Зоряний рейд: як славнозвісний партизан Сидір Ковпак на Буковель мандрував

 

Партизанська колона здійснювала свій черговий перехід. Позаду цієї довгої «змії» з 255 возів, які тягнули 611 коней, був місяць походу й 600 км пройденого з боями шляху. А попереду — Карпатські гори. Чотири загони-батальйони Сумського партизанського з’єднання мали стати першопрохідцями, які роздмухають ватру радянського партизанського руху в Галичині.

 

У невідоме, в цю «теру інкогніту» вели своїх людей командир з’єднання — колишній голова міськвиконкому («мер») м. Путивля 56-річний Сидір Ковпак і його комісар — 44-річний Семен Руднєв, до війни — кадровий політпрацівник і керівник путивльського Тсоавіахіму. Штаб партизанського з’єднання очолював колишній директор школи 55-річний Григорій Базима.

 

Перед ними стояло завдання Українського штабу партизанського руху (УШПР) ініціювати й розвинути прорадянський партизанський рух у Станіславській (нині Івано-Франківській), Львівській і Чернівецькій областях України та підготувати місцеве населення до збройного повстання проти нацистських окупантів.

 

12 червня 1943 року майже дві тисячі партизанів-ковпаківців вирушили в небезпечну дорогу з партизанської бази в с. Милашевичі на білоруському Поліссі. Їхній маршрут пролягав через Рівненську та північну частину Тернопільської областей, до кордону між райхс­комісаріатом «Україна» та дистриктом «Галичина».

На цих теренах панували сот­ні й курені Української повстанської армії й підрозділи Тараса Боровця-«Бульби» з такою ж назвою. До радянських партизанів українські самостійники ставилися вороже, й це було взаємно.

 

Проте боротьба з націоналістами не була головним завданням Ковпака, який повинен був дійти до Карпат із мінімальними втратами. «При зустрічі з націоналістами вогонь першими не відкривати. Від колони одинакам не відриватися, на зупинках далеко в ліс не заходити», — наказував партизанський ватажок.

 

Увечері, о 18-й годині, колона рушала в путь, яка тривала до 7—8-ї ранку. Щодоби вони проходили по 30-40 км — більше не давали короткі літні ночі.

 

Хоча від своїх підлеглих Ковпак вимагав ухилятися від зіткнень з українськими повстанцями, повністю їх виключити було неможливо. Першу сутичку з бульбівцями червоні мали під час переходу 21-22 червня біля с. Більчаки нині Березнівського району і с. Велика Клецька на Кореччині.

 

Далі зіткнення не припинялися. «По селах бульбівці змінюються бандерівцями», — фіксував у щоденнику Сидір Артемович.

25 червня неподалік с. Звіздівка Костопільського району партизанів чекала серйозніша перешкода. Окрім того, що через р. Горинь не було переправи, в селі отаборилося до 300 бандерівців під проводом «Гонти», які зустріли партизанів вогнем і не бажали їх пропускати.

 

Спроба форсувати річку могла обернутися великими втратами. Почали шукати вихід із ситуації.

 

«Коли постало питання, як брати переправу, то з Ковпаком розійшлися. Він наполягав брати з боєм, розгромити село, я був проти, стоячи за мирне вирішення питання, оскільки бій затягнеться, будуть жертви й особливо серед мирного населення, і цим боєм ми тільки дамо козир у руки німців.

 

На цьому ґрунті сталася велика й дуже велика суперечка. А моя точка [зору] здобула перемогу. Нам і треба [так] вести політику: бити німця разом, а жити нарізно, свої політичні цілі ми знаємо», — записав у щоденнику комісар з’єднання Семен Руднєв.

 

Переговірники від партизанів змогли домовитися, щоб в обмін на звільнення захоплених у попередніх боях 30 полонених повстанці пропустили червоних і залишили село. О 7-й ранку 26 червня по збудованому містку Сумське з’єднання переправилося на західний берег Горині.

Певно, останнє боєзіткнення з українськими повстанцями на Волині партизани Ковпака мали 30 червня в с. Обгів (нині Соснівка) на Дубенщині. У ході переговорів упівці погодилися на припинення вогню.

Далі шлях з’єднання пролягав на південь. 5 липня партизани розгромили німецьку автоколону на шосе Збараж—Волочиськ, 6-го — перетнули кордон між райхскомісаріатом і Генерал-губернаторством.

 

Уночі 8-9 липня німці атакували табір Сумського з’єднання в лісі біля м. Скалат Тернопільської обл. Відбиваючи напад, партизани заодно захопили й містечко, яке було центром повіту.

Окупанти втратили вбитими до 95 солдатів, знищеними 16 автомобілів і 18 мотоциклів. До рук 1-го батальйону потрапили солідні трофеї, а звільнені з гетто євреї навіть виявили бажання вступити в загін.

 

Поразки у Скалаті зазнала бойова група «Дорш», яку окупанти сформували саме для протидії Ковпаку. Вона складалася з ескадрону жандармерії, підрозділів шуцполіції з Тернополя, 3-го батальйону 23-го поліцейського полку СС та загону української поліції (разом — 283 чоловіки).

 

Крім того, до формування входили поліцейський батальйон СС «Бреслау» та Галицький кавалерійський ескадрон. 

 

Поява радянських партизанів викликала в окупаційної влади Галичини непідробну паніку. Уперше за два роки в цьому відносно спокійному краї німцям довелося мати справу з таким численним, організованим і досвідченим противником.

 

«Українці! У Вашу спокійну округу вдерлася банда большевицьких терористів, які мордують і знасилують Ваших братів та сестер, палять Ваші господарства і місця праці, граблять Вашу худобу і Ваші коні», — репетував штандартенфюрер СС Віллі Ост, в. о. командувача СС і поліції Галицького дистрикту.

Штандартенфюрер закликав усе населення краю допомогти йому знищити Сумське з’єднання. За голову Ковпака Ост оголосив нагороду в 100 тис. злотих.

 

Замість розбитої бойової групи «Дорш» командувач СС і поліції кинув навперейми Ковпаку новосформовану групу гауптмана Карла. Це об’єднання було дещо сильнішим: туди ввійшли колишні вояки групи «Дорш», 543-й батальйон територіальної охорони, частини зв’язку поліції СС із Кракова та підрозділи 425-го резервного гренадерського батальйону Вермахту (разом — 640 солдатів).

Також до антипартизанської операції, що мала криптонім «Вервольф» («Вовк-захисник»), залучили 4-й поліцейський полк СС у повному складі та айнзацгрупу СД Піпера (457 осіб).

 

Нальоти 6 літаків-розвідників «Фізелер-Шторх», 5 штурмовиків «Хеншель» Hs-129 і 9 винищувачів-бомбардувальників «Мессершмітт» Bf-110 псували кров партизанам від перших днів маршу Галичиною.

 

Партизанська валка ще певний час рухалася на південь уздовж шосе Скалат—Гусятин і р. Гнила. 12 липня 1-й і 4-й батальйони атакували гарнізон 4-го полку в с. Раштівці Гусятинського району. Окупанти втратили 37 авто й до 20 солдатів убитими.

 

Колона з’єднання повернула на захід і певний час рухалася паралельно Дністру.

 

Переправи через річку ретельно охороняли сторожові пости гітлерівців. Тож долати водні перешкоди партизанському з’єднанню довелося з боями. У ніч із 14 на 15 липня партизани прорвали німецьку оборону, захопили міст біля с. Сівка-Войнилівська, нині Калуського р-ну Івано-Франківської області, й вийшли на правий берег Дністра.

 

Другий рубіж оборони гітлерівці організували на р. Лімниця, розташувавши в селах уздовж берега батальйон з артилерією й кількома танками.

 

2,5 години в ніч на 17 липня чотири партизанські роти по груди у воді штурмували брід під с. Темирівці. Під час форсування річки вони втратили 10 вояків загиблими й 40 пораненими. Але, прорвавши оборону німців, уся колона ринулася до лісового масиву на захід від м. Станіслав (Івано-Франківська).

 

Ліс під Станіславом — це майже легендарний Чорний ліс, який згодом стане одно­йменним тактичним відтинком УПА. Звідси до Карпат було вже рукою подати.

 

Поява Ковпака викликала занепокоєння не тільки в окупантів. Прихід майже двох тисяч комуністичних партизанів крайовий провід ОУН(б) на Західноукраїнських землях розцінив як загрозу для свого впливу на галичан.

«Большевицькі партизанські банди Ковпака мають за завдання внести хаос в українське національне життя Галичини, — залякували оунівці місцеве населення у відозві, виданій із приводу рейду партизанів. — Вони зривають мости, нищать народній дорібок, грабують людей, задумують палити врожаї, хочуть спровокувати на наш нарід німецькі репресії і таким чином спричинити винищення українського народу німецькими руками».

Рейд Сумського з’єднання спонукав Провід ОУН розгорнути повстанські загони за взірцем волинської УПА і в Галичині: «Український нарід не дасть себе ніколи поневолити і тому організує Українську Народню Самооборону для боротьби з большевицькими партизанськими бандами в Карпатах».

 

Правда, за винятком пари перестрілок, відділам УНС повоювати з ковпаківцями не судилося. Але націоналістичне підпілля уважно стежило за партизанами.

 

«У поведінці з населенням вони дуже коректні, особливо політруки. Пускаються навіть на такі жести, що скидають із себе останню маринарку [піджак. – І. Б.], віддаючи її бідним селянам. Пропаганди майже не проводять», — писав невідомий автор одного з надзвичайних звітів ОУН.

 

Командир Сумського з’єднання удостоївся такої характеристики від націоналістів: «Сам Ковпак — людина інтелігентна [...] Середнього росту, чорна борідка, зачіска направо. Ходить без шапки, в цивільному убранні, на грудях 4-5 орденів Леніна [станом на 1943 рік у нього був лише один орден. — І. Б.]. Іде на чолі банди перший. До українців говорить по-українськи, до москалів по-московськи. З людьми поводиться дуже ввічливо. На загал робить вражіння висококультурного чоловіка».

 

Член ОУН(б), лісовий інженер Євген Полотнюк-«Ойген» (його дружиною була письменниця Ірина Вільде) пішов навіть далі. Працюючи надлісничим у с. Микуличин Надвірнянського району, він із власної ініціативи допомагав ковпаківцям, коли ті з’явилися в околицях.

 

Виходячи з Чорного лісу, в ніч на 19 липня дві роти 1-го батальйону під командою Давида Бакрадзе вдарили на позиції 7-ї роти 4-го поліцейського полку СС в с. Росільна Богородчанського району.

 

Партизани вбили 18 німців і гранатами знищили 37 вантажівок, спалили захоплені мотоцикли, міномети, гармати й кулемети, розгромили штаб полку. Втрати червоних склали 10 вбитими і 24 пораненими.

 

Численні трофеї — 820 т борошна, цукру, масла й вершків, до 2000 м різної мануфактури, 300 пар дитячого взуття — партизани роздали населенню.

Основна колона в цей час обходила село через Саджаву, Лесівку, Глибівку, Дзвиняч, Солотвин і Маркову.

 

У Дзвинячі партизани підпалили три нафтові свердловини, а о 3-й ранку 19 липня ввійшли в Солотвин, де розбили невеликий гарнізон української поліції.

 

Поки хвіст валки ще залишав Солотвин, її голова вже була в Маняві. Тут червоні підірвали ще 4 нафтові вежі та спалили нафтоперегінний завод із 60 тоннами нафтопродуктів.

 

З’єднання Ковпака почало підйом у гори. Сходження тривало з 7:00 до 21:00, і за цей час вогонь чотирьох «Мессершміттів» добряче пошарпав партизанську колону: 10 загиблих і 25 поранених людей та 148 убитих коней.

 

«Ми змушені були подолати гірські перевали, підйоми на гори, обоз проходив крутими гірськими дорогами; повернути на таких дорогах неможливо; справа гори, зліва урвище; захопивши обоз у такому становищі, літаки противника завдали нам великих жертв», — писав Ковпак, коли ціле з’єднання видерлося на висоту 936.

 

Правда, партизани теж дали здачі: вогнем із кулеметів та протитанкових рушниць удалося збити «Мессера» і «Шторха».

 

Звідти 20 липня партизанське з’єднання з боями спустилося в долину р. Бистриця Надвірнянська до с. Пасічна і рушило до с. Зелена Надвірнянського району. Відірвавшись від переслідування, в ущелині однойменної р. Зелениці партизани отримали можливість перепочити.

 

Вузькі дороги та круті підйоми надзвичайно сповільнювали пересування обозу. На кожному кроці траплялися аварії, у возах ламалися колеса, а в коней — ноги. Штаб з’єднання наказав переробити вози на двоколки, чим і займалися партизани впродовж 22-23 липня.

 

Ділянка Карпатських гір, у яку привів своїх партизанів Ковпак, належала до Бориславського нафтового басейну. Поки основний кістяк з’єднання реорганізовувався, в селах Битків, Пасічна, Зелена, Рафайлова (нині Бистриця) диверсійні групи партизанів спалили 33 добувні вежі, 13 нафтосховищ, 3 нафтоперегінних і  один озокеритний заводи, а в с. Яблунів підірвали нафтопровід.

Поки рейд проходив вдало. «Після 7-денних боїв і 3-кратного оточення був у районі висоти 936, в районі Манява, що за 35 км на південний захід від Станіслава.

 

Ворогу завдано великої матеріальної шкоди. Маємо втрати в живій силі й техніці [у ворога. — І. Б.]. З Карпат, карпатської нафти привіт Батьківщині й партії», — бадьоро звітували Ковпак і Руднєв 19 липня 1943 року в УШПР.

Час, поки радянські партизани займалися диверсіями, німецькі окупанти використали, щоб підтягнути свої сили. З боку окупованого мадярами Закарпаття на кордоні стало три гірськострілецькі полки.

 

Окупанти закривали виходи з гір і намагалися контролювати всі висоти. Цілою антипартизанською операцією командував обер-групенфюрер СС Фрідріх Вільгельм Крюгер, найвищий командувач СС і поліції в генерал-губернаторстві.

 

Сумське партизанське з’єд­нання потрапило у скрутне становище. Ситуацію обтяжувало ще й те, що запаси харчів вичерпувалися, поповнити їх було нізвідки. Багато овець, яких партизани гнали із собою для харчування, втопилися під час переправи через Лімницю.

 

Ковпак, 23 липня 1943 року: «Уночі дощ, бійці ще нічого не їли, запаси вичерпалися, в горах нічого не можна дістати (перехід поступово від хліба винятково до одного м’яса, бульйон без крупи й картоплі)».

 

23 липня батальйони, які розташувалися на проміжку сіл Черник—Зелениця, мали бій з угорцями. Наступного дня о 7-й ранку почався новий бій, що завершився відступом противника. Партизанам дісталися два кулемети, 3 тис. набоїв і міномет.

 

А німці далі стискали кільце. 24 липня в район перебування ковпаківців прибули досвідчені 13-й поліцейський полк СС і Галицька ягдкоманда (разом — 1500 бійців). Три батальйони нацистів за підтримки артилерії почали натискати вздовж долини Бистриці Надвірнянської.

 

Два дні тримали оборону в Пасічній і Зеленій батальйони Василя Кудрявського і Петра Кульбаки. 26 липня Сидір Ковпак послав радіограму начальнику УШПР Строкачу: «Противник кинув дві дивізії й ескадрилью «Мессершмітт-110». Веду важкі бої. Передайте «блискавкою», які з’єднання йдуть у  Карпати і де перебувають». Помічник Ковпака з розвідки Петро Вершигора згадував: «Тільки пізніше я зрозумів, що і Ковпак, і Руднєв міцно сподівалися: заваримо кашу, а тим часом підійдуть Сабуров, Олексенко і Шитов, ударять на Бессарабію молдавські партизани Андреєва і Шкрябача, на Вінницю підуть Мельник і Буйний. Це був план одночасного удару багатьма загонами на південь України».

 

Але допомоги чекати було нізвідки. З’єднання в Карпатах могло розраховувати лише на власні сили.

 

Щоб відірватися від переслідування, ввечері Ковпак дав наказ здійснити кидок із Зелениці в напрямку урочища Буковинка. Біля с. Поляниця Поповичівська, де нині розташовується гірськолижний курорт Буковель, ковпаківці наштовхнулися на позиції угорських полків, німецьких прикордонників і 13-го поліцейського полку. 28-29 липня минули в безперервних боях.

 

Обози й артилерія обмежували головний козир партизанського з’єднання — мобільність. «Рухатися з гарматами ніяк не можна. Топографічних мап цієї місцевості немає. Противник нарівні із захопленням висот захоплює і населені пункти, чим змушує нас голодувати (змінюємо свою тактику)», — міркував Сидір Ковпак 28 липня.

 

Тож опівдні 29 липня вогонь гармат і мінометів накрив ворожі позиції в с. Поляниця. Коли полетів останній снаряд, артбатарею підірвали.

 

Німецько-мадярські частини під градом снарядів і натиском піхоти, змушені були рятуватися втечею. Але їхні заслони все одно закривали всі виходи з долини на відстані 30 км.

Батальйони Ковпака змушені були повернути на північ. Під час маршу горами навпростець вони втратили біля 100 коней. 30 липня Сумське з’єднання знищило свої двоколки й повністю перейшло на в’юки. ­Поранених посадили на коней або несли на ношах.

 

31 липня сумські партизани були на горі Шевка, яка височіє над Яремчею, коли розвідка донесла про 26-й поліційний полк СС (1800 солдатів), який готувався штурмувати висоту зі східного схилу. Попри це, штаб Сумського з’єднання наказав дати бій — партизанам сприяла вигідна позиція на висоті й фортифікації Першої світової війни, які збереглися.

 

Удосвіта наступного дня есесівці почали сходити на вершину Шевки. 8-ма і 9-та роти 1-го батальйону партизанів підпустили їх на близьку відстань і розстріляли вогнем упритул. Безрезультатно закінчилися обхідні маневри нацистів із півночі й півдня.

 

Розлючені окупанти запросили підтримку з повітря. Дев’ять бомбардувальників зранку й до вечірньої темряви безперервно здійснювали нальоти на позиції партизанів.

 

Того ж таки 1 серпня партизани перейшли на сусідню гору Синичка, що північніше, де 1-му батальйону й роті 4-го знову з великими втратами довелося відбити кілька німецьких атак.

 

2 серпня в УШПР пішла радіограма: «Веду тяжкі бої. Щоденно бомбардування авіацією. Снаряди, міни всі вичерпані, гармати й міномети знищили. Противник кинув проти нас 4, 13, 12 і 26 полки поліції СС, батальйон бельгійців, три полки мадяр, номери не встановлені. Просимо бомбардувати Делятин, Надвірну, Станіслав, Львів». Це був майже крик відчаю.

У ніч на 3 серпня партизани непомітно від нацистів вислизнули на північ — до г. Вавторів над Делятином.

 

Перебуваючи по суті в пастці, партизани, все ж таки, завдавали окупантам дошкульних ударів. «Німці несуть поважні втрати. Щодня гине по 10-20 людей. Щодня прибуває більше війська, а особливо кавказців», — звітували спостерігачі зі середовища ОУН. Інший звіт повідомляв про 15-30 загиблих німців щодня, що разом із пораненими давало втрати до 500 солдатів на 29 липня. Втрати по ковпаківському з’єднанню за перші дні серпня сягнули до 40 осіб загиблими.

 

«Війська, що бореться з партизана­ми, є около 10 тис. Є багато татарів, грузинів, калмиків, а найбільше москалів, 10% між ними німців», — зафіксували націоналісти. Ситуація була критичною.

3 серпня 1943 року командувач усіма антипартизанськими силами на Сході обер-групенфюрер СС Еріх фон дем Бах отримав наказ від райхсфюрера СС Гіммлера: «Незважаючи на жодні труднощі, полювати на Ковпака і його банду до тих пір, поки чоловіки не здадуться у полон, а Ковпак живим або мертвим опиниться у наших руках».

 

Ковпак із Руднєвим вирішили прорвати кільце німецької блокади й вийти на правий берег р. Прут. Для цього слід було захопити м. Делятин, чия залога налічувала 250-300 чоловік. Розрахунок був на те, що нацистів раптовий удар у долину заскочить зненацька, оскільки їхня основна увага була прикута до пошуку партизанів у горах.

 

Виступаючи перед командирами батальйонів комісар з’єднання Руднєв сказав: «Становище дуже важке, сидіти тут більше не можна, маневри дуже важкі. Якби було 20-30 чоловік, можна було б заготувати продуктів і сидіти, але ж нас до 2 тис. осіб, багато поранених, коні. Жити чи померти, але треба пробиратися в район Делятина, вийти на рівнину».

 

Комісар розбив з’єднання на дві групи. Перша, ударна, під командуванням Петра Вершигори атакувала з північного заходу з боку с. Любіжня (1-й і 3-й батальйони). Її завданням було захопити міст через Прут і с. Заріччя, щоб забезпечити прохід з’єднання в с. Білі Ослави.

 

Другу (2-й і 4-й батальйони) з південного заходу з боку с. Луг вів в атаку комбат-2 Петро Кульбака. Його люди мали заволодіти південною частиною міста, захопити станцію й пошкодити нафтосховище і колію. Кожна з груп мала підривати за собою шосейні й залізничні мости. Безпосередніми керівниками операції були Руднєв і Вершигора.

 

Удар мав бути стрімким, щоб партизанські батальйони та обози вихором пронеслися крізь місто й вийшли на протилежний берег річки. О 1:00 4 серпня операція штурму Делятина почалась.

 

3-й батальйон підірвав залізничний міст у напрямі Надвірної, ввірвався в місто й зав’язав бій. Та змучені переходами та безперервними боями партизани були настільки голодними, що почали нишпорити магазинами.

 

«Усі були втомлені, голодні — у Делятині шукали їжу, п’яних не було», — згадував командир кавалерійського ескадрону Олександр Ленкін.

 

Його думки підтверджують рядки зі щоденника Ковпака: «Після вступу в Карпати в Делятині вперше бійці, командири й політпрацівники поїли хліба». Бойовий порядок підрозділів було порушено, командири розгубили своїх бійців.

 

Руднєв перебував при першій групі в авангарді, коли при виході з Делятина о 3:00 вона в лоб напоролася на німецьку засідку. 500 солдатів 273-го гренадерського полку ще 3-го числа окопалися на відрізку між Білими Ославами і Заріччям.

 

«У цей момент не було єдиного керівництва бойовими операціями. Руднєв пішов в один бік, Сидір Ковпак не дуже вчасно дав напрям удару, дехто здрейфив, у результаті — провал операції», — підсумував комбат Кульбака.

 

Нерівний бій прийняли 8-ма і 9-та роти Сергія Горланова та Давида Бакрадзе (до 50-70 вояків). Радист Борис Карасьов згадував:

 

«Пройшовши через усе місто, ми прийшли до околиці Делятина, де на сопках засіли німці і відкрили по нас перехресний ураганний вогонь. Було чутно команду комісара з’єднання Руднєва: «Піхота вперед, піхота вперед!..» Та піхоти не було: вона залишилася в місті і «бомбила» в цей час магазини».

 

Комісар хотів вибити німецькі сили з панівних висот обабіч дороги Делятин—Коломия. Він якраз організовував оборону на схилі г. Рахів, коли налетіли німецькі літаки. Під час обстрілу Руднєва смертельно поранили. За різними свідченнями, він ще був при тямі, коли санітарка й розвідники несли його в гори.

 

До самого закінчення війни соратники Руднєва не знали, що тіло комісара знайшли місцеві мешканці і разом з іншими загиблими поховали в братській могилі в урочищі Ділок під с. Заріччя.

Проте завдяки зустрічному бою авангарду з німецьким підкріпленням решта батальйонів Сумського з’єднання з обозами оминули г. Рахів з півночі й відступили в гори коло с. Чорний Потік.

А тим часом, у помсту за бій біля г. Рахів, 5 серпня німці провели каральну акцію в Білих Ославах і розстріляли 108 цивільних мешканців...

 

Усього в офіційному звіті для УШПР (кінець 1943 року) Ковпак прозвітував про знищених у Делятині 500 солдатів ворога, 1 танк, 1 бронемашину, 85 автомобілів, 3 мотоцикли, 3 залізничні мости, 4 шосейні мости, залізничний ешелон, 1 паровоз і 45 вагонів. Правда, в радіограмі від 12 серпня кількість убитих німців обмежувалася 125, що вже правдоподібніше. Партизанів загинуло 70 осіб.

Місцеві оунівці повідомляли нагору, що у вуличних боях у Делятині нацисти втратили 19 загиблими і «багато поранених», а під Білими Ославами ковпаківці спалили 60 німецьких автомобілів і вбили 60 солдатів. Втрати партизанів націоналісти оцінили в біля 80 людей.

 

Важкий прорив крізь Делятин, зникнення комісара, більша мобільність німецьких карателів поставила Сумське з’єднання під загрозу розгрому. Як отримати перевагу над супротивником, який має до розпорядження автомобілі, танки, гармати, залізниці й авіацію?

«Мж німцями і націоналістами»

Ціна рейду