Нинішній рік — ювілейний для письменниці Галини Тарасюк, авторки 28 книжок поезії, прози, публіцистики.
Її вірші та новели перекладено італійською, латвійською, литовською, німецькою, польською та ще п’ятьма іноземними мовами.
Її прозові «Любов і гріх Марії Магдалини», «Дама останнього лицаря», «Між пеклом і раєм» i роман-версія «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія» були номіновані на Шевченківську премію.
Народилася на Вінниччині, в селі Орлівка Теплицького району, але 32 роки прожила в Чернівцях, закінчивши Університет імені Юрія Федьковича. Останні вісімнадцять рокiв — столичні.
Працювала редактором газети «Час», заступником редактора «Слова Просвіти». Її тексти друкували в «Літературній Україні», була головним редактором броварської телестудії «Наше місто» (м. Бровари). На творчих хлібах праця нескінченна.
Про Київ мріяла з дитинства
— Галино Тимофіївно, вже 18 років, як ви виїхали з Чернівців, чи вдалося прижитися та адаптуватися до столичного ритму життя?
— Та ніби вже й пора... Тим паче що справді в цьому році минуло 18 років, як я переїхала з благословенних Чернівців до стольного Києва, про який, признатися, мріяла з дитинства. Звичайно, спочатку мріяла вчитися в університеті імені Тараса Шевченка. Але доля повела мене з рідної Вінниччини дорогами та світами іншими, аж через Москву, і привела на Буковину, в Чернівці, за що я їй безмежно вдячна.
Чернівці подарували мені дивний, невідомий світ, барвисту, дивовижну Буковину, а з нею і всю Західну Україну, неймовірно цікаву, якої я б не знала, живучи у столиці. Врешті, прекрасних людей, друзів, незабутні людські стосунки, пристрасті, дітей, книжки... Словом — молодість і півжиття.
Що ж до Києва, то він був і залишається містом моєї мрії. Маю на увазі Київ історичний, легендарний, його духовну, «намолену» молитвами сотень поколінь тисячолітню ауру. Отож живу скоріше в такому Києві, майже фізично відчуваючи щільність часових пластів, присутність великих і сильних особистостей, які жили й творили на цій землі. А якщо й мусила адаптуватися до чогось, то це — до відстаней і велелюддя. На загал у столиці справді більше можливостей для самореалізації, але й більша конкуренція. Тому жити і творити тут водночас і легко, і важко. Звичайно, легко приживаєшся на новому місці тоді, коли, по-перше, маєш тил, свою маленьку фортецю, по-друге, коли знаходиш свою нішу і, по-третє, затребуваний оточенням. Усе це я мала і маю: сім’ю, творчість, роботу.
— Ваша поетична творчість припадає на чернівецький період, а прозова — переважно на київський? Дмитро Павличко казав: «Поезія — це мова молодих». Погоджуєтеся? Як писав ще один класик, «роки схиляють до суворої прози».
— Можливо, й так. Але у моєму випадку було набагато складніше. Просто в часи «брежнєвщини-андроповщини» ту прозу, яку я писала в молодості й за яку мене вигнали з московського Літературного інституту ім. М. Горького, просто ніхто не друкував, окрім кількох новел.
За порадою добрих людей, чесних письменників-наставників, щоб не «випасти з творчого процесу», я почала писати тільки вірші, в яких між рядками, в образах, метафорах, натяках можна і думку висловити, і заховатися за ними... Та й то всі мої поетичні книжки вийшли вже під час Перебудови, яку я вітала як визволення з каземату, як свободу довгожданну.
Прозу почала писати активно в часи Перебудови, паралельно з поезією, тому спочатку романтичну, як повість «Тікаймо, Адаме, тікаймо!», потім трагічно-політичну — «Любов і гріх Марії Магдалини», в якій iдеться про нелегку долю митців 60-х років: нагінки, переслідування за націоналістичну ідею, арешти, тюрми. А вже в 90-ті ринули, як вода з потоків, одна за одною мої соціальні новели, деякі з яких видрукувала у вибраному «Любов і гріх Марії Магдалини» (1995 р.).
Але справжня проза, соціальна, гостро-політична, саркастична і драматична проза абсурдного реалізму, як я її назвала, «пішла» стрімким потоком уже в Києві. Це романи «Між пеклом і раєм» і «Смерть — сестра моєї самотності», «Храм на болоті» і «Цінь Хуань Ґонь», «Жіночі романи», збірки новел «Дама останнього лицаря», «Янгол з України», «Ковчег для метеликів», «Короткий танець на Віденськім балу». Мабуть, тому що сам переїзд до столиці, адаптація до мегаполісу і до літературного бомонду були для мене стресом. Ба, землетрусом, який сколихнув усі мої душевні надра, всі поклади самоцвітів «глибокого залягання». Що й не дивно, адже пишу тільки у стресовому стані.
Правда про Шевченка
— Драматизм ваших новел «зашкалює». Та й романів, які чомусь називають «жіночими». Написати їх не здужав би й чоловік...
— Якоюсь мiрою це був виклик так званій «жіночій літературі», яку в часи Незалежності стали писати «грантові» письменниці-феміністки. Я вважала цей термін дещо штучним і принизливим, адже, по-перше, Бог, коли обдаровує талантом, не вибирає стать, а щиру високу душу, яка, як відомо, не має роду ані жіночого, ні чоловічого, тим паче — середнього. По-друге, довела, що справді чесну соціальну, гуманістичну прозу, яка порушує проблеми сучасності, можуть писати саме жінки...
— Найновіший ваш роман, так би мовити, із серії «ЖЗЛ» — про Тараса Шевченка, його час, епоху, оточення та стосунки з ним, надто з Марком Вовчком... Чому ви взялися писати на тему, здавалося б, давно описану?
— Про причини, мотиви і потребу сказати свою правду про Шевченка я писала багато і широко. Маєте рацію. Про Шевченка написано навіть більше, ніж про всю українську літературу і її творців разом узятих ще з часів Нестора-літописця. Але, на жаль, iз різних ідеологічних позицій.
Отож першим було бажання захистити Шевченка як символ українства, української державності від постійної ідеологічної експлуатації, як у царські часи, так і в радянські, зокрема, і пострадянські... Себто не зруйнувати, а відкоригувати давно канонізований образ Генія і Пророка, і усталений канон, над яким досі пітніють десятки вчених мужів і жон, ігноруючи незаперечний факт, що у Всесвіті на ім’я Шевченко ще багато зосталося невідкритого, а то й незрозумілого, неосмисленого, належно не поцінованого, або не поміченого... Багато туманностей і чорних дір... Крім того, чимало викривленого, перекрученого, злобного, що особливо печально... Звичайно, спонукав до написання й неймовірний пієтет перед Поетом Тарасом Григоровичем Шевченком, вихованими у мені батьками і школою з колиски.
— Як на мене, то ви досить вмотивовано проводите в романі паралелі між нашим сьогоденням і реаліями початку XIX століття, в яких судилося жити Шевченку.
— Проводжу паралелі, щоб нагадати своїм сучасникам, що наша боротьба з Росією за саму ідентифікацію і національну незалежність має довгу і драматичну історію. Адже саме в роки пробудження Шевченкового Генія в головах царських сатрапів — міністрів, генералів і поліцмейстерів Миколи Першого — зароджувалися загарбницькі ідеї нібито богоугодного «освобождения русскаго и православнаго мира» і «собирания словянських земель» під короною російської монархії.
На облудну «наживку» лукавої доктрини панславізму навіть «клюнули» молоді українські патріоти-інтелігенти, кирило-мефодіївці П. Куліш, М. Костомаров, О. Маркович, О. Тулуб... І навіть антимонархіст Шевченко! Сподіваючись, що в майбутній слов’янській федерації Україна матиме всі шанси стати вільною і самостійною. Також не забуваймо, що саме тоді був створений і репресивний Третій відділ імператорської канцелярії — «предтеча» ЧК, НКВС, КДБ і сучасної ФСБ. І що саме в лігві цих двох монструальних інституцій заварювалася вся ця шовіністична, антиукраїнська каламуть «русскаго міра», криваві плоди якої ми нині пожинаємо на окупованому Донбасі і в анексованому Криму.
— Вам не образливо, що таку вашу кропітку працю зігноровано Шевченківським комітетом?
— Образливо. Навіть з огляду на те, що згаданий комітет — відверто корумпована структура, де засідають одні й ті самi «смотрящі» ще з пріснопам’яних радянських часів. А «роздача премії» — просто бізнес купки самопризначених «генералів» від літератури та мистецтва, у більшості своїй безталанних, але пробивних «діячів», «міжсобойчик» iз невисокими моральними критеріями, який ганьбить не лише ім’я Тараса Шевченка, а й національний статус премії. І я про це багато разів писала в поважній центральній пресі... Тому давайте поговоримо про щось веселіше...
Сучасне письменство: скопіював — вставив
— Яким вам видається сучасний літературний процес в Україні?
— Слава Богу, що він, цей процес, який не є, але є, і навіть сприяє появі нових імен у літературі. Можливо, навіть і добре, що сьогодні цей літературний процес, як на мене, складається з кількох паралельних процесів, але, на жаль, ще не осмислених, не досліджених критикою, якої просто нема. А тому й складається враження, ніби ці паралельні світи й не перетинаються в жадному з шарів нашої духовної стратосфери.
До прикладу, крім традиційної та традиційно фінансованої державою, а тому корумпованої Спілки письменників, є ще добровільні творчі об’єднання, як-то Асоціація українських письменників, Літературний Форум тощо... Та мене більше за все турбує морально-етичний аспект нинішніх творчих процесів як літературних, так і літературознавчих.
Останніми роками за відсутності будь-якого правового захисту авторських, інтелектуальних прав, а також елементарної совісті авторів, зате присутності в кожного з них комп’ютера з Ґуґлем, — махровим цвітом розквіт неприхований плагіат, масове піратство, безсовісне присвоєння чужих думок і навіть творів... і видання їх під своїм прізвищем. Надзвичайно популярним став такий напрямок чи стиль, чи жанр творчості, як cope-past (копіпейст), у перекладі з англійською: скопіював-вставив, звісно, чужий текст навіть без «лапок».
І цим зловживають не тільки початківці, які живуть в iнтернеті, а й поважні, олавреачені науковці, белетристи, які спеціалізуються на написані біографій великих людей тощо. «Цитується» або адаптується все, що під руку потрапить. Пішли вже в хід історичні твори забутих українських письменників минулої доби.. Як і вся гуманітарна наука, книгарні заповнені таким літературним секонд-хендом....
На щастя, останнім часом, дякуючи тій же Європі, зблиснула надія, що це інтелектуальне злодійство з ганьбою згине, і залишиться істинне, оригінальне, нетлінне, написане чесним письменницьким серцем. Схоже, пора очищення української літератури від сміття, вторинності, потріпаного секонд-хенду не за горами.
Спогади — найважчий жанр
— Над чим, якщо не секрет, сьогодні працюєте? Що в планах?
— Над тим, для чого прийшла найвища пора — спогадами. Про життя, епоху, рідних, близьких людей, родину, молодість, початок трудового і творчого шляху, наставників, Орлівку, Чернівці, Київ... Як виявилося, спогади — найважчий жанр... Тому пишуться довго, потім ретельно переписуються і дописуються. Якщо Богові моя праця сподобається, то, може, й напишу і видам колись... А ще в планах — видання поетичного «вибраного», яке збиралося з 1998 року, тобто 20 років... І збірки новел — про героїв нашого складного майже воєнного часу... і... і... Та мені й 200 років не вистачить, аби бодай опрацювати вже написане... Правду кажучи, ніколи не думала, що осінь — така благодатна пора для творчості. В прямому і в переносному значенні цього означення і пори року, і пори віку людського.
ДОВІДКА «УМ»
Галина Тарасюк — кавалер ордена Княгині Ольги ІІІ ст., заслужений працівник культури України, лауреатка Державної літературної премії ім. Олеся Гончара — за кращий роман; міжнародних: літературної премії «Європейська весна поетів» (Кишинів); літературно-мистецьких ім. Ольги Кобилянської, ім. Григорія Сковороди, імені Сидора Воробкевича, ім. Дмитра Нитченка; всеукраїнських: ім. Володимира Сосюри, ім. Івана Нечуя-Левицького, ім. Григорія Косинки: конкурсу «Книга року».
