Перебіг подій у геополітичному вимірі та загострення суспільно-політичної, безпекової і криміногенної обстановки в державі укотре вмонтовує Україну в атмосферу загрозливої турбулентності.
Свідченням зазначеного є прикра імпотенція міжнародних інституцій (ООН, ОБСЄ, ЄС, НАТО) та нормандського формату в питанні припинення російської агресії стосовно України.
Суттєві ризики щодо посилення вразливості держави несе фактичний початок передвиборчої президентської і парламентської кампаній 2019 року.
Закрити рота «п’ятій колоні»
Кремль і колаборантська «п’ята колона» з використанням російських спецслужб уже задіяли механізми багатоходової операції (сподіватимемося, безуспішної) для забезпечення реваншу антиукраїнських сил з метою зміни євроатлантичного вектору країни.
Проплачені російським агресором окремі політичні сили та частина медіаструктур паплюжать українську державність, ретранслюють у суспільство капітулянтські месиджі Москви.
Таким чином зовнішній і внутрішній ворог намагається розколоти, деморалізувати і дезорієнтувати українське суспільство, а громадську думку скерувати до необхідності досягнення миру «за всяку ціну», і звичайно, на умовах узурпатора Путіна.
На такому тлі частина потенційних учасників перегонів свідомо компрометують конструктивні досягнення й утвердження національної державності. Скандально відома Юлія Тимошенко дозволяє собі озвучувати у парламенті начебто властиву сучасній Україні відому цитату, що «патріотизм — це останній прихисток негідників».
В іншому випадку проголошує заяву про те, що «кошти потрібно витрачати не на зброю, а на соціальне питання».
Немає сумнівів у тому, що Тимошенко не може не знати про апріорі негативний вплив війни на проведення соціальних програм, особливо в частині боротьби з бідністю.
А також про те, що переможну відсіч ворогові може забезпечити лише оснащена сучасним озброєнням і військовою технікою Українська армія.
Водночас, політик із досвідом державного діяча має усвідомлювати, що подібна позиція підриває патріотизм і моральний дух нації, так необхідні, коли на кін поставлено існування Української держави.
У таких умовах особисті політичні амбіції повинні поступатися загальнонаціональним інтересам. Вкрай небезпечним для безпеки держави є фактично відкритий «смотрящим Путіна» Віктором Медведчуком та його соратниками другий інформаційно-пропагандистський фронт проти України.
Перелік дій подібних персонажів можна продовжити. Конструктивно мисляче і національно свідоме середовище України обурює відсутність своєчасного належного реагування на подібні спроби підірвати країну ізсередини з боку законодавчої, виконавчої і судової гілок влади країни.
Відкидаючи можливість існування якихось латентних «договорняків» із Кремлем, варто нагадати очільникам країни зміст ст.16 Конституції України, в якій говориться, що «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, справою всього Українського народу».
Національні меншини як міст правди
Вказана конституційна норма прямої дії значну частку відповідальності за ситуацію в державі та мобілізацію української і світової спільноти до протидії російській інтервенції покладає і на громадянське суспільство.
Незважаючи на те, що через низький рівень громадянської активності та несприятливого законодавства в Україні громадянське суспільство ще недостатньо консолідоване й відстає від європейських моделей, хоча цей «третій сектор» суспільства все-таки покликаний більш цілеспрямовано представляти волю та інтереси громадян, а також значно помітніше впливати на забезпечення національної безпеки країни.
Ключовою функцією громадянського суспільства, що охоплює широку мережу недержавних, у тому числі національно-культурних організацій (НКО), є всіляка підтримка обороноздатності і безпеки країни (яскравим прикладом є добровольчий і волонтерський рух), унеможливлення узурпації влади особою чи політичною силою, а також протидія і своєчасне попередження інспірованих іззовні провокацій із розпалювання міжетнічної, міжконфесійної та міжкланової ворожнечі.
Звичайно, що в такій справі держава і громадянське суспільство повинні бути надійними партнерами, співпрацювати на основі довіри, взаємопідтримки і взаємовідповідальності.
Враховуючи необґрунтовані претензії до України колишніх метрополій та певні особливості у міждержавних відносинах із окремими країнами, суттєво зростає роль такого важливого сегменту громадянського суспільства, як національно-культурні організації різного діаспорного середовища, яких в Україні зареєстровано понад сорок. За кількістю й чисельністю переважають російські, єврейські, польські, румунські та угорські об’єднання.
Більшість представників діаспор мають статус громадянина України, вважають її своєю батьківщиною, є законослухняними, інфільтровані в органи державної влади й управління, парламент і уряд та сектор безпеки і оборони.
Чимало з них знані й користуються авторитетом у світової спільноти. Проте, незважаючи на специфіку взаємовідносин з історичною батьківщиною, НКО могли б відігравати помітнішу роль в об’єднавчих процесах між Україною та країнами походження їх предків. Цим самим сприяти посиленню економічної і безпекової могутності та репутаційної привабливості України.
Як це успішно демонструють, маючи інший статус, провідники Меджлісу та корінний кримськотатарський народ.
Певною мірою така діяльність, особливо стосовно доведення до громадськості урядів відповідних країн і міжнародних організацій об’єктивної інформації щодо реального стану справ із демократією, свободою слова та відсутності будь-якої упередженості чи репресивного ставлення до етнічних меншин, сприяла б розвінчуванню непоодиноких антиукраїнських фальсифікацій та стримуванню і локалізації надуманих претензій дискримінаційного характеру до України з боку зарозумілих і агресивних сусідів.
Зокрема, публічний осуд
збройної інтервенції режиму Путіна проти України з боку російських НКО, безумовно, суттєво б підірвав засади націонал-шовіністичного та імперського угару в самій Росії і додав аргументів західним партнерам для застосування до Кремля жорсткіших санкцій.
Зазначене посилило б ізоляцію в російському етнічному середовищі та і в Україні загалом таких одіозних політиків, як Новинський, Мураєв, Шуфрич, Вілкул, Рабинович, які вкупі з іншими опоблоківцями та їхніми прихвоснями фарисействують і паразитують на ідеях православно-слов’янської єдності (вважай «русского міра») та брехливих обіцянках «швидкого миру» і «покращення вже завтра» життєвого рівня населення.
Подібні кроки НКО польської, угорської і румунської діаспор слугували б зняттю чи суттєвому дезавуюванню недружніх демаршів офіційному Києву від Варшави, Будапешта та Бухареста стосовно нібито обмеження прав нацменшин у царині мови, громадянства та відносно начебто безпідставно законодавчого визнання Україною заслуг провідників та учасників визвольних змагань XX сторіччя.
Поза сумнівом, такі мужні акції можливі за умови, якщо діаспорне середовище є відданими Україні громадянами, які усвідомлюють небезпеку від штучної ескалації напруги у двосторонніх стосунках країн, що в різні історичні періоди однаково потерпали від російського імперіалізму та великодержавного шовінізму.
В такому разі діаспорне громадянство не дозволить ворогові використовувати себе у брудних антиукраїнських провокаціях, особливо сепаратистського характеру.
Потрібна Всеукраїнська рада національно-культурних організацій
Важливо також, щоб НКО легітимно впроваджували українські інтереси як у споріднених етнічних об’єднаннях інших країн світу, так і на історичній батьківщині. А не опікувалися лише власними вузьконаціональними проблемами.
З цього приводу звертає на себе увагу нещодавнє повідомлення «Дзеркала тижня» щодо підписаної 26 вересня 2018 року у Нью-Йорку президентом Єврейської конфедерації України Борисом Ложкіним та виконавчим директором Американського єврейського комітету Девідом Харрісоном угоди про асоціацію між обома організаціями.
Із викладеного в матеріалі видання випливає, що сторони регулярно обмінюватимуться дослідженнями, аналітикою, публікаціями, архівними даними та іншими матеріалами (не вказується, якого змісту); захищатимуть інтереси євреїв усього світу, підтримуватимуть безпеку і зміцнюватимуть дипломатичні стосунки Ізраїлю та боротимуться з антисемітизмом, іншими проявами ненависті у власних суспільствах (не вказується, яким чином); сприятимуть збереженню пам’яті про Голокост, протидіятимуть рухам, ворожим безпеці і добробуту єврейського народу; заохочуватимуть активний діалог усередині діаспори і між ізраїльтанами та євреями в інших країнах.
Навіть стислий виклад засвідчує, що угода претендує на зразок того, яким чином необхідно захистити і консолідувати національну діаспору, в тому числі в інтересах історичної батьківщини. На таку місію беззаперечно заслуговує єврейський народ і здобута в тяжкій, кривавій боротьбі державність Ізраїлю. Із яким Україна небезуспішно розвиває двосторонні відносини.
Як, до речі, й зі США. Проте в угоді мали б бути відображені й українські інтереси. Перш за все у контексті сприяння Україні у визнанні Ізраїлем Голодомору — штучним геноцидом української нації (сенат США вже визнав, і на черзі подібне рішення очікується у палаті представників), у відсічі російській агресії, залученні американських і ізраїльських інвестицій, подальшого розвитку торговельно-економічного, політико-дипломатичного і військово-технічного співробітництва з Києвом, офіційними Вашингтоном і Тель-Авівом.
Напевне, не може бути сприйнята громадськістю України очевидно автоматично включена в угоду теза з якогось іншого документа про те, що сторони «боротимуться з антисемітизмом, іншими проявами ненависті у власних суспільствах».
Таким чином, Борис Ложкін, вочевидь, визнає наявність в Україні таких ганебних явищ, що не відповідає дійсності. Опубліковані тижневиком витяги з угоди дають підстави на її правовий аналіз і оцінку в цілому з точки зору національної безпеки України.
Враховуючи актуальність для держави НКО, з метою вдосконалення координації їх діяльності в інтересах України доречно було б рекомендувати очільникам таких об’єднань створити Всеукраїнську раду національно-культурних організацій. А парламенту й уряду — забезпечити необхідну законодавчу і державну підтримку.
З цього приводу доречно процитувати видатного американця і великого друга України Джона Маккейна, який у своєму заповіті закликав «не ховатися від історії, а робити історію». Такі можливості Україна має. Головне — не розгубити набуті для цього будівничі ресурси.
Василь БОГДАН,
експерт із питань безпеки, генерал-лейтенант, публіцист
