У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Забуте ім’я: історія народного лікаря Мар’яна Панчишина
30.10.2018
Мар’ян Панчишин (Фото з «Вікіпедії».)
Знання і досвід — в ім’я збереження здоров’я українців. Таке життєве кредо мав лікар Мар’ян Панчишин.
Недаремно ще за життя його називали народним лікарем, який не шкодував ані власного часу, ані сил, щоб допомогти незаможним українцям. Будинок, у якому жив та приймав лікар Панчишин, був відомий далеко за межами Львова.
Лікар приймав усіх стражденних, незалежно від їхнього соціального статусу. Не було потреби запитувати, де розташований i будинок знаменитого лікаря, адже будь-який перехожий безпомилково міг його показати.
Забуте ім’я
75 років немає серед живих народного лікаря Мар’яна Панчишина. Життя змінилося кардинально.
Розпитую на вулицях Львова у перехожих, як знайти віллу професора Панчишина. Здивовані погляди, прохання повторити запитання.
«Вілла? Хіба тут є вілла?» — знизує плечима літня пані. «Було, було таке, — раптом втручається в розмову її супутниця. — От тільки не пам’ятаємо ми тих, про кого маємо розповідати дітям».
Переповідаю цю розмову завідувачу Музею історії медицини імені Мар’яна Панчишина Олесю Канчалабі. Музей розташовано у будинку лікаря.
«Лікар Панчишин був відомою постаттю свого часу, — розповідає Олесь Канчалаба. — Колишній редактор «Діла» Іван Німчук так охарактеризував професора Мар’яна Панчишина: «Він належав до трійці — крім митрополита Андрея Шептицького та президента ЗУНР Костя Левицького — найвизначніших громадян Галичини першої половини двадцятого століття».
Мар’ян Панчишин народився 6 вересня 1882 року у Львові. Родина була незаможною, не мала коштів на навчання сина. «Проте Мар’яну Панчишину пощастило здобути освіту коштом заможних львівських міщан, — розповідає Олесь Канчалаба. — У цей час у Львові вже діяла система грантів приватних фундацій для талановитої молоді з незаможних сімей.
Протягом 1903-1909 років Мар’ян Панчишин здобуває освіту на медичному факультеті Львівського університету. До речі, впродовж шести років навчання Панчишин одержував стипендію Самуєля Гловінського, поєднуючи навчання. Обдарований юнак ще на першому курсі розпочинає анатомічні дослідження будови нирки».
Коли молодий лікар закінчив університет, рентгенологія лише почала розвиватися. Саме Панчишин очолив уперше створений при університетській клініці рентгенологічний відділ.
Доля була прихильна до молодого лікаря. Пiсля отримання диплома доктора медицини Мар’яна Панчишина було прийнято демонстратором на кафедру анатомії медичного факультету Львівського університету.
Мар’ян Панчишин не лише займається науковою роботою, а й активно долучається до громадського життя. У червні 1910 року створюється українська студентська організація «Медична громада», до якої вступає Панчишин.
Завдяки матеріальній допомозі митрополита Андрея Шептицького (якому судилося відіграти неабияку роль в його долі) Мар’ян Панчишин організовує в Підлютім санаторій. Видатний меценат Андрей Шептицький надає у розпорядження санаторію приватне приміщення для хворих студентів.
Митрополит — відомий меценат — не шкодував ані зусиль, ані матеріальних статків задля розвою України в усіх царинах. Промовистий факт: Шептицький інвестував тисячі доларів у першу українську кондитерську фабрику «Фортуна нова» (сучасна фабрика «Світоч»). Митрополит щедро жертвував на освіту та культуру — у цьому вбачав свою місію.
За підтримки митрополита Шептицького працювали товариство «Просвіта», «Рідна школа», Національне товариство ім. Т.Шевченка, об’єднання «Луг», «Пласт».
Справжній аристократ — і за походженням, і за світоглядом — митрополит Шептицький підтримував українських митців Модеста Сосенка та Михайла Бойчука. Мар’ян Панчишин також увійшов до кола людей, якими опікувався Андрей Шептицький.
Тим часом розпочалася Перша світова війна. Мар’ян Панчишин виконує обов’язки полкового лікаря, згодом стає комендантом пересувного бактеріологічного шпиталю.
У 1917 році професор Антоній Глюзінський, якому запропонували очолити кафедру внутрішніх хвороб у Варшаві, запрошує їхати разом з ним Мар’яна Панчишина.
Проте народний лікар відмовляється від переїзду до Варшави, роблячи свідомий вибір на користь України.
Народний лікар працює на перев’язувальних пунктах, веде переговори про припинення бойових дій для обміну пораненими. Здається, що лікарським обов’язкам немає ані кінця, ані краю. Проте доля виявилася прихильною, подарувавши зустріч із санітарною хорунжею Української галицької армії Ольгою Кривокульською, яка в майбутньому стала його дружиною.
Український таємний університет
Проукраїнська позиція Мар’яна Панчишина далася взнаки. У 1919 році він змушений залишити працю в університеті через шовіністичну позицію частини працівників медичного факультету.
Відтоді лікар розпочинає приватну практику, приймаючи пацієнтів на вулиці Гловінського, 2а. Громадська діяльність Панчишина справді вражає.
Він працює в Українському допомоговому комітеті, шпиталі «Народна лічниця» ім. митрополити Андрея Шептицького, вживає всіх заходів, аби згуртувати всіх українських лікарів.
Крім того, чимало зусиль Мар’ян Панчшин докладає задля відновлення діяльності Українського лікарського товариства.
Окупаційна польська влада тим часом також не сидить склавши руки. Звістка про те, що українській молоді заборонено вступати до вищих навчальних закладів, примусила діяти негайно.
Мар’ян Панчишин активно долучається до творення таємних медичних курсів, які згодом перетворилися на медичний факультет Українського таємного університету у Львові (1920-1925рр.). Потрібно було так організувати заняття, щоб про них ніхто не дізнався.
Для цього студенти розбивалися на групи по 7-8 осіб, розпорошуючись по місту. Це був непоганий конспіраційний хід. Адже заняття провадилися у підвальних приміщеннях, на приватних квартирах. Після першого ригорозуму (екзамену) студенти мали змогу продовжити навчання в Чехословаччині, Австрії, Німеччині.
І хоча виїзд за кордон відбувався нелегально, проте стипендіями (завдяки Мар’яну Панчишину) студентів було забезпечено. Звісно, що митрополит Андрей Шептицький також не лишався осторонь, підтримуючи українських студентів матеріально.
Популярність Мар’яна Панчишина сягала апогею. Стражденні та хворі тягнулися до нього з маленьких сіл та містечок.
«Бідні селяни знали, що народний лікар ніколи не відмовить їм, ретельно огляне та призначить лікування, — зазначає Олесь Канчалаба. — Непоодинокими були випадки, коли лікар не лише давав гроші на ліки, а ще й купував залізничний квиток додому».
Крім того, у 1920 році Мар’ян Панчишин відновив діяльність Українського лікарського товариства, був обраний його головою та розпочав видавати «Лікарський вісник». В усіх справах незмінним помічником лікаря була його колега Ольга Кривокульська — майбутня дружина.
У 1921 році Мар’ян Панчишин та Ольга Кривокульська створили сім’ю, а у 1923 році в родині народився син Мар’ян. Родина збільшилася, тому потрібно було підшукати нове приміщення.
У 1923 році львівський магістрат дав дозвіл лікареві Мар’яну Панчишину будувати віллу на вул. Кушинській, 3 (сьогодні вулиця Кармелюка).
На замовлення лікаря Панчишина проект будови двоповерхового будинку в стилі модерн iз рисами української народної архітектури виконав львівський архітектор Казимир Тедорович.
Будівництво було завершено 22 липня 1925 року. Цього ж року народився молодший син професора — Юрій.
Вілла професора Панчишина була відома далеко за межами Львова, адже народний лікар не відмовляв нікому. Тих пацієнтів, яких Мар’ян Панчишин не міг прийняти, залишав ночувати.
Ризикуючи своєю безпекою, лікар Панчишин у своїй віллі проводив заняття Українського таємного університету. Студенти теж були поінформовані про небезпеку і відразу «перетворювалися» на пацієнтів, щойно розпочиналася облава. Мар’ян Панчишин був першим деканом медичного факультету Українського таємного університету (УТУ), один рік його обирали ректором університету, тричі — проректором. Народний лікар був настільки завантажений, що годі було думати про якісь додаткові обов’язки.
Мар’ян Панчишин керувався життєвим кредо: «Якщо ми того не зробимо, то хто зробить замість нас?» Несприятливі санітарні умови, низький рівень життя українців — усе це не давало спокою лікарю. Він розумів: для того, щоб подолати ці негативні наслідки, потрібно організувати просвітницьку роботу.
Не шкодуючи власного часу, доктор Панчишин організовує виїзди в різні куточки Галичини з науково-популярними лекціями на санітарно-гігієнічну тематику.
Проводить роз’яснювальну роботу щодо профілактики туберкульозу, пояснює, як доглядати за немовлятами.
Наприкінці 1928 року Мар’ян Панчишин організовує Українське гігієнічне товариство, для якого купує за власні кошти двоповерховий будинок на улиці Уейській, 14 (тепер вулиця М. Устияновича), де розміщується протитуберкульозний диспансер. До речі, рентгеноапарат теж було придбано за кошти лікаря.
Світячи іншим, згораю
«Не було ділянки життя, де б не відчувалося щире серце, ясний розму, щедра рука народного професора, — писав про Мар’яна Панчишина лікар і науковець Борис Білинський.
Світячи іншим, згораю. Цей латинський вислів особливо стосується особи Мар’яна Панчишина: довгі роки роботи з рентгенівськими променями без належного захисту призвели до незворотних змін на шкірі кистей — рентгенівського дерматиту. Рубці на серці — свідки глибоких переживань сприятимуть згодом сумному логічному кінцю. Але це все потім, а до того була праця, праця, праця...
Мар’ян Панчишин — активний організатор антиалкогольного руху «Відродження», довголітній голова Українського лікарського і Українського гігієнічного товариств.
«Що треба зробити, щоб життя скоротити? Живи на широку стопу,не оминай ніякої нагоди, щоб запізнати життєвих розкошів. Кури, пий, де тільки можеш, і де тільки дають. Не турбуйся правилами гігієни. Ходи брудний, дихай тютюновим димом, а весь гріш лишай у шинку».
Настанови лікаря Панчишина позбавлені моралізаторства. Натомість у кожному реченні відчувається непідробна турбота про здоров’я нації: «Що треба зробити, або життя скоротити? Гуляй вночі, спи вдень, і не оглянешся, як скоро мине тобі життя. Живи так, ніби на світі не було смерті. А як продовжити життя? Живи за правилами гігієни, спи вночі, працюй вдень і був певен, що смерть довго не зуміє прийти до тебе. Пий воду, їж овочі, городину — усе це приносить здоров’я, відмовся від алкоголю та тютюнових виробів».
Дбаючи про здорову націю, Мар’ян Панчишин не шкодував зусиль для просвітницької роботи. Тим часом на Україну чекали нові випробування. «Золотий вересень» 1939 року визначив подальшу долю Галичини, а для тисячі українців став початком масового терору. Мар’ян Панчишин опинився перед складним вибором. Переконаний державник, він змушений був відповісти на питання: співпрацювати з радянським урядом чи відмовитись?
«Панчишин не міг сприйняти ні сталінського терору, ні подвійної «моралі», яка утверджувалася на Галицькій землі, — пише Борис Білинський. — Відомо зі спогадів сучасників, що Мар’ян Панчишин як депутат Народних Зборів, а пізніше Верховної Ради СРСР пробував надавати допомогу невинно репресованим. У більшості випадків він зазнавав невдач і це ранило його добру і чутливу душу.
Треба пам’ятати, що Мар’ян Панчишин завжди декларував себе в першу чергу українцем і як таким, що не міг не оцінити історичного значення возз’єднання українського народу. В цей час він ще не міг передбачити трагедії в тюрмах Львова 1941 року; а нова влада обіцяла великі можливості для розвитку української науки і культури, яким Мар’ян Панчишин служив усе своє свідоме життя».
І справді, спочатку все складається підозріло вдало. Мар’ян Панчишин очолює кафедру госпітальної терапії. Йому присвоюють радянські наукові ступені доктора медичних наук і професора без захисту дисертації.
Українська патріотична молодь має за честь навчатися в улюбленого професора, а той докладає усіх зусиль, аби якомога більше «українського елементу» долучилося до навчання. Проте трагізм доби не вберігає навіть найсвятіші душі.
У період німецької окупації Мар’ян Панчишин докладає всіх зусиль, аби зберегти українську вищу медичну школу, проте робити це все складніше. Навесні 1942 року, в умовах окупації, вдалося відновити навчання, під вивіскою «фахових курсів». Саме завдяки курсам удалося зберегти безперервність медичної школи і полегшити відновлення інституту після звільнення Львова від фашистів у 1944 році.
На жаль, Мар’яну Панчишину не судилося взяти участь в його роботі. 1943 рік став для нього фатальним. Саме в цей час розпочинаються конфлікти між УПА та Армією Крайовою. Мар’ян Панчишин одержує постійні погрози.
Армія Крайова вбиває Андрія Ластовецького — професора фізики, енергійного помічника Панчишина. Ластовецького звинувачують у тому, що він не хотів приймати польських студентів на навчання. Мар’ян Панчишин відчуває, що смерть чатує й на нього.
Перевтомлений працею, фізично знесилений, народний лікар важко занедужав. На допомогу знову прийшов митрополит Шептицький — пацієнт та приятель професора Панчишина. У Святоюрській палаті митрополита Панчишин почувався захищеним, і все виглядало на те, що вдасться побороти хворобу.
На жаль, не судилося. 9 жовтня 1943 року втомлене серце лікаря Панчишина перестало битися. Є беззаперечні свідчення того, що якби не його фізична смерть, уникнути репресій не вдалося б. Через роки ім’я народного лікаря повертається до сучасників. Як приклад відданого служіння українській справі та рідній землі. Своєю діяльністю Мар’ян Панчишин показав, яким має бути справжній лікар.
