Голосна цьогорічна прем’єра «Таємного щоденника Симона Петлюри», в якому однією з головних постає сюжетна лінія про вбивство в Парижі Головного отамана та суд над Самуїлом Шварцбадом (на ньому, як відомо, вбивцю українського лідера виправдали, бо, мовляв, Петлюра винен у єврейських погромах), знову актуалізувала у суспільному просторі розмови про цей епізод української історії.
Епізод насправді ключовий, бо, спираючись на той проголошений паризькими присяжними вирок, українство впродовж багатьох і багатьох десятиліть звинувачувалося в програмовому антисемітизмі.
«Уважаю, що процес у Парижі не пройшов під знаком справедливости ... Уважаю, що паризький процес не є закінчений!» — наголошувала свого часу Леся Петлюра, рано згасла єдина донька Головного отамана.
Вона не дочекалася, аби суд відновив чесне ім’я Симона Петлюри, проте дуже хотілося б вірити, що нині сущі українці таки стануть свідками справжнього, а не зрежисованого судового розгляду.
Видані цьогоріч у Львові чотиритомні матеріали «Паризький процес: причини, наслідки, реалії, перспективи» (загальна редакція професора Леоніда Рябошапки; Львів: Простір-М,) будуть дуже помічними для встановлення правди: у цьому корпусі документів уперше і в нашій державі, і в зарубіжжі з такою повнотою репрезентовано джерельний дискурс для оцінки трагедії, яка сталася 25 травня 1926 року на перетині вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель.
Оцінки справді неупередженої, опертої не на хитавицю крикливих емоцій, а на підставову основу автентичних свідчень.
Самостійна Палестина і Самостійна Україна
Попри те, що центральною у чотиритомнику постає проблематика судового процесу 1927 р. над Самуїлом Шварцбадом, тут висвітлюється коло тем, значно ширших за паризьку трагедію.
У виданні вміщено матеріали, присвячені цілому комплексу українсько-єврейських стосунків упродовж останніх півтораста років: перший том хронологічно охоплює період від середини XІX ст. і до завершення Визвольних змагань; другий — власне суд у Парижі над убивцею Петлюри; третій — міжвоєнну добу, Другу світову та період до розпаду СРСР; четвертий — епоху української Незалежності.
Якби широта охоплення матеріалу ще й поєднувалася тут із належною «археографічною охайністю», яка передбачає наявність відповідних покажчиків і т. ін., це було б узагалі взірцеве видання...
Кожен із цих чотирьох вагомих фоліантів вартий окремішньої розмови, проте два перші томи вирізняються добіркою особливо важливих документів, які й до сьогодні лишаються малознаними чи й зовсім незнаними і для читацького, і для наукового загалу. Всі оті вихоплені «з огню та бурі» Великої Української Революції записки, спомини, інформаційні дописи в пожовклих часописах, телеграми, рапорти, скарги, що вони, як правдиві свідчення доби, щедро подаються на увагу читачеві в першому томі, кидають зовсім нове світло на проблематику українсько-єврейських стосунків упродовж 1917—1921 рр.
І маємо визнати: якби вони були своєчасно актуалізовані в суспільній свідомості, то обговорення її неминуче перейшло б із формату конфронтаційного у площину розуміння того, що саме Українська Народна Республіка в охопленій війнами, революціями та епідеміями політичного божевілля Європі першої чверті XX ст. здійснила унікальну спробу вирішити «єврейську проблему» на основі не асиміляційного шовінізму, а гуманізму та загальнолюдської моралі.
Саме УНР практично відразу з проголошенням Самостійності ввела в дію Закон «Про національно-персональну автономію», в її парламенті легально діяли єврейські партії, проблемами євреїв опікувалося спеціально створене урядове міністерство, на культурно-освітні потреби єврейських громад виділялися чималі кошти з державної скарбниці — цей перелік вільно продовжувати й продовжувати.
І до кожного з цих тверджень у чотиритомнику — ціле гроно документальних підтверджень та конкретизацій.
Чого варті бодай Закон Української Центральної Ради «Про асигнування п’ятисот тисяч карбованців Народньому Міністерству Єврейських Справ на видання шкільних підручників» або інформація київської газети «Відродження» від 26 квітня 1918 р. про утворення в столиці УНР «жидівського приватного інститута теольогічних і суспільних наук» із чотирьох факультетів, де викладовою мовою буде «старо-жидівська та розмовно-жидівська, крім лекцій по українознавству», або...
Назагал беручи настанову людей «покоління УНР» стосовно ролі та місця єврейського чинника у державному будівництві України можна схарактеризувати словами відомого українсько географа й економіста Антона Синявського, який, вітаючи від імені урядової Української партії соціалістів-федералістів Сіоністський з’їзд у м. Кам’янці на Поділлю (інформацію про цей з’їзд віднаходимо в офіціозі УНР, газеті «Україна» від 24 вересня 1919 р.) проголосив: «Тілько спільними силами вашого народу... ви збудуєте собі самостійну Палестину, а спільними силами українського й єврейського народу буде збудована наша спільна батьківщина — Самостійна Україна». Учасники з’їзду цю промову «покрили гучними оплесками».
«Не було жадної антисемитської тенденції»
Чотиритомник «Паризький процес...», серед іншого, дає добру нагоду переконатися у тому, що кращі представники українського єврейства, особливо ті, які належали до зорганізованих єврейських партій і ще до революції мали досвід спільної з українцями боротьби з чорносотенством, чудово усвідомлювали об’єктивну потребу союзу двох народів у боротьбі з Московщиною.
С. Ґольдельман (чільний діяч партії Поалей-Ціон, згодом — академік Української вільної академії наук) під цим оглядом наголошував 12 березня 1919-го у часописі УНР «Республіка»: «Українська демократія, це синонім національно-персональної автономії. В цей же день, коли проклямовано самостійну Українську Республіку, проклямовано також національно-персональну автономію для національних меншостей на Україні. Інтереси жидівської демократії — ті самі, що української: боротьба з централістичною реакцією».
Одначе була й інша реальність, і вона голосно заявила про себе взимку та навесні 1919-го: та ж таки «централістична реакція» (тобто білий та червоний різновиди московського імперіалізму) обернула Україну на криваве побойовище. Заручники, ЧК, карні загони, розстріли сіл артилерійським вогнем «прямою наводкою», голод, епідемії стали реальністю життя мільйонів українців, наслідком чого, за Павлом Тичиною, справді «людське серце до краю обідніло».
На цьому тлі Україною, особливо Правобережжям, починає котитися погромна хвиля. Банди всіх ідеологічних відтінків і зовсім без ідеології, загони білих та червоних не відмовляли собі в «задоволенні» познущатися над євреями — а заразом і збагатитися за їхній рахунок.
Ситуація ускладнювалася ще й тим, що частина зрусифікованого єврейства України активно співрацювала з більшовиками, обіймаючи низку відповідальних посад і в їхньому партійно-адміністративному апараті, і в структурах ЧК, діяльність якого була просто зненавиджена місцевим населенням. Наслідком цього погромні настрої охоплюють і частину підрозділів Армії УНР, яка впродовж зими-весни 1919-го під впливом багатьох чинників (найвагомішим серед них був навальний наступ переважаючих більшовицьких сил) опинилася у стані серйозної дезорганізації.
Чи усвідомлювали Головний отаман, міністри уряду УНР та вище старшинство Армії цю небезпеку і чи боролися вони з нею? Безсумнівно, і ціла низка наведених у чотиритомнику звернень, заяв, розпоряджень, наказів засвідчують це безпомилково. Чи обмежувалися вони тільки словами і закликами? Ні, вони діяли, і дії ці так само підтверджені багатьма й багатьма матеріалами.
Візьмемо для прикладу, хоча б наказ Андрія Мельника про притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за порушення прав єврейської національної меншості від 13 січня 1919 р. із вервечкою прізвищ військовиків, розстріляних за самочинні арешти та погромну агітацію. Чи міг Петлюра відразу ж зупинити всі погроми на величезній території?
На жаль, ні: відразу він не мав ще сили ні цілковито припинити всі погроми, ні упередити виступи всіляких засліплених жадобою влади отаманів (від Волоха до Оскілка), які влаштовували спроби протипетлюрівських державних переворотів.
Але Симон Петлюра системно працював у цьому напрямі, й наслідком його дій стало те, що на помежів’ї весни-літа 1919-го контроль над армійськими підрозділами було відновлено, а найактивніші антисеміти були заарештовані чи й узагалі розстріляні.
І серед українців, і серед євреїв проводилася відповідна роз’яснювальна робота, великими накладами видавалася протипогромна література (на кшталт видрукованої Міністерством преси й інформації УНР брошури «Євреї та Українська Республіка: Єврейська делегація у Головного отамана 17 липня 1919 р. в Кам’янці на Поділлю»).
Частина єврейських лідерів почала усвідомлювати, що тоталітарний більшовизм, нетерпимий до будь-чого, окрім власної догми, також і їхньому народові нічого доброго не несе, і ситуація значною мірою стабілізується. «Єврейська Громада містечка Зінькова пожертвувала на просвітницько-культурні цілі Запорізької групи військ двадцять п’ять тисяч карбованців», — повідомляє «Вісник УНР» від 15 липня 1919 р.; «Всі погромщики — вороги наші. Повстанці-селяне дуже ворожо настроєні проти погромів. Вони дуже добре здають собі справу, кому вигідні ці погроми», — пише «Український козак» у числі від 9 жовтня 1919 р.; єврейська громада м. Фастів вітає 29 серпня 1919 р. Симона Петлюру на залізничному вокзалі з розгорнутою Торою (що робилося в особливо урочистих випадках).
Читач знайде у чотиритомнику «Паризького процесу...» ще багато інших фактів на підтвердження українсько-єврейської співпраці і в 1919-му, і в 1920-му, і в 1921-му, включно, наприклад, із тим, що делегати єврейських партій продовжували працювати в Раді Республіки навіть після того, як уряд УНР опинився на еміграції.
Проте найвагомішими, певно, будуть слова Арнольда Марголіна, відомого ще з дореволюційних часів єврейського правника, який у добу УНР очолював її дипломатичну місію в Лондоні.
У 1911—1913 рр. Марголін керував «Комітетом захисту Бейліса», отже, на антисемітизмі та його проявах розумівся пречудово. 1926 р., уже після вбивства Головного отамана, він так писав про ставлення очільників УНР до євреїв у період Директорії: «Новий уряд Петлюри відновив автономію меншостей і закликав знову жидівських міністрів Гольдельмана і мене. Жиди належали також, розуміючи дипломатичну місію, до Українського Уряду і за кордоном... В українському Урядові не було жадної антисемітської тенденції».
Суд під патронатом ГПУ
Про судовий процес над вбивцею Головного отамана можна писати дуже багато, проте в широчезному документальному матеріалі чотиритомника кілька аспектів привертають особливу увагу.
По-перше, стає навіч зрозуміло, наскільки щільно «патронувало» його більшовицьке керівництво, контролюючи навіть найдрібніші деталі: доходило до того, що саме ГПУ знаходило для Анрі Тореса, адвоката Шварцбада, т. зв. «свідків погромів» (про одного з них у листі до Кагановича писалося, що «органы ГПУ уверены в его полной благонадежности»).
По-друге, стає очевидним, якого високого рівня професійності була робота на процесі адвоката Цезара Кампінчі, який представляв інтереси української сторони: він кожного разу справді по-гросмейстерськи доводив судові, наскільки брутально Торес (який водночас був і представником радянського консула в Парижі) фальсифікує докази і просто відверто бреше. І по-третє, стає не менш очевидним, що «рішення суду», який відбувався 18—26 жовтня 1927 р., було винесене ще задовго до його початку, і жодні об’єктивні свідчення змінити його не могли.
Тогочасний Париж просто боявся конфліктувати і з Москвою, і з резидентурою ГПУ, яка у міжвоєнній Франції почувалася суперкомфортно, вбивши, окрім Петлюри, ще дуже й дуже багатьох ворогів Сталіна (білих генералів Кутепова та Міллера, колишнього резидента НКВС Рейсса, який перейшов на бік троцькістів, інших).
Про рівень же здатності більшості тогочасних французів взагалі щось зрозуміти в ситуації, яка склалася в Україні, добре говорить один із пунктів уперше опублікованого Олександром Кучеруком документа з карткою запису в реєстраційній книзі паризького моргу про обставини смерті Симона Петлюри: «Місце народження — Київ (Росія)».
...Читаючи матеріали чотиритомника, не полишає відчуття того, що всі учасники судових засідань, і то не лише з українського боку, усвідомлювали, що цей процес не завершиться формальним винесенням вироку. Що він матиме своє продовження.
І саме це мав на увазі підполковник Армії УНР Олександр Доценко, який заявив на суді, що коли розпадеться більшовицька імперія, то євреї в Україні поставлять пам’ятник Головному отаманові. Можливо, саме в такий спосіб і варто завершити цей такий тривалий процес...
