Фільми восьмого «Київського тижня критики» — про країну, яка не здається
Міжнародний фестиваль «Київський тиждень критики» — восьмий — традиційно у столиці відбувся в кінотеатрі «Жовтень». >>
Чорне і біле Малевича: українське коріння автора знаменитого мистецького квадрата
31.10.2018
Казимир Малевич вважав себе українцем. (1924 р).
Прізвище автора знаменитого «Чорного квадрата» Казимира Малевича з мистецьких чи не найвідоміше загалу.
Втім не всі знають про його українське коріння і вплив українського народного мистецтва на художника, що має всесвітню славу.
Менш відомі й так звані перший та другий селянськi цикли робіт Казимира Малевича, який, за винятком одного письмового згадування, весь час називав себе винятково українцем. І лише одиниці знають, що в 1930-ті роки у творчості Малевича мистецтвознавці знаходять реакцію на страшні події Голодомору в Україні.
Про все це розповів днями в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва історик мистецтва Дмитро Горбачов на лекції «Київський чотирикутник Малевича (Пимоненко, Богомазов, Пальмов, Бойчук)», присвяченій найвідомішому в світі киянинові.
Космос української хати
Зв’язок з Україною Казимира Малевича — питомий, констатує мистецтвознавець Дмитро Горбачов. Народився 1878-го в Києві, писав про себе художник. Хоча науковці доводять, що з’явився на світ роком пізніше. Батько — поляк, мати — українка з Полтавщини. Батько — технік цукрових заводів, ходив до православної церкви і до костьолу; бувало, заради сміху запрошував до себе одночасно і попа, і ксьондза.
Казимир до 17 років мешкав iз батьками переважно по селах і містечках, де працювали цукрові заводи — на Поділлі (Ямпіль — до 12 років), на Харківщині (Пархомівка, Білопілля — приблизно з 1900-го), на Чернігівщині (Волчок, Конотоп — 1893-95), розмовляв українською (російська здавалася йому тоді екзотичною).
«Село займалося мистецтвом (такого слова я не знав тоді). Правильніше сказати, воно робило такі речі, що мені дуже подобались. В оцих-то речах й була вся таємниця моїх симпатій до селян. Я з великим хвилюванням спостерігав, як селяни роблять розписи й допомагав їм вимазувати глиною долівку хати і робити візерунки на печі.
Селяни чудово зображували півнів, коників і квіти... Пам’ятаю весілля, що на них наречена з товарками були якимось кольоровим візерунковим народом». Це спогади Казимира Малевича на схилі життя. Художник, наприклад, згадував і таке про життя в українських селах в автобіографії: «Жених в блакитних шароварах, на шиття яких йшло не менш як 12 метрів матерії» (з автобіографії).
Першими художніми вправами майбутнього всесвітньо відомого художника були візерунки на печі подільської хати. Орнаменти на білому тлі стіни або печі трансформувалися в картини іншої стилістики. Біле тло — це безкінечність.
Космічно буде трактувати біле тло своїх абстрактних картин Казимир Малевич: «Супрематичне полотно зображує білий простір, а не синій. Причина зрозуміла: синє не дає реального уявлення безконечності». «У селянських композиціях Казимир Малевич iз дитячих років бачив птахів вічності і тотемних «коників», спрощених до умовного знака, — розповідає Дмитро Горбачов. — Від його картин, де на білому тлі розкидані чітко окреслені візерунки-заливки, дійсно віє духом народного мистецтва, народної космогонії. Хіба що стабільний порядок селянського орнаментального «древа життя» тут драматизовано, динамізовано, збуджено в дусі карколомного XX сторіччя. В народі його абстракції сприймались саме як орнаментальні малюнки — «мальовки»: за шкіцами Казимира Малевича майстрині з Вербівки робили вишивки для шаликів і подушок».
У Києві 1890-х Казимир Малевич ще жив образами українських сіл. Художник писав про роботи свого учителя Миколи Пимоненка: «Велике враження справили на мене його картини. Показував він мені картину «Гопак».
Я був у захопленні від усього побаченого у його майстерні. Сила мольбертів, що на них стояли картини, де зображувалось життя України. Демонструю свої роботи, вже етюди з натури. Потрапляю до Київської художньої школи».
Кубістичні богатирі й селяни з домовинами на голові
У Москву Казимир Малевич перебрався 1904-го. У цей період знайомився з кубістичним живописом Пікассо. Ще трохи згодом відійде від вищої пластичної математики Пікассо й Брака до супрематизму. Потім Ленінград 1920-х, де Малевич помічає «кольоробоязкість» людей, що одягаються у темне, активні гами чорного й білого посідать почесне місце.
1926-го влада закрила ленінградський ІНХУК, Малевич залишився без роботи. Втім, ще поталанило виставитись у Берліні 1927 року. Щоправда, ще аукнеться той успіх вибиванням «правди» про шпигунство на користь Німеччини. Але то буде потім.
А поки що — Київ. На той час у Київському художньому інституті викладали друзі Малевича — Андрій Таран та Лев Крамаренко. Професори Олександр Богомазов і Віктор Пальмов розробляли в живописі та в теорії систему кольоропису.
І Казимир Малевич стає професором Київського худінституту в 1928-му. Приєднується до «спектралістів» з об’єднання сучасних майстрів України (ОСМУ). Цей київський період триває до початку 1930 року. Ті роки стали роками найбільшого творчого сприяння і захищеності від сталінського свавілля, на жаль, нетривалими.
Спочатку Казимир Малевич зображав селян кубістичними богатирями. Із 1929-го вони перетворюються на безруких і безликих. Художник потай малює фігурки з серпом-молотом, хрестом і домовиною на головах: «де серп і молот, там смерть і голод» — співала тоді Україна. У голодоморних 1932-33 роках постаті селян на полотнах Малевича зарухались, але то біг поміж скривавленим хрестом і кривавим мечем («серед поля хрест високий, кров’ю обіллятий»). Картину з Центру Помпіду у Парижі, на якій чорний селянин біжить різнобарвними смугами на тлі синього неба, так і називають «Той, що біжить, або Селянин між хрестом і мечем». Попри зовнішньо веселий вигляд (яскраві кольорові смуги, дві супрематичних хатки — червона й біла), цей пейзаж дихає порожнечею.
Допити з тортурами
В одній із статей мистецтвознавець Дмитро Горбачов пише: «1983-го я мав розмову з сестрою Казимира Малевича Вікторією Северинівною, що мешкала у Вишгороді під Києвом.
Слідів від брата залишилося в неї небагато, все загинуло, а листи його вона спалила власноруч у лихому 1937-му, коли до неї приходили з обшуком енкаведисти. Тримати листи було небезпечно: Малевича тоді рядили у вороги соціалістичного реалізму.
Обмірковували у розмові право України на Казимира Великого (як він іноді сам себе жартома називав). Він записувався в анкетах українцем, розповідала пані Вікторія, радив нам iз братом робити так само, добре володів українською.
А ось чому, перебуваючи за кордоном у 1927-му, назвався в офіційному формулярі поляком, вона пояснити не змогла. Тепер ми знаємо, чому: шукав на ті часи порятунку від переслідувань, що чинили йому в Ленінграді. Ладен був залишитись у Польщі, але польська влада вважала його за більшовика і у притулку відмовила».
Казимир Малевич із 1930-1931 навчального року збирався перебратись до України назавжди. Але у 1930-му сталінська культурна революція дісталася й Києва. Безпартійних фахівців iз дореволюційною освітою оголосили ворогами пролетаріату.
Скрипник наклав на себе руки. Досвідчених професорів КХІ — від Бойчука і Крамаренка до Малевича й Сагайдачного — з інституту «вичистили», зняли з посади ректора Івана Врону й поміняли на малоосвічених партійців. Директору української картинної галереї Кумпану за організацію персональної виставки «буржуазного» Малевича оголосили сувору догану...
Казимира Малевича у 1930 році на три місяці взяв на тортури ленінградський ОГПУ, ніби мистецтвознавцем-консультантом, розповідає Дмитро Горбачов. А художникові впорскували воду під тиском до сечогінного каналу, вимагали визнання у шпигунстві (про це потайки він розповідав своїй сестрі Вікторії).
Смертельний кінець настав не одразу, хвороба розвивалася декілька років. Хворий Малевич запустив бороду та іронічно називав себе Карлом Марксом. Про тюремні митарства у вересні-листопаді 1930-го обережно писав Крамаренку: «Я вже працюю. Справа була і йшлося лише про ідеологію всіх існуючих течій. Я як теоретик і ідеолог мав з’ясувати у всіх течіях, чи не існує у всіх течіях ухилів «праве», «ліве», чи немає перегинів та ін. Так що «лякаться» нічого, навпаки, потрібно все більше і більше викривати шкідницький бік у мистецтві, виловлювати всі перегини, що вони у вигляді співчуття новому нищать нове мистецтво, а відповідно заважають новому оформленню».
Мене Томах витурив, Вас також. Бойчук радіє, але від того життя не зрадіє, всі вони шкодять, всі шкідницькі проводять під прикриттям марксизму, прикриваючись марксизмом, проводять форму стару.
Партійні люди також обморочені і не знають та не відають за змістом сучасним ствердження старої форми мистецтва у житті. Пишіть, у Києві Ви чи ні, надішліть відгуки про мою виставку, купують чи ні. Можу гроші на виплат. Я хочу перебратися до Москви, бо в Ленінграді роботи немає зовсім, а платні не вистачає. Тисну руку. 8 грудня 1930. Ленінград».
