась так наосліп захищати допущений у підручнику казус.
Якось незручно нагадувати біографію Героя України — сина того ж таки легендарного командувача УПА Юрія Шухевича. Потрактування в СРСР його батька — борця за незалежність України — як «ворога народу» вартувало синові 40 (!) років тюремного ув’язнення і заслань, втрати зору. Заслання в Сибір у 11-річному віці і засудження в 16-річному.
За весь період 1944–1988 рр. — тільки 4 роки свободи, і то без права проживання в Україні! То когось має дивувати при цьому така його емоційна реакція, яку підписанти листа називають «цькуванням»?
Автори підручника під рубрикою «Працюємо творчо» пропонують учням прокоментувати вислів, що «кожна нова війна народжується з легенди про попередню війну» (с. 230). У контексті цього цікавого методу розглянемо, яку «легенду» формує підручник і як ця «легенда» впливатиме на формування світоглядних сенсів майбутнього, в якому загроза нової широкомасштабної війни у світі таки зростає.
Вміщений портрет Романа Шухевича добре візуалізує заголовок «Прояви колабораціонізму» і таким чином формуватиме стійкий стереотип «Шухевич — гітлерівський колаборант». Але водночас слід зауважити, що у підпункті 6.35.3 «Українська повстанська армія» під рубрикою «Особа в історії» розміщено уже інше його фото — як командувача УПА «Особа в історії» (с. 252). То який висновок сформує 15-річна людина: Роман Шухевич — колаборант чи «борець за незалежність України?
З огляду на 16 вулиць, названих іменем Романа Шухевича, змоделюємо ситуацію, що буде думати десятикласник, який повертатиметься додому по цій вулиці з уроку історії за таким підручником.
У кращому випадку в нього формуватиметься світоглядна роздвоєність, якою грішить старше покоління, виховане радянськими підходами. У гіршому — що Українська держава — «якась не така», якщо називає іменем колаборанта вулиці. В останньому випадку це формуватиме цинізм, а може, й повне відторгнення від усієї української спільноти, до якої, на думку молодої людини, вона має нещастя належати.
Через три роки такий десятикласник стане повнолітнім. Чи буде він готовий захищати Українську державу? Питання риторичне, але воно наочно демонструє, як за допомогою психолінгвістичного програмування, закладеного у незначимій, на перший погляд, інформаційній композиції фактів, фраз чи тез, можна маніпулювати людською свідомістю.
Всі ці «блошки» не такі вже й «безневинні», як може видатись на перший погляд не обізнаним у методах ведення гібридної війни. У гібридній війні тільки приблизно четверту частину складає збройний конфлікт. Основна частина гібридної війни здійснюється інформаційними засобами, зокрема засобами т. зв. «психоісторії».
Суть її полягає в тому, щоб вибирати окремі (достовірні) історичні факти і з їхньою допомогою формувати потрібну мозаїчну картину світу, закладати їх певній групі людей (у даному випадку — дітям) на рівні підсвідомості і з їх допомогою конструювати майбутнє у бажаному для противника напрямку. Я не маю мети звинуватити шановних авторів у подібних намірах, а тільки акцентувати, що подібна робота ведеться різними агентурними мережами.
Адже у сучасній інформаційній війні історія не може бути абсолютно об’єктивною, бо вона стає засобом ведення цієї війни: або предметом виховання патріотизму та любові до власного народу й держави — в одному випадку, або засобом для інформаційних маніпуляцій та формування зневіри, апатії й посилення колаборантських настроїв — в іншому.
Чого вартує державницька позиція
У підручнику є і деякі інші невдалі конструкції підбору інформації для учнів, але вони не викликали такого гострого резонансу. Наприклад, якось ріже текст: «Лідерів українського політичного руху прихід радянської влади застав зненацька. Більшість очікувала німців...» (с. 220).
Чи так уже насправді більшість українських політичних лідерів очікувала німців? Хтось проводив тоді соціологічні дослідження? І чи варто з таким смисловим навантаженням вносити таке речення у підручник? Можна посперечатися, чи доцільно було виділяти в окремий підпункт тему «Українці в польській армії» (с. 200—201) тоді, коли теми про українців з усіх інших частин України у складі інших армій не виділені.
Окрім того, Олена Аркуша і Мар’ян Мудрий як фахові спеціалісти з історії періоду Габсбурзької монархії ХІХ століття грішать домінантою західноукраїнського контексту. Так, у тому ж таки злощасному підпункті «Національні військові формування в німецькій армії.
Прояви колабораціонізму» весь матеріал обмежується інформацією про колаборантів Західної України, тоді як нічого не говориться про російські військові формування, які діяли на території всієї України, і в них брали участь також і українці. Незрозуміло, чому в контексті нової концепції підручника у зміст згаданого підпункту не подано приклади колаборації інших народів СРСР, наприклад, росіян, яких було набагато більше, аніж українців.
До того ж тут відсутня інформація, що формування «Нахтігаль» і «Роланд» 1941 року присягали на вірність Україні, а не фюреру, а в кінці 1942-го українці відмовились продовжити службовий контракт через прагнення створити Українську державу, після чого більшість командирів та старшин на чолі з Романом Шухевичем приєдналась до Української повстанської армії.
Заради справедливості слід сказати, що у підручнику є і багато позитивних моментів. Як на мене, то шановані автори листа, перш ніж висловлювати «обурення проти шельмування» Олени Аркуші й Мар’яна Мудрого, краще б потрудились прочитати текст підручника і вказати усі його добрі якості.
Наприклад, зауважити, що у підпункті 6.35.3 багато цікавого фактичного матеріалу з історії українського національно-визвольного руху і що ця тематика нарешті вноситься у шкільну програму вивчення історії.
Бо агресивне «обурення» підписантів тільки розпалює зворотну реакцію. Я не схвалюю акції з листівками, але у демократичному суспільстві і такі неприємні речі трапляються. Я також не схвалюю висловлених наприкінці листа сподівань, «що й адміністрація ЛНУ імені Івана Франка засудить такі практики».
Колись ми уже подібні висловлювання чули... Бо, за логікою підписантів, адміністрація Президента мала б надсилати подібні листи у всі виші зі «сподіваннями» «засудити практики» виступів і карикатур проти Петра Порошенка, або мерія Львова, наприклад, так реагувала б на критику Садового (на щастя, цього не трапляється).
Натомість краще було усім подумати, як із найменшими втратами усунути проблему. Тут би авторам підручника, його видавцям та Міністерству освіти й науки прислухатись до порад і прохань забрати з тексту, де ідеться про колаборантів, портрет Романа Шухевича, бо ж уже інше його фото розміщено на с. 252. Адже можна «перемакетувати» ОДНУ 244-ту сторінку, а на вивільнене місце додати невеликий текст про інші угруповання колаборантів у Європі? Хоча це потребуватиме додаткових витрат, на які, очевидно, Міністерство освіти і науки коштів уже не має. То, може, скинемось усі по декілька гривень? Державницька позиція того вартує.
Олександра КИРИЧУК,
кандидат історичних наук,
вчений секретар Інституту релігієзнавста — філії Львівського музею історії релігії
