День Незалежності України: депутати пропонують перенести свято на 22 січня

 

Як зазначено в пояснювальній записці проекту, «задля відновлення історичної справедливості, повернення правонаступності державо­творення української нації необхідно визнати спадкоємність сучасної держави Україна від Української Народної Республіки. Першим етапом цього шляху і стане перенесення Дня незалежності на 22 січня». Таким чином депутати пропонують вести відлік незалежності Української держави з 22 січня 1918 року, з дня проголошення IV Універсалу Центральної Ради УНР, «яким відновлено національну державність». 

 

«У період радянсько-московської окупації продовжував діяти уряд УНР у вигнанні. Також протягом ХХ століття робилися спроби відновити українську державність у 1938 році (в формі Карпатської України) та у 1941 році (у формі відновлення Української Держави). Спадкоємцем усіх державних утворень виступає сучасна Україна, що було ви­знано передачею повноважень останнім легітимним главою уряду у вигнанні УНР Миколою Плав’юком Президенту України Леоніду Кравчуку», — зазначають автори проекту постанови.

 

На ідею народних депутатів відреагував у своєму пості на «Фейсбуці» відомий історик Павло Гай-Нижник. Він припускає, що автори постанови не читали того Універсалу, на який спираються у своїй пропозиції. «Українська Народна Республіка була проголошена не IV-м, а ІІІ-м Універсалом 7 (20) листопада 1917 року, — наголошує історик. — За ним територією УНР вважалися (йдеться про колишні губернії Російської імперії): Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму!). Тобто і без Донбасу, і без Буковини, і без Галичини, і без Закарпаття тощо».

 

«Більше того, а якого числа і ким було прийнято IV-й Універсал? Його було прийнято в ніч з 11 на 12 січня 1918 року, але датовано 9-м січням того ж року! — зазначає Павло Гай-Нижник. — Як так? А так: УНР де-юре ще не перейшла на новий стиль календаря, тож де-юре дата 22 січня не є навіть зазначеною на цьо­му Універсалі. Що ж, коли взяти й новий стиль, то насправді його текст остаточно було вироблено в ніч на 25 січня за нашим стилем, а нотовано заднім числом 22 січня н.с. (тобто 9 січня). Причина полягала у перемовинах у Бересті й у потребі укладання Мирового договору з Центральними державами... Хто ж його тоді ухвалив? Не Центральна Рада, а Мала Рада!»

 

Історик акцентує на ще одному нюансі: державна незалежність УНР проголошувалася, але тимчасово і з проекцією на майбутній «федеративний зв’язок» iз Росією! І наводить цитату з Універсалу: «Ми наказуємо всім громадянам нашим проводити вибори до них як найпильніше, вжити всіх засобів, щоб підрахунок голосів [було] закінчено якнай­скорше, щоб за кілька тижнів зібрались всі наші Установчі збори — найвищий господар і впорядник землі нашої і закріпили свободу, лад і добробут Конституції нашої незалежної Української Народної Республіки на добро всього трудящого народу її тепер і на будуче сьому ж найвищому нашому органові належатиме рішити про федеративний зв’язок iз народними республіками бувшої Російської держави». 

 

«А ви не замислювалися над тим, а який державно-правовий та юридичний статус Універсалів? — риторично запитує історик. — Ніякий!

 

Тож IV Універсал як Акт про незалежність (як і Конституція УНР) де-юре мав би бути затверджений або не затверджений Установчими зборами. А вони так і не відбулися! Директорія УНР, яка через збройний переворот повалила Гетьманат, не зібрала ані Центральну Раду, ані Установчі збори. Трудовий конгрес визнав незалежність та Акт Злуки, але національною Конституантою не був! Голова уряду УНР не вважався головою держави, а «президент УНР в екзилі» не є державною посадою, а очільником одного з таборів української політичної еміграції. Тож апеляція на легитимність Плав’юка  є доволі сумнівною з багатьох точок зору». 

 

При цьому 24 серпня 1991 року, наголошує пан Гай-Нижник, дійсно відбулося відновлення державної незалежності України. «Тож таку поправку варто прийняти (власне, так мало би бути занотовано ще у день прийняття Акта про Державну незалежність, — наголошує історик. — Відповідно, в усіх належних державно-правових і конституційних актах має бути зазначено, що новітня держава Україна є спадкоємницею і правонаступницею всіх слов’янських і русько-українських державних (і напівдержавних) утворень, що існували на її теперішніх теренах від давніх і до новітніх часів, зокрема, державно-племенних союзів Антів і Склавінів, усіх східних слов’ян (як варіант), Русі, Галицько-Волинської держави, козацько-гетьманської держави, Великого князівства Руського, УНР, УД (1918), ЗУНР, Карпатської України, УД (1941), УРСР... Тож, з огляду на вищенаведене, я проти запровадження двох днів незалежності, бо в сьогоднішньої України, у сучасних українців він настав у 1991 році, i тоді ж було відновлено Українську Державність з довічних давен (а не лише від 1918-го року)!». 

 

Власне, у «чорновому» варіанті Акта проголошення Незалежності України, автором якого є Левко Лук’яненко, дійсно спочатку йшлося про відновлення незалежності. Згодом політик неодноразово згадував, що, готуючи текст документа, намагався уникати фраз, які б викликали суперечки під час обговорення. Адже в 1991 році в парламенті було багато комуністів, які могли б загальмувати державотворчий процес. «У залі засідань відбулося коротке обговорення написаного мною Акта. Коли прочитав «відновлення Української держави», хтось запитав: «А яку державність відновлюємо?» Остання державність в Україні була проголошена за Петлюри. Петлюру сприймали як ворога народу, це могло викликати дискусії, — згадував в одному зі своїх останніх інтерв’ю Левко Лук’яненко. — Отже, таке формулювання не годилося. Тому викреслив «відновлення», а записав «проголошення».