«Дідова» війна: 68-річний волонтер Іван Данилевський понад 250 разів побував на фронті

Іван Миколайович починав возити допомогу нашим бійцям на територію охопленого полум’ям війни Донбасу на своїй «Газелі» разом із сином Ігорем. 

 

— Багато наших знайомих із Полтави служили в добровольчому батальйоні «Айдар», тому ми і взялися йому допомагати, — розповідає мій співрозмовник. — А потім син влився до лав «айдарівців», а я став координатором волонтерського руху — разом з іншими волонтерами збирав і доправляв на фронт продукти, одяг, біноклі, бронежилети, яких на ту пору катастрофічно не вистачало. На той час припадає небувалий всенародний підйом. Бажаючи допомогти фронту, полтавці зносили все, що могли, до 118-ї кімнати Полтавської облдержадміністрації.

 

Долучилися й голови сільських рад, яких я добре знав, оскільки був депутатом Полтавської районної ради. Усіх важко перерахувати. Постійно надавали посильну допомогу полтавські приватні нотаріуси Валентина Медведєва, Аліна Соляник, Микола Балабан. Психотерапевт Тетяна Веклич і колектив 5-ї міської лікарні збирали такі необхідні на фронті ліки. У результаті мою «Газель» завантажували повністю. Добровольці тоді трималися на самому патріотизмі. Їх ніхто ні фінансував, ні одягав. То було сумне видовище: вояки, взуті в кеди, мали на п’ятьох один автомат. Загалом зброю здобували в бою, бо їм її не видавали. Першою кінцевою точкою нашого маршруту стало місто Щастя Луганської області. Пригадую, доставивши туди в 2014 році допомогу, назад до Полтави ми везли поранених, бо вивезення їх тоді також не було налагоджено. Більше того, поранених добровольців навіть до військового шпиталю не приймали, ми доправляли їх до міських лікарень.

 

Іван Данилевський підрахував, що загалом побував у зоні воєнного протистояння понад 250 разів, причому в найгарячіших точках, і перевіз своїм автомобілем десь близько 400 тонн такого необхідного для наших вояків вантажу. Багато разів їздив разом із директором обласного Центру народної творчості та культурно-освітньої роботи Дмитром Соколовим, а також із кобеляцьким священиком Дмитром Кулічковським, якого знає, мабуть, уся Україна.

 

— Подолати, сидячи за кермом, неблизьку дорогу було не так легко, — зізнається. — Зараз іще важче, бо я, на жаль, не молодшаю. Та й тиск іноді дає про себе знати — «стрибає». Але, попри все, час від часу курсую звичним маршрутом у зону воєнного конфлікту. От і 9 вересня на День танкіста їздив туди разом із артистами, які дали бійцям концерт. Змогли розпочати його тільки о 16-й годині, бо того дня була вчинена диверсія: підпалено ліс. Тож хлопці гасили вогонь, рятували сховану там техніку й на концерт прийшли аж чорні від сажі. Загалом багато разів возив туди артистів, зокрема з нашої обласної філармонії.

 

Останні чотири роки навіть Новий рік зустрічаю у бліндажах або наметах на передовій (що не надто подобається моїй дружині Варі), причому в образі Діда Мороза. А роль Снігуроньки виконує Тетяна Чугуєвець із обласної філармонії. Бачили б ви, як тепло зустрічають нас бійці. А іще мені хотілося б згадати про діток із Луганщини й Донеччини, якими також опікуюся. Зокрема, допомагаємо Луганському обласному центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів, що в місті Кремінна, приблизно за 15 кілометрів від Сіверськодонецька, а також єдиному дитсадку в місті Красногорівка Донецької області. Він працює, по суті, в підвалі, бо там постійні обстріли. У тому підвалі ми проводили й концерт. А в Маріуполі є пастир, котрий прихистив 48 бездомних дітей і опікується ними. Їм ми також давали концерт, і на Новий рік я про них не забув — навідав у Маріуполі вояків, а тоді і їм відвіз подарунки. 

Іван Данилевський знає не з чуток, що таке справжнє обличчя війни. У селищі Піски, що на Донеччині, за його словами, на весь населений пункт лишилася тільки одна жителька — у жінки син-інвалід, тому вона не змогла покинути домівку. 

 

— Решта виїхали, покинувши все, — розповідає Іван Миколайович. — І на сьогодні немає жодної оселі, яка б уціліла, навіть церква й та розбита. Знаєте, це як у фільмі жахів: населений пункт із семитисячним населенням став пусткою. Там тільки військових можна побачити, та ще покинуті пси й коти бігають. А в селі Широкине, де мені довелося не раз побувати і яке також ущент розбите, взагалі немає жодного цивільного. По ньому весь час веде прицільний вогонь противник, ну й наші бійці відкривають вогонь у відповідь. Я теж неодноразово потрапляв під обстріл. Адже був не тільки у Пісках та Широкиному, а й у Водяному, Авдіївці, на шахті «Бутівка»... Одного разу ми три дні не могли вийти з бліндажа, чекаючи, коли закінчиться канонада. А якось, потрапивши під обстріл, навіть руки надірвав. 

 

— Як? 

 

— Одна мати з райцентру Котельва дуже слізно просила доправити передачу сину, який перебував на шахті «Бутівка»: мовляв, уже кілька разів збирає передачу, а вона не доходить. Тож я волонтерів, із якими прибув у зону воєнного конфлікту, лишив у безпечному місці, бо завжди переживаю не так за себе, як за тих, хто разом зі мною їде. А тут якраз з’явився командир роти й визвався звозити мене на шахту «Бутівка» на «Волзі». І тільки ми в’їхали у пром­зону, як противник накрив нас мінами. Вони розривалися зовсім поряд. А тут ще й водій влетів у воронку, і автомобіль сів. Ми з командиром мусили гарячково витягати його, а це ж приблизно 2 тонни. От я й надірвав руки, мене потім у нашому шпиталі лікували. Іноді думаю: якби поряд не рвалися міни, то навряд чи ми витягли б ту автівку, — жартує волонтер. 

 

— Довезли тоді передачу?

 

— Так, передав із рук у руки. Коли обіцяю, завжди дотримую слова. Був випадок, коли ми везли допомогу бійцям легендарної 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, які дислокувалися в селищі Піски, — пригадує Іван Миколайович. — Добралися до Первомайська, аж тут на блокпосту нас затримали. Мовляв, надійшла команда не пропускати волонтерів через серйозні бойові дії, аби не піддавати небезпеці. Я розвертаюся й виїжджаю на окраїну якогось села. Дивлюся: мужик їде на «Жигулях». Зупиняю його й запитую: у вас тут хліб є? А той: «Та який хліб? У нас і магазину немає, їздимо аж до Карлівки».

 

А я якраз віз нашим бійцям хлібобулочні вироби, які підкинув полтавський підприємець Юрій Красніков. От і прошу в місцевого чоловіка про послугу: я тобі, мовляв, дам свіжого хліба, тільки скажи, як мені отой блокпост об’їхати. Він із радістю показав шлях. Трохи проїхав ним — дивлюся, а далі він переритий трактором. Не може такого бути, думаю, щоб поряд не було ґрунтової дороги. Розвернувся й таки знайшов її. Благополучно добрався до бійців 93-ї бригади, розвантажив продукти. Ну, й поїдь же назад тим самим шляхом. Так ні, я чомусь вирішив, що тепер зможу запросто проїхати й через блокпост. І прорахувався: мене зупинили й почали з’ясовувати, як я туди потрапив. Викликали чергового офіцера — ним виявився заступник командира батальйону Євген Лихоліт. «Іване Миколайовичу, що трапилося?» — запитав він. Та от, кажу, арештували. Пообіцяв йому організувати концерт для бійців, він і наказав мене пропустити. 

— Отак ми з Євгеном по­знайомилися, — продовжує 68-річний полтавець. — Називаю його своїм названим сином, бо він тільки трохи молодший за мого сина Ігоря, котрий і досі служить на передовій. Минув час, я дотримав слова: привіз полтавське тріо бандуристок «Вишиванка», які дали бійцям чудовий концерт. У 2016-му пообіцяв Євгену, що на День танкіста привезу його бійцям подарунки, а також знову організую святковий концерт, бо він уже став мені як рідний.

 

Домовилися, що напередодні ще раз зв’яжемося. І от телефоную — немає зв’язку. Дзвоню до прес-центру, і мені повідомляють, що, виконуючи бойове завдання, Євген потрапив на міну і його вже відправили гелікоптером до Харківського військового шпиталю. Як виявилося, його тіло пронизали 18 осколків. Тільки через тиждень зміг із ним поспілкуватися. А тоді ми повезли в госпіталь домашні пиріжки, мед. Євген там лікувався місяць, а потім іще три місяці — у клінічній лікарні «Феофанія», після чого знову повернувся на фронт. Проте скаржиться, що рани дають про себе знати. 

 

— Ваш син уже чотири роки на війні. Коли буваєте в зоні воєнного протистояння, хоча б бачитеся з ним?

 

— Коли батальйон «Айдар», куди син пішов добровольцем, влився до ЗСУ, Ігор, маючи вищу освіту, одержав звання лейтенанта, зараз заступник командира танкової роти. Його рота дислокується поблизу Сіверськодонецька, там увесь час дуже гаряче. А загалом син усі роки перебуває на самісінькій передовій. І у відпустку приїжджав тільки раз на 10 днів. Ми час від часу бачимося. Якщо буваю в тих краях, неодмінно стараюся хоча б ненадовго заскочити. Якби ви побачили, що таке передова: окопи, бліндажі, куди затікає вода, де постійно прописалася сирість, — зітхає Іван Миколайович.

 

Найгарячіші події, свідком яких він став, за словами Івана Данилевського, припадають на 2015 рік. То було лобове зіткнення наших вояків із противником за два кілометри від Донецького аеропорту. 

 

— Наші бійці тоді йшли на вірну погибель. Я двічі побував у такому пеклі: у Пісках і Дебальцевому, коли його звільняли (це було до «котла»). Противник тоді відступав, і важко було розібрати, де свої, а де чужі. Ми виїхали на «Газелі» з лісосмуги, і ворог ледве не розстріляв нас упритул. На наше щастя, швидко зорієнтувавшись у ситуації, підскочили наші військовослужбовці із ЗСУ на трьох БТРах і перегородили йому шлях. А трохи пізніше я бачив, як плакав комбат, коли наші бійці виходили з Дебальцевського «котла». «Половина моїх хлопців вийшла, — крізь сльози говорив він, — а де інша половина — не знаю». Я багато чого бачив, адже як волонтер пройшов практично всією лінією фронту й увесь час був на самісінькому «передку» — за якихось два кілометри від бойових дій, — стверджує Іван Миколайович.

 

Чоловік неодноразово був на волосинці від смерті й вірить, що якась вища сила його таки оберігає. 

 

— Якось у Пісках висадив своїх супутників-волонтерів на розв’язці, яку охороняли хлопці з Кременчука, а сам поїхав далі, — пригадує Іван Данилевський іще один епізод. — Аж тут розпочався обстріл. Одного молодого вояка, котрий мене супроводжував, поранило. Ми повантажили хлопця до салону моєї «Газельки». А з Карлівки мені назустріч виїхала «швидка», і я передав їй пораненого на дорозі. Різні ситуації бували. Якось шукав дитсадок, що біля шахти «Південно-Західна». Їду — дивлюся: ґрунтова дорога, а метрів за 500 прапор «ДНР» майорить. Я тоді розвернувся й чимшвидше назад. У 2015-му потрапили під обстріл у Водяному. Половина будівлі, куди ми тільки-но розвантажили допомогу, розвалилася на наших очах. А самі ми ледве втекли, по дорозі ще й колесо автомобіля пробило міною — довелося поспіхом міняти його під грім канонади.

А ще Іван Миколайович розповідає історію вчителя фізкультури з Гадяча Володимира Доноса, яка завдяки журналістам стала відомою багатьом. 

 

— Володимир служив у 42-му батальйоні територіальної оборони, який дислокувався у Краматорську на військовому аеродромі. Якось його дружина Ярослава вийшла на мене й по-просила доправити туди передачу (це було іще до Іловайського «котла»), а невдовзі й сама захотіла побачитися з Володимиром. Минув час — знову телефонує Ярослава й повідомляє, що чоловік зник. Я зв’язався з Володимиром Рубаном, однак той не володів інформацією про зниклого гадячанина. Тоді вийшов на зв’язок із донецькими друзями, з якими співпрацював, коли мав власний бізнес (вони мають проукраїнську позицію), і попросив, щоб ті навели довідки про Володимира Доноса в місцевих лікарнях.

 

Невдовзі один із них поінформував, що Володимир перебуває в 1-й міській лікарні і йому ампутували ногу. Я по­просив передати йому мобільний телефон — так він вийшов на зв’язок. А потім ми почали розробляти план викрадення Володимира — там є перевізники, які за круглу суму зроблять усе, що завгодно. Однак тому плану не судилося здійснитися, оскільки невдовзі вчителя з Гадяча перевели до госпіталя для військовополонених, де він уже був під охороною. Володимиру вдалося повернутися додому тільки після обміну полоненими. Пізніше ми з ним зустрічалися. 

 

— Іване Миколайовичу, нагорі нас запевняють, що армія нині забезпечена всім необхідним. Тож чи є нині на фронті потреба у волонтерській допомозі?

 

— Звичайно, зараз ситуація значно краща, — запевняє волонтер. — Технічно наше військо дещо підсилили. Бо на самому початку була техніка, що їздила, але не стріляла, або ж стріляла, але не їздила. Одягають бійців і годують дуже добре. Нас військовослужбовці завжди пригощають, то я це знаю. Їв там і тушонку, і хороші рибні консерви. Але, знаєте, казенна їжа все одно на­бридає. Тому хлопцям хочеться домашніх солоних огірочків, маминих пиріжків, інших смаколиків. За весь час я відвіз воякам п’ять генераторів — у них і зараз є потреба. Недостатньо й біноклів. Найбільша ж потреба бійців у моральній підтримці, українській пісні, запальному танку. Тому так часто курсуємо в зону бойових дій разом із артистами. 

 

— Скажіть, у чому помилка полтавських волонтерів, котрі повезли допомогу нашим воякам, та так і не повернулися? 

 

— У таку ситуацію могли б потрапити і ми — від цього там ніхто не застрахований. Я ж вам розповідав про подібну ситуацію. І якщо ти туди їздиш, отже, маєш бути готовим до будь-якого розвитку подій. Хоч моє кредо із самого першого дня: вночі в зоні бойових дій ніколи не пересуваюся, — ділиться Іван Миколайо­вич. — Завжди доїжджаємо до Ізюма Харківської області й зупиняємося на ночівлю, щоб на світанку рушити далі. Так само вийти із зони воєнного протистояння стараюся засвітла. Якщо ж нас застав обстріл, ночуємо разом із бійцями у бліндажах. Не їздити ж туди вже просто не можу. Вояки за ці 4 роки до нас звикли, чекають, а місцеві дітлахи щоразу запитують: «Діду, коли ти знову приїдеш?»