«Вiчний двигун» української науки

У серпнi 1930 року Київська єдина трудова школа №79 готувалася до нового навчального року. Викладачi юрмилися бiля учительської, весело розглядаючи один одного. То була щаслива серпнева пора, коли тривала вiдпустка налила тiло мiцнiстю та здоров’ям, коли буденна рiч, до якої в серединi року поставишся «на повному серйозi», тепер здатна викликати веселий, нiчим, до речi, не обумовлений смiх.

 

І вони жартували, голосно сперечалися — вчителi Бориса Патона... Вони добре усвiдомлювали iсторичну значимiсть своєї просвiтительської мiсiї. Українцiв гаслами радянської влади про рiвнiсть, братерство, щасливе й заможне життя, яке, як виглядало, прийде не скоро, не обдуриш, адже на поточний момент влада виявилася неспроможною дати людям насущне: в мiстi витяглися довжелезнi черги по хлiб, дрова, гас, узимку в кранах замерзала вода, житловi примiщення не опалювали.

 

Важко було, дуже важко, проте педагогiчнiй справi, справi виховання пiдростаючого поколiння, вони, вчителi, вiддавалися з нечуваним самозабуттям. Мине багато часу, i вiдомий усiй країнi академiк Патон так скаже про них iз трибуни IV з’їзду вчителiв України: «Ми завжди з великою душевною теплотою та вдячнiстю згадуємо шкiльних учителiв, якi пробудили в нас постiйний потяг до знань, до науки, до творчостi. Свiтлi образи перших учителiв-наставникiв ми з любов’ю проносимо крiзь усе життя».

 

Але це буде значно пiзнiше. А поки що на традицiйному винесеннi шкiльного прапора завмер на урочистiй лiнiйцi пiонер Борис Патон. Це прiзвище в школi добре вiдоме: Євген Оскарович Патон — батько Бориса — людина знана i шанована серед київських науковцiв. Видатний учений у галузi мостобудування та електрозварювання, академiк Патон органiзував у системi Всеукраїнської академiї наук кафедру iнженерних споруд, а також зварювальну лабораторiю при заводi «Бiльшовик» та Електрозварювальний комiтет. Роботи Патона-старшого в галузi електрозварювання просуваються так успiшно, що згодом можна було б ставити питання про заснування спецiалiзованої наукової установи — iнституту Всеукраїнської академiї наук. Враховуючи актуальнiсть цiєї проблематики, питання з iнститутом, вважали шкiльнi вчителi, уже вирiшене.

 

Це — щодо батька. Спостерiгаючи ж за сином, учителi мали всi пiдстави заговорити про фактор спадковостi. Справдi, вже з першого класу юний Патон виявляв потяг до технiки. Звичайно, велику роль вiдiгравав тут i психологiчний фактор: Борис жив на територiї Київського полiтехнiчного iнституту. Тут, у професорському корпусi вiн народився, на алеях iнститутського парку пройшло його раннє дитинство. Весь iнститут був йому знайомий, близький i дорогий, тут, словом, був його дiм.

 

Буваючи змалку в батькових лабораторiях, Борис i подумати не мiг, що щось у свiтi може обійтися без технiки, без науки, без наукового експерименту. Євген Оскарович хотiв i всiляко сприяв тому, щоб сини пiшли його шляхом, але вiн понад усе боявся, щоб дiти не стали «рафiнованими iнтелiгентиками», вiдiрваними вiд життя академiчними «чистюлями». Праця — ось у чому вбачав батько найрадикальнiший засiб.

 

У Бучi, на дачi Патонiв, Євген Оскарович завжди був iз лопатою чи з ножiвкою в руках. Любив саджати, обгортати дерева, поратися на грядках i до цього привчав малолiтнiх синiв. За ними були закрiпленi свої грядки, за якi вiдповiдали повнiстю: перекопували землю, висаджували всяку всячину, пололи, поливали. До того ж ремонтували i фарбували паркан, пиляли й кололи дрова. Усе це батько називав «чоловiчими обов’язками», i ця звичка (це також вiдзначили вчителi) прищепилась Борису.

 

У старших класах Борис особливо потоваришував iз викладачем математики Глiбом Федоровичем Балiним, який умiв пробудити iнтерес до нового, цiкаво пов’язував урок iз технiкою, наукою. Балiнськi олiмпiади та конкурси вирізнялись справжньою новизною, оригiнальнiстю, бажанням залучити школярiв до творчостi.

 

Досвiдченим оком Глiб Федорович одразу помiчав устремлiння учнiв, їхнi схильностi. Бориса Патона Балiн давно вважав «своєю людиною». Звичайно, вiн мiг любити iсторiю, захоплено читати вiршi, на уроках географiї «мандрувати» екзотичними країнами, але справжнє його покликання — технiка, можливо, й наука. На уроцi iсторiї Борис якось зауважив: коли б у 1812-му на висотi була технiчна думка i правителi Росiї для вирiшення вiйськових питань частiше залучали iнженерiв, Москву мiг би захистити могутнiй фортифiкацiйний пояс, поруч з яким польовi французькi гармати здавалися б дитячими iграшками.

Вiд такого вiдкриття нiхто не посмiхнувся, бо то був ґрунтовний iнженерний погляд на проблему.

1936 року Борис одержав атестат зрiлостi. У пiднесеному настрої, в оточеннi однокласникiв, вiн, схвильований, ходив Хрещатиком, а потiм берегами Днiпра. Хлопцi та дiвчата будували плани, гадали, чому себе присвятити. Стосовно Бориса нiяких припущень: вiн уже в КПІ. До того ж, син академiка...

О, як помилялися Борисовi товаришi! Євген Оскарович — сувора i справедлива людина — був рiшучим противником протекцiонiзму, «рятiвних» дзвiнкiв, проштовхувань, особливого становища. Іспити Борису довелося складати на загальних пiдставах.

 

В iнститутi майбутнiй iнженер тяжiв не до догматикiв, а до справжнiх майстрiв вузiвської педагогiки — талановитих, блискучих ерудитiв, подвижникiв своєї справи, до того ж шанувальникiв тонкого гумору. Саме такими виявилися викладачi кафедри електроустаткування промислових пiдприємств Вiктор Леонтiйович Іносов i Леонiд Олександрович Радченко.

 

Студентськi роки закарбували й назавжди зберегли в пам’ятi Бориса визначальну дату: 6 березня 1939 року. Того дня в парку, навпроти унiверситету,  вiдкрили пам’ятник Тарасовi Григоровичу Шевченку, приурочений до 125-рiччя з дня народження поета. Борис був стиснутий колоною однокашникiв 

iз КПІ, проте бачив i чув кожного промовця. Але що це? Усi вони славили зовсiм iншу людину — Йосифа Сталiна. По-схiдному принизливо вони дякували йому за щасливе дитинство й заможну старiсть, за ниви та поля, за успiхи в iндустрiалiзацiї i, зрештою, за все на свiтi.

 

Цього Борис зрозумiти не мiг. Вiн мимоволi пригадав суворо забороненi розрахунки молодого харкiвського науковця Самiйла Кузнеця, якi ходили в студентському самвидавi. Кузнець довiв, що користi країнi вiд сталiнського дiтища — Бiломор-Балтiйського каналу — нiякої, бо дев’ять мiсяцiв на рiк вiн стоїть, скутий кригою. Мало чого вартi й сталiнськi п’ятирiчки, замуленi гучною агiтпропiвською фразою. Успiхи ж в iндустрiалiзацiї, якi, безперечно, наявнi, стали можливi завдяки пiдневiльнiй i фактично безплатнiй працi тисяч робiтникiв i мiльйонiв зекiв...

 

Минуть роки, i харкiв’янин Самiйло Кузнець стане лауреатом Нобелiвської премiї в галузi економiки, проте не вiд України, а вiд США. Але це буде пiзнiше, значно пiзнiше. А поки що випускник КПІ Борис Патон схилився над дипломним проектом, який блискуче захистив 20 червня 1941 року. Що було далi, знає кожен: за пiвтори доби першi ворожi бомби впали на Київ...

Реакцiя Євгена Оскаровича Патона на всенародне лихо була негайною: не вагаючись, вiн надсилає уряду таку телеграму: «У свої роки я не можу надати практичної допомоги на фронтi. Але в мене є знання i досвiд. Прошу використати їх за призначенням: Батькiвщина в небезпецi, i я хочу вiддати останнi сили її захисту».

 

Це були слова справжнього патрiота, проте не менш промовистими виявляться й справи: в Нижньому Тагилi на базi щойно евакуйованого Харкiвського тракторного заводу починається виробництво танкiв. Директор заводу генерал Ісаак Зальцман ладен стати перед Євгеном Оскаровичем на колiна: всi фронти просять, а ставка Верховного головнокомандування вимагає вiд нього подвоїти, потроїти виробництво танкiв — легендарних «тридцятьчетвiрок». А як, до бiса, збiльшити їх випуск, коли виробничi потужностi заводу вичерпано, коли вже жiнок i навiть дiтей поставлено до верстатiв?..

 

За справу береться Євген Оскарович Патон. Досвiдченим оком вiн бачить: через кричущi стратегiчнi прорахунки та вiйськову вiдсталiсть початок вiйни безнадiйно програно. На стратегiчнi питання вiн впливати не може, а подолати вiйськове вiдставання на вирiшальному для вiйни напрямi (виробництвi танкiв) може, адже разом iз ним — усi 58 спiвробiтникiв очолюваного ним Інституту електрозварювання. У лютому 1942 року Євген Оскарович пише власноруч наказ №861: «Інженер Патон Б. Є. iз 31 сiчня призначається на посаду наукового спiвробiтника з окладом 500 карбованцiв iз мiсячним випробувальним термiном».

 

Так, саме на виробництвi грiзної бойової технiки випробовують науковi потенцiї молодого iнженера. І коли ручне зварювання повсюдно витiснили автомати САГ та АСС, у шiсть разiв (!) збiльшивши продуктивнiсть працi, з’являється надiя на те, що випробувальний термiн пройдено успiшно.

 

Якими ж критерiями вимiряти внесок патонiвцiв у священну справу боротьби з ворогом? Спробуємо цифрами: якщо фашистська Нiмеччина, спираючись на мiлiтаризовану економiку поневолених країн Європи, впродовж найскладнiшого для нас 1942 року виробляла 600 танкiв за мiсяць, СРСР, спираючись лише на власнi сили, щомiсяця постачав фронтовi 2 тисячi танкiв. Із початку 1942 року i до кiнця вiйни це була єдина у свiтi країна, яка у виробництвi танкiв застосовувала автоматичне зварювання, мiцнiсть якого перевершувала мiцнiсть самої бронi.

 

Гадаєте, не хотiли круппiвськi iнженери зварювати автоматами? Не могли. Не знали навiть, як пiдступитися до них.

 

Вiйна дала поштовх найпередовiшим галузям науки. Можна сказати впевнено: в авангардi науково-технiчного прогресу в СРСР тодi стало автоматичне зварювання. Вiдчувши її актуальнiсть i новизну, iнженер Борис Патон починає наукову роботу.

 

1944 року Інститут електрозварювання повернувся до Києва, а 1945-го Борис Євгенович, опрацювавши багатий фактичний матерiал, успiшно захищає кандидатську дисертацiю — «Автоматичне зварювання оголеним електродом пiд шаром гранульованого флюсу».

 

Упродовж наступних семи рокiв ступенi його зростання такi: доктор наук, член-кореспондент Академiї наук УРСР, заступник директора, директор Інституту електрозварювання АН УРСР. На цiй посадi ми бачимо Бориса Євгеновича з 1953 року — вiдтодi, як пiшов iз життя Євген Оскарович Патон, який залишив по собi низку рукотворних пам’ятникiв: цiльнозварювальний мiст небаченої довжини — 1 тис. 543 метри з 10 тис. 668 метрiв зварних швiв. Мiст, що з’єднав обидва береги Днiпра в Києвi й носить iм’я Євгена Оскаровича, проектувався в єдиному екземплярi, а сталося так, що інститут закидали замовленнями, що змусило колектив «варити» такi ж мости для Волги, Неви, Москви-рiки, Дунаю.

Це природно, це закономiрно, коли син iде по слiдах батька, наслiдує його справу, але Борису Євгеновича дуже скоро стало тiсно у стiнах батькового iнституту. Це помiтили i його колеги по Академiї наук, i на щорiчних зборах Академiї 1962 року, коли треба було обрати нового президента Академiї, з рiзних кiнцiв залу пролунало його iм’я. Ми докоряємо радянськiй добi за притаманний їй «одобрямс», але цього разу кандидатура Бориса Євгеновича пройшла справдi одноголосно: всiх переконав беззаперечний авторитет ученого, масштабнiсть справ очолюваного ним iнституту, економiчний ефект вiд яких обраховувався мiльйонами.

 

Із чого почав новий президент? Із накачок, перетрясок, iз наближення до себе прибiчникiв i фаворитiв, з урочистих рапортiв «нагору»? Нiчого подiбного. Борис Євгенович разом iз головою Київського мiськвиконкому Олексiєм Давидовим i вiдомим архiтектором Романом Добровинським приїхав на околицю Києва i категорично заявив: «Тут працюватимуть i житимуть українськi вченi, тож надалi ця мiсцевiсть називатиметься не Бiличi, а Академмiстечко. Вас, Олексiю Йосиповичу, прошу винести це питання на сесiю мiської ради, а ви, Романе Борисовичу, пiдберiть архiтекторiв i починайте роботи. Врахуйте, що тут мають бути не лише науковi установи, а й пристойне житло для науковцiв, розвинена iнфраструктура».

 

Обидва запрошенi згiдно закивали головами, бо хто ж заперечить члену ЦК КПРС, депутату Верховної Ради СРСР, депутату Верховної Ради УРСР, лауреату Ленiнської та Державної премiй, президенту Академiї наук...

 

Людина надзвичайної скромностi, Борис Євгенович якщо й викори­стовував такi гучнi титули, то не для самореклами (по-нинiшньому — пiару), а для того, щоб на фундаментальнi та прикладнi дослiдження академiчних науково-дослiдних установ, на розбудову того ж таки Академмiстечка залучати кошти не лише з українського, а й iз союзного бюджету.

 

Водночас на теренах України мiцно укорiнилося таке негативне явище, як довгобуд. У Києвi, наприклад, понад 20 рокiв (!) будували Будинок торгiвлi на Львiвськiй площi, будинок Апеляцiйного суду на Солом’янцi, понад тридцять рокiв — учбовий корпус Інституту iм. Карпенка-Карого, так i не спромiгшись добудувати, понад 40 рокiв — Будинок художника на Інститутськiй, i врештi-решт... розiбрали.

 

Так то — поодинокi будинки, а Борис Євгенович спромiгся за 18 рокiв побудувати цiлий житловий масив iз промовистими вулицями — Академiка Вернадського, Академiка Паладiна, Академiка Булаховського, Академiка Доброхотова... Тут же, в Академмiстечку, впорядковане житло для науковцiв, спорткомплекс «Наука», полiклiнiка для вчених, а головне — тут справили новосiлля науковi установи системи Академiї наук: iнститути геофiзики, геохiмiї, фiзики мiнералiв, загальної та неорганiчної хiмiї, металофiзики, проблем лиття, матерiалознавства...

Але то буде дещо пiзнiше, а поки що новообраний 44-рiчний президент Академiї наук УРСР мав привiд озирнутися: з якими здобутками прийшла українська наука на час, коли очолив її вiн, Борис Патон. Крiм беззаперечного лiдерства в галузi електрозварювання в масштабах усього Радянського Союзу, українська наука мала й iншi вагомi здобутки — республiканського, всесоюзного, свiтового значення:

 

1960 рiк. На базi Інституту фiзики Академiї наук УРСР запущено перший в Українi атомний реактор.

 

1961 рiк. Член-кореспондент Академiї наук УРСР, заввiддiлом Інституту фiзичної хiмiї АН УРСР iм. Писаржевського Олександр Бродський ввiв у науковий обiг поняття «Свiтовий океан». Бродський довiв, що океани, моря, рiки на планетi iнтенсивно перемiшуються водами, тому атомнi випробування навiть у надглибоких водах несуть загрозу земнiй цивiлiзацiї. Згодом Органiзацiя Об’єднаних Нацiй прийняла резолюцiю, якою атомнi випробування пiд водою заборонила навiчно.

 

Того ж року той же Бродський уперше в СРСР у лабораторних умовах отримав так звану «важку воду» (дейтерiй), важкi iзотопи кисню та водню. Цей винахiд одразу був наглухо засекречений вiдповiдними органами, проте активно використовувався в обороннiй промисловостi, атомних реакторах, при лiкуванні онкохворих.

 

1962 рiк. Найвищої в СРСР Ленiнської премiї удостоєнi академiки Микола Амосов та Олексiй Коломийченко. Вперше у свiтi органiзатор i беззмiнний директор Інституту грудної хiрургiї Микола Михайлович Амосов почав усувати вродженi вади серця пацiєнтам не у зрiлому вiцi, а в першi мiсяцi життя, про що хворi, ставши дорослими, навiть i не здогадувалися.

 

Отоларинголог Олексiй Сидорович Коломийченко також першим у свiтi почав вживляти у слуховi нерви мiкроелектроди, що дало змогу вихопити з лабет глухоти тисячi пацiєнтiв. До Коломийченка хворi приїздили з усiх країн свiту, i скоро вiн зрозумiв, що й два життя його не вистачить, щоб вилiкувати всiх. Тодi Олексiй Сидорович на базi створеного ним Інституту отоларингологiї вiд пацiєнтiв перейшов до лiкарiв: нашi, а здебiльшого iноземнi лiкарi, пройшовши «майстер-клас» в академiка Коломийченка, несли зцiлення тисячам людей на всiй планетi.

 

Як бачимо, українську науку академiк Патон прийняв не на порожньо­му мiсцi. Це означало: для того щоб вести її далi, йому треба генерувати новi масштабнi iдеї, простi банальнi рiшення тут не пройдуть. І вiн знайшов свою iдею-фiкс, проклав свою генеральну лiнiю: пiклуючись про неухильний зв’язок науки з виробництвом, про перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, Патон запропонував новий вид кооперацiї — науково-технiчнi комплекси (iн­ститут—конструкторське бюро—дослiдний завод), тобто впровадження наукових розробок по всьому циклу: вiд iдеї до втiлення. Уже на 1976 рiк в Українi успiшно дiяли 56 дослiдних комплексiв, якi виконували замовлення таких розвинених країн, як США, Японiя, Нiмеччина, Швецiя, Францiя.

 

У сiмдесятi роки на науковому небосхилi яскраво засвiтилися такi зiрки свiтового рiвня, як Вiктор Глушков та Олег Антонов. Обидва Герої Соцiалi­стичної Працi, лауреати Ленiнської та Державної премiй, депутати Верховної Ради СРСР, дiйснi члени (академiки) Академiї наук УРСР i СРСР. Роботи Вiктора Михайловича Глушкова спершу сприймалися як фантастика, важко доходили термiни «кiбернетика», «електронно-обчислювальна машина (ЕОМ)», «штучний iнтелект», «штучний розум». Коли в павiльйонi «Україна» на ВДНГ у Москвi демонстрували машину, з якою можна... спiлкуватися, то це й справдi була фантастика. Проте будь-хто з вiдвiдувачiв (а їх витяглася довжелезна черга) мiг поставити машинi («прабабцi» робота Софiї) будь-яке запитання й отримати ґрунтовну вiдповiдь або переклад будь-якого тексту на будь-яку з iснуючих у свiтi мов.

 

Авiаконструктор Олег Костянтинович Антонов у цей же час демонстрував фантастично великi лiтаки Ан-22 «Антей» та Ан-124 «Руслан». Показовий факт: «Руслан» запросили на вiдомий у свiтi аеросалон Ле Бурже у Францiї, та вiн скоро повернувся назад: там не знайшлося злiтно-посадкової смуги, щоб посадити гiгантський лайнер, здатний прийняти на борт кiлька танкiв.

 

У вiсiмдесятi роки академiк Александров, Президент АН СРСР i колишнiй учитель нашого Патона в Києвi — вiдзначають 50-рiччя Інституту електрозварювання iм. Патона. Борис Євгенович водив Анатолiя Петровича по iнститутських лабораторiях, i на прикладi однiєї наукової установи академiк Александров бачив, якої висоти сягнула українська наука. Ювiлей дав чудову нагоду згадати засновника iнституту. «До вiйни i пiсля неї батько мав у своєму розпорядженнi службовий директорський автомобiль, — розповiдав Борис Євгенович. — Людина чемна, висококультурна, вiн «пiдкидав» на ньому кого завгодно: спiвробiтникiв, сусiдiв, iнодi й малознайомих людей. Але ми з братом на роботу й додому завжди йшли пiшки».

 

Іще через два роки урочистостi та ювiлеї перекреслило страшне слово «Чорнобиль». Нiхто й нiде прямо не звинуватив науковцiв, але чеснi та безкомпромiснi, вони самi винесли собi вирок, склав повноваження в союзнiй академiї, вiдiвшов вiд справ i скоро помер Анатолiй Петрович Александров; покiнчив iз життям теоретик «мирного атома» академiк Лєгасов; безпосереднiй розробник реакторiв РНБК для Чорнобильської АЕС, зокрема й ураженого 4-го блоку, академiк Доллежаль усамiтнився в сiльськiй глухоманi, обiрвав контакти зi свiтом i теж помер... Чорнобильську катастрофу цi люди сприйняли як вiдчутну поразку вiтчизняної науки, за яку кожен iз них вiдчував свою провину.

 

Дев’яностi роки. Київськi вченi — доктори фiзико-математичних наук І. Гольденфельд, В. Ветштейн, iнженери Г. Малюк, Б. Артемчук, О. Нiкiтенко, механiки В. Глухий. П. Денисюк з Інституту фiзичної хiмiї iм. Писаржевського Академiї наук України винайшли й виготовили мас-спектрометр, диво-прилад, здатний розшукувати поклади нафти. У Кашка-Дар’їнському басейнi (Казахстан) ставлять експеримент: пробурено сорок свердловин, узято сорок проб води та ґрунту. Мас-спектрометр вiдiбрав лише вiсiм iз них — як перспективних щодо покладiв нафти. У подальшому розробляють тiльки цi вiсiм, i всi вiсiм викидають нафту!

 

Одразу до Києва прилетiв мiнiстр нафтової та газової промисловостi СРСР Вiктор Черномирдiн. Уклав угоду про фiнансування всiх робiт коштом союзного мiнiстерства, та раптом... дефолт у Росiї. Те, що вiдбулося далi, зламало всi сценарiї та прогнози: обiрвалися iнтеграцiйнi зв’язки української та союзної науки, якi напрацьовували впродовж десятилiть. Надходження росiйського рубля в Україну припинили, власної валюти не було, бюджети почали приймати з колосальним вiд’ємним сальдо або й зовсiм не приймати, фiнансування фундаментальних, прикладних i навiть госпрозрахункових дослiджень у науцi скоротили в рази або припинили зовсiм. Престиж роботи в науцi рiзко впав, прибиральниця в комерцiйному банку заробляла бiльше професора або доктора наук.

Науковi установи вiдповiли адекватно: науковцiв почали масово скорочувати, тi ж, хто залишився на роботi, не отримували заробiтної плати. Паралельно на небувалу висоту було пiднято професiю менеджера. Простiше кажучи, продавця. Це й визначило подальший напрям: люди з вченими ступенями прийшли на ринки. Найбiльше вчорашнiх науковцiв осiло на київському ринку «Троєщина», одеському «7-й кiлометр», харкiвському «Боровському». Запанувало типове явище, малоосвiченi та малописемнi громадяни Індiї, Пакистану, Китаю, турки та араби всюди по Українi повiдкривали примiтивнi торговельнi точки, проте торгували там українцi, в тому числi й тi, якi ще вчора ходили до наукових установ. То була нечувана наруга над наукою, так низько українська наука не падала нiколи.

 

Поряд iз цим iнше типове явище — масовий вiдтiк науковцiв за кордон. Найбiльше їх осiло в Росiї, країнах колишнього соцтабору, в Ізраїлi. Їх брали охоче: вони невибагливi, на великi грошi не претендують, проте пiдготовленi непогано. Показовий приклад: один iз президентiв України виїхав на лiкування до Австрiї. По дорозi хвилювався, як розповiсти лiкарю про свою недугу, нiмецької мови вiн не знає. Та яким же був подив Президента, коли вiденський лiкар заговорив iз ним чистiсiнькою українською мовою — то був етнiчний українець, випускник Львiвського медичного iнституту.

 

І це також була наруга над наукою, коли наш фахiвець, у становлення якого вкладено чималi державнi кошти (школа, iнститут, наукова установа, здобуття вченого ступеня) опинявся в чужих краях i користь розумом своїм приносив не рiднiй країнi, а чужiй, яка не вклала в нього жодного цента чи шилiнга.

 

А що ж Борис Євгенович, що ж президент? Як справжнiй господар, вiн спрямовує свої зусилля на те, щоб у непевний час, коли руйнується все, зберегти наявний науковий потенцiал, не розпорошити його, не загубити. Що ж, це йому вдається, i в не в останню чергу тому, що гору бере його особистий авторитет у найвищих владних структурах. Це справдi промовистий факт: iз перших рокiв Незалежностi й донинi в Українi не закрито жодної наукової установи, збережено навiть гуманiтарну сферу, яка не дає прямої вiддачi в економiку — академiчнi iнститути iсторiї, фiлософiї, лiтератури, археологiї, мовознавства, фольклору та етнографiї.

 

За роки Незалежностi українська наука... а втiм, це вже зовсiм iнша iсторiя...