«В. О. П. Війною ограновані поезії» (К. : ДІПА, 2018) — тоненька щира збірка поезій семи чоловіків-воїнів і однієї жінки-воїна — насичена смислами й образами, врізається у пам’ять і викликає довіру. Хоча назва видання і спонукає очікувати на превалювання патетичних інтонацій, у більшості суворо огранованих віршів домінує мужнє, але все-таки ліричне, ставлення до світу та орієнтація на самопізнання. Вісім авторів є ветеранами сучасної російсько-української війни, хтось із них і нині в українській армії, хтось знайшов себе в невійськовій професії.
Етична напруга і розмаїття емоцій людини на війні, роль пам’яті і сила почуттів, розум і серце, гнів і любов, гучний відчай і тиха радість, зрештою, життя і смерть — ось лише кілька тематичних ліній книжки. Автори мають різні життєві шляхи, і кожна з персональних історій варта окремої розмови. Журналістка Олена Білозерська, історик і мандрівник Назар Розлуцький, актори Роман Семисал і Петро (Патрік) Орішко, аналітик і дослідник Костянтин Чабала, прес-офіцер Влад Сорд, лікар Сергій Бородкін, письменник і лавреат «Коронації слова» Артур Закордонець — всі колись стали військовими-добровольцями, і всі відкрили в собі здатність творити в слові. Одні писали поезії ще до участі у бойових діях (як Артур Закордонець або Влад Сорд), інші вповні сміливо розкрили себе в літературі саме на фронті — як Сергій Бородкін або Роман Семисал, котрому і належить сильний і парадоксальний образ українських воїнів — «скаженим вогнем хрещених у диких степах Європи».
Упорядник книжки Артур Закордонець запропонував оригінальну концепцію колективної збірки: твори подано не підбірками кожного з авторів, а як перегукування, коли за віршем одного поета іде текст іншого. Таким чином проявляються можливості діалогу між образами і увиразнюється те, що кожна із історій звучить чітко, але не є зацикленою сама на собі. Оповіді у «Віршах огранених війною» дуже різні: різкі і розхристані у Назара Розлуцького, сповнені етичної напруги і пристрасті у Олени Білозерської, образно багаті у Романа Семисала.
Поезії багатьох авторів мають характерні прикмети, які запам’ятовуються одразу і свідчать про персональний стиль — це передусім вражаюча простота і лаконічність Сергія Бородкіна, вміння творити цілісність історій Артура Закордонця, образна щільність й експерименти з формою Романа Семисала, талант балансувати на прикордонні іронії і драми Влада Сорда, увага до міркувань про місце людини у світі (Всесвіті!) Костянтина Чабали і здатність окреслювати нюанси відчаю і віри Патріка Орішка.
У віршах Артура Закордонця приваблює світоглядна наповненість і насиченість несподіваними образами, його твори кінематографічні і водночас — із відлунням традиційних інтонацій української поезії ХХ і ХХІ століття. Контрасти війни і миру звучать голосно і виразно в його «Воронячому ранку», «Ми на горі», «В тебе вибору не залишиться», «Додому! Додому!» і текстах-присвятах. Справжнім відкриттям для читачів стане образне й емоційне розмаїття та екзистенційна сила поезій Романа Семисала. Його вірші «Ой, летіли дикі гуси над нами», «Стане вода кригою», «А тоді полетіли міни», «Біситься дощ-падлюка» читаються на одному диханні, вражають ритмом і довго відлунюють у думках і серці. Чим? Надією. Мабуть, тою самою, про яку в яскравій мініатюрі «Бачив під сонцем» пише й Сергій Бородкін.
У збірці часто йдеться про самоактуалізацію особистості, війну як межову ситуацію, вибір і свободу. Образно щільні тексти тут сусідять із прозорими, подібними до пісень, творами, вірші-монологи — із делікатно вимальованими картинками війни, життя звільнених і мирних міст. У короткому «Слові до читача», вміщеному на початку видання, справедливо мовиться про справжність і щирість, притаманну віршам у збірці, а ще — про те, що колишніх солдатів не буває, доки в твоїй країні війна. Проте майже у всіх авторів книжки є вірші про повернення. Ця тема-грань важлива і багатозначна: в Артура Закордонця символом повернення стають «яблук червоні галактики», у Романа Семисала — «боса душа», бажання жити «на всі груди» і водночас — відчуття себе прибульцем у мирному місті. Інколи — це не одне, а серія повернень, котрі ніби проростають крізь людину, що пише, і крізь свідомість читачів.
Книжка є прикладом вдалого діалогу тексту і візуального зображення на основі використання потенціалу сучасного дизайну. У художньому оформленні Михайла Гутмана і Олени Гутман відсутня ілюстрація в традиційному розумінні, проте є акуратна, мінімалістична гра з версткою, простором сторінок, делікатність у розміщенні інформації про авторів на обкладинці. Лаконізм повідомлення, яке несе збірка, перетворює спілкування із нею на спокійний і врівноважений діалог, навіть тоді, коли у самих віршах помітний вибух емоцій.
