«УП. Життя» публікує спецпроект «Щирі. Свята» — серію матеріалів, присвячених вбранню і традиційним народним святам.
Про особливості весільних традицій, походження обряду викупу нареченої, як визначити заможність молодої за вбранням та обов’язкові весільні обряди розповіла співробітниця Музею Івана Гончара Олександра Сторчай.
* * *
— В українській традиції весілля було кульмінацією всього життя. Молода починала готувати своє придане з 10-12 років. До заміжжя вона мала встигнути надбати собі гардероб, який носитиме до самої старості, — розповідає Сторчай, експертка з історії традиційних костюмів.
Традиційно сезон весіль починався восени, коли завершували всі польові роботи, і тривав до кінця зими. Звичайно, траплялися винятки й одружуватися могли впродовж усього року. Єдиною забороною на святкування весілля були періоди посту.
До весілля ставилися відповідально. Часто батьки, розуміючи, що дівчині потрібно підготувати придане, звільняли її від будь-якої додаткової роботи.Весільне вбрання мали виготовляти за певними законами. Зокрема, завжди створювали нову сорочку, шиту новою голкою. Весілля ніколи не відбувалося за один день, переважно тиждень. Це був комплекс святкувань, який складався з передвесільних обрядів, самого весілля та післявесільних ритуалів.
З чого починалося святкування
Починалося все зі сватання, коли свати з нареченим чи без нього приходили до родини молодої домовлятися про весілля. Вони обов’язково мали обмінятися хлібами, що були загорнуті в хустку або рушник.
У більшості регіонів головні обрядові дії типові, проте є безліч особливостей святкування залежно від регіону. У Центральній Україні наречена пов’язувала сватів рушниками, а нареченому передавала пишно вишиту сорочку, в якій він з’являвся на весіллі.
На Поліссі свати приносили до будинку родини молодої пляшку горілки, яку розпивали, а на знак згоди про одруження засипали у неї зерно та прикрашали червоною квіткою з червоною стрічкою. Пишаючись, що отримали згоду від дівчини, свати могли впродовж місяця ходити селом та хизуватися пляшкою.
На Гуцульщині молода не пов’язувала рушником сватів, але також передавала молодому сорочку.
У деяких регіонах існував такий весільний атрибут, як ритуальна хустинка, яку молода передавала нареченому, а на вінчанні затикала йому її за пояс, показуючи, що хлопець уже не є вільним.
Обов’язковою складовою весілля було вінчання. У деяких регіонах за традицією наречений чекав на молоду в церкві, в інших — молоді йшли до вінчання разом.
Дорогою від шлюбу співали пісень:
Із дороги, вороги,
Не переходьте дороги.
Ой нехай пройде родина,
Щоб була молода щаслива.
Нехай пройде чоловік,
Щоб був молодої довгий вік.
На Гуцульщині вінчалися о другій половині дня, а саме святкування було вночі. Під час вінчання до церкви приходили лише 12-15 пар дружок та дружбів, батьки та хрещені батьки молодих.
З територією Гуцульщини межує Покуття, де весільний одяг відрізнявся від інших регіонів. Образ нареченої з цього регіону у календарі «Щирі. Свята» втілює телеведуча Маша Єфросиніна.
Вона одягнена в пишно оздоблену весільну сорочку, а також кептар — жилет з овечої шкіри та хутра, декорований аплікаціями зі шкіри, вовняними шнурами, китицями та смушком.
На заможність нареченої вказують і прикраси: скляні намиста, дороге венеційське скло та монети. Під самою шиєю можна побачити плетену з бісеру силянку і перли — природний матеріал, який мав енергетику довголіття, родючості та жіночності.
— Унікальним є вінок на героїні, який уподібнює сонце. Він доповнюється променями та заповненими скляними намистинами, — коментує Олександра Сторчай.
Звідки пішов обряд викупу нареченої
До сьогодні популярним на сучасних українських весіллях є викуп нареченої.
Загалом обряд існує на теренах України від давніх часів. Коли молодий зі своїми дружбами приїздив до хати нареченої, вони мали викупити дівчину. Наприклад, існував обряд, коли молодший брат розчісував молоду, брав у руки ножиці й вимагав у молодого викуп, інакше відріже дівчині косу — символ дівоцтва та незайманості.
— Обряд викупу нареченої сягає ще дохристиянських часів, коли племена жили відособлено й ворогували одне з одним. У громаді бракувало жінок для шлюбу, і тому, щоб не одружувати між собою родичів, викрадали дівчат із сусідніх племен.
Згодом, щоб не загострювати конфлікт, племена приносили викуп за дівчину. З часом ворожість зникала, утім давні обряди міцно закріпилися в народній культурі, — розповідає експертка.
Як відбувався обряд переходу дівчини в статус жінки
Повертаючись додому з вінчання, молоді їхали спочатку до хати молодої, а потім — молодого, де свекруха перевіряла невістку, даючи завдання.
Після завершення святкувань молодій змінювали вінок на хустку або намітку. Цей ритуал був найважливішим моментом весілля й свідчив про те, що дівчина переходила до статусу жінки й повноправної господині в хаті чоловіка.
У більшості регіонів після цього обряду жінка вже ніколи не показувала своє волосся.
— Якщо дівчина виходила заміж в інше село, на чужину, мусила поповнити його тим одягом, який був традицією у місцевості, де вона житиме з чоловіком.
А під час самого весілля, коли дружки вбирали молоду до шлюбу і коли покривали наміткою, то співали таких тужливих пісень, які перегукувалися з плачами. Матір ніби ховала свою дочку, — пояснює Олександра Сторчай.
Йа з суботоньки на неділеньку
Мати дочку змивала.
Йа змиваючи, заплітаючи,
До її промовляла:
— Доненьку моя, кісонька твоя
Перемовлена буде.
Ой доню моя, ой мова твоя
Перемовлена буде.
Ой де ступиш, да й похилишся,
Ой що скажеш, да і помилишся.
* * *
Не раз, не два, ненько моя, та й заплачеш,
Поки мене в своїй хаті та й побачиш.
Не раз, не два ненько моя, та й затужиш,
Поки мене через люди та й почуєш.
Не жаль тобі, ненько моя, мене буде,
Ой як мене в твоїй хаті та й не буде.
Які були обов’язкові елементи весільного вбрання
Одяг на весіллі був не лише прикрасою та оберегом. За ним можна було дізнатися про родину та соціальний статус особи.
Лише заможні дівчата могли дозволити собі пошити весільну сорочку із тканини, привезеної з-за кордону. «Голландське» полотно, з якого виконана весільна сорочка на світлині зі співачкою Олександрою Зарицькою (гурт KAZKA), було ознакою заможності молодої.
Її голову прикрашає незвичайний весільний вінок, одягнений на розпущене волосся. На Черкащині, звідки походить це вбрання, молодій зав’язували під волосся шовкові стрічки, поверх яких вона розпускала волосся.
Грайте, музики, як грали,
Ми вже й Сашечку убрали.
Як не убрали, то й вберемо,
До шлюбу поведемо.
Попри погоду та пору року, в день весілля молоді завжди одягали повний комплект святкового вбрання: сорочку, поясний одяг (плахта із запаскою, спідниця чи обгортка), який змінювався залежно від регіону.
Талію мав прикрашати пояс, який тримав на собі весь одяг. Доповнювали весільний образ намистом та головним убором.
Дівчина завжди одягала рясно оздоблений вінок, іноді зі стрічками чи вовняними нитками.
— Весільний вінок виготовляли з будь-яких матеріалів, утім ніколи не використовували живі квіти, адже вони в’яли, — розповідає Сторчай.
Серед живих рослин могли використовувати лише вічнозелені — листя барвінку, мирту або самшиту. Такий урочистий вінок, виготовлений із барвінку та дрібних квітів із паперової стружки, прикрасив образ нареченої зі Львівщини, втілений прима-балериною Національного академічного театру опери та балету Катериною Кухар.
На святковість наряду вказує й сорочка, вишита унікальним городоцьким швом. Він такий складний для опанування, що сьогодні вже неможливо його відтворити.
Спідниця нареченої називається «димка» з вибійкою. Щоб створити на ній «принт» із коричневих цяток, тканину відбивали дерев’яними штампиками.
Цікаво й те, як рясно заплісерована спідниця. Її було небажано прати, адже заплісерувати її знову надзвичайно складно.
Увесь наряд на талії тримає вузький тканий пояс, а шию прикрашають смальтові скляні намиста.
Із верхнього одягу, залежно від регіону, молоді одягали свиту, кептар, сердак та кожух.
Навіщо на весіллі старші дружка та дружба
Упродовж весілля молодята не їли, не пили, не танцювали і не цілувалися. Все, що їм дозволяли, — кланятися на всі боки.
Тому на весіллі в пригоді ставали старша дружка та дружба. На їхні плечі лягала відповідальність виконання обрядових весільних дій.
Одяг старшої дружки майже повністю повторював образ нареченої. Утім старша дружка мала атрибут, який вирізняв її, — калач. Саме його тримає на світлині співачка Ната Жижченко (ONUKA). Із такими калачами молода із дружками запрошувала гостей на весілля.
Образ старшої дружки на світлині прикрашає вишита сорочка з домотканого полотна, ткана вовняна обгортка та тканий пояс, зверху також одягнутий вовняний кептар.
Таке вбрання було характерне для Покуття. Шию старшої дружки прикрашають дорогі намиста з венеційського скла та згарди з австрійськими монетами, що вказує на заможність як нареченої, так і старшої дружки.
Яскравий весільний вінок виконаний із паперових вощених квітів та листя з бісером і намистинами з додаванням пасм вовняних ниток та атласних стрічок.
Як за приданим визначали статус молодої
Придане дівчини складалося з одягу, який вона носитиме впродовж усього життя, а також зі скатертин, рушників тощо.
30 святкових сорочок у скрині дівчини вказували на її бідність.
Наречена з середнім достатком могла приготувати до 50. А от ті, хто мали понад 70 вишитих сорочок у скрині, вважалися заможними.
— Святкову сорочку одягали щонеділі, йдучи до церкви. Маючи 50 сорочок та одягаючи їх раз на рік у неділю, дівчина могла протягом року жодного разу не повторити вбрання.
Крім того, одяг не зношувався, і вона зберігала його в гарному стані до старості, — пояснює Олександра Сторчак.
14 листопада у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» відкриється фотовиставка «Щирі. Свята».
У зйомках благодійного проекту взяли участь 15 українських зірок, серед яких співачки Ніна Матвієнко, Тіна Кароль, Ната Жижченко (ONUKA), телеведучі Маша Єфросініна, Руслан Сенічкін та інші. Вони приміряли традиційні костюми з різних регіонів України.
Прибуток від благодійного календаря спрямують на реконструкцію Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара».
Інна ДИБАН
(«Українська правда»)
