Споконвіку були люди, котрі думали інакше, ніж більшість, або принаймні не так, як володар. У середні віки сказати сюзерену правду мавправо тільки блазень.
Решта ж могли сміятися, бо єдино дозволеною формою дисидентства був жарт. Недарма ж висміювання бояться всі.
До Другої світової війни в Совєтському Союзі зникли товари ширвжитку, харчі вдосталь, секс, опозиційні партії, інакодумство.
Ні, у спальнях пошепки (можливо й не всі) не спілкувалися виключно цитатами Лєніна–Сталіна–Маркса, та справжні борці з московським комуністичним режимом були вже винищені. Здебільшого в позасудовий спосіб. Голодомором теж.
Політичний дискурс (опозиція та дискусія) і в СССР, і в Україні — звісно, всупереч бажанню влади — відновився після приєднання Західної України й перебування мільйонів людей упродовж декількох років за межами московського раю.
Тому комуністична деспотія заходилася витоптувати паростки інакодумства задовго до хрущовської відлиги: слово, думка і люди нищилися одночасно, попервах за звичкою фізично, пізніше влада задовольнялася тільки обмеженням свободи в таборах, тюрмах, психіатричних лікарнях.
Позаяк тоталітаризм контролює все до щонайменшої шпарини в житті громадян, а говорити, надто думати, уривками «Краткого курса ВКП(б)», промов компартійних генсеків тощо були готові далеко не всі, то політичний контингент таборів і в’язниць зростав, як на дріжджах.
Відтак, у суспільстві поза межами офіційного марксистсько-лєнінського, діалектико-матеріалістичного дискурсу почав стрімко ширитися пласт національного, релігійного, соціального, економічного, профспілкового (рух за права інвалідів також), культурницького (шестидесятники та інші нонконформісти) тощо інакодумства.
Ще в схронах у Західній Україні не прохололи кріси й машинґвери останніх бійців ОУН-УПА, а в містах Великої України вже діяли перші комуністичні ревізіоністські гуртки (т.зв. неомарксисти, єврокомуністи) й антисовєтські підпільні організації. За понад 30 років накопичився неабиякий пласт вільнодумної літератури.
Та закритість нетрів КҐБ-СБУ, нищення спецслужбами самвидаву, добутого при обшуках і поза ними, втрата матеріалів як рукописних, так і тих, що зберігалися в пам’яті співкамерників, утруднюють відновлення історичної пам’яті. Хоча й ідеться про події та документи не надто віддалені в часі.
Громадськими активістами, істориками, учасниками рухів опору тоталітарній московсько-комуністичній імперії зібрано достатньо фактів, які засвідчують чільну позицію українців у цій небезпечній діяльності.
Відтак поволі відтворюються невідомі загалу сторінки самвидаву й «тамвидаву», поновлюється хронологія репресій, мемуаристика. Книга Бориса Захарова «Нарис історії дисидентського руху в Україні (1936–1987)» (Х.: Права людини, 2016) є прикладом систематизації дій інакодумців.
Автор відтворює широкий масив подій, імен, опозиційних підпільних організацій; водночас деякі класифікаційні судження є спірними.
Б. Захаров відділяє інакодумців, якими в пізньому СРСР були практично всі, від дисидентів, які «у тій чи іншій формі не погоджувалися з офіційною точкою зору в будь-якій сфері життя, не приховували своїх поглядів, внаслідок чого вступали з нею у конфлікт.
Джерелом цього поняття відносно людей, які відверто не погоджувались із радянською владою, була сама радянська влада. …«дисидент» — це «їхнє» визначення. Це «вони» — влада — визначали, хто є дисидентом». Народ іменував їх «відсидентами».
В 1970-ті й першу половину 1980-тих за відсидентами міцно закріпилося місцеперебування — табори особливого режиму в Мордовії та Пермі, а також місія борців за права людини (згідно з Гельсінкським заключним актом 1 серпня 1975 року; УГГ, УГС).
Утім для національних сецесійних (сепаратистських) рухів, українського включно, дисидентство (правозахисництво) поєднувалося з боротьбою за свободу совісті (зокрема відновлення діяльності УГКЦ, УАПЦ, католицької церкви), мовно-освітньо-культурницьким ренесансом, загальнодемократичними рухами тощо.
Зрештою українські націоналісти (Зеновій Красівський, Григорій Приходько, Іван Кандиба, інші) навідріз відмовлялися визнавати себе дисидентами.
Й це кардинально відрізняє українських в’язнів сумління від російських: «У російському національному русі переважала імперська ідея, великодержавність, абсолютно неприйнятна для українських дисидентів.
Вже тоді була очевидною принципова розбіжність українського та російського національних рухів, яка переросла сьогодні на справжню ворожнечу».
Для українців не була актуальною й боротьба за свободу пересування. На відміну від євреїв, німців чи кримських татар українським націоналістам не було куди виїжджати чи повертатися.
Вони мали вибороти свою Батьківщину тут, на рідних теренах. І вони здійснили це. Завдання сучасників розбудувати Українську державу, зробити її по-справжньому великою та українською, без олігарха та холопа.
