Рояль iз душею ангела
Похмурого осіннього дня по обіді до корпусу Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського на Володимирській увійшла юна піаністка. Вона піднялася на третій поверх і прочинила двері читацької зали. Цю відвідувачку чекали.
Старовинний рояль був підготовлений до концерту. Ще трохи — і тут зазвучать чарівні мелодії. Для студентки Анжеліки Підгорної виступ у Музичній вітальні не мав бути дебютним — вона вже стала лауреатом міжнародних конкурсів.
Водночас це ніяк не означало, що слід зректися цієї невеличкої аудиторії — адже і її оцінка важлива. Постійні відвідувачі і знавці фортепіанної гри звично зайняли місця — і почалися музичні чари.
Улюблені твори Підгорної, які належало представити слухачам, значаться в музичному фонді людства як геніальні — етюди Фредеріка Шопена, п’єси Клода Дебюссі та Франца Шуберта. Викладач Національної музичної академії імені Чайковського Борис Федоров значуще подивився на свою ученицю і, звертаючись до аудиторії, оголосив програму концерту.
Анжеліка зосередилася і торкнулася клавіш роялю... Непомітно пролетіли півтори години концерту. Ні в кого не залишилося сумніву: щойно виступала надзвичайно обдарована піаністка.
Їй вдалося відобразити і поетичність Шопена (етюд №7), й імпресіоністський живопис Дебюссі (цикл «Естампи»), і віртуозність мініатюри Шуберта «Бурлака». Тривалі оплески і слова про велику будущність стали нагородою виконавиці, а у викладача при цьому був вигляд навіть щасливіший, ніж у його вихованки.
Музична вітальня, як завжди, сприяє піднесеному настрою відвідувачів. Насамперед цю атмосферу створює старовинний інструмент, якому понад сто десять років.
Виконавці зазначають: рояль Bluthner, виготовлений у Лейпцигу на замовлення, має клавіші, зроблені зі слонячої кістки. Він звучить так потужно і чисто, що у слухачів виникає відчуття, ніби мають справу з живою істотою, яка може мати крила і злітати будь-якої миті до небес у прочинене вікно, ніби такий собі ангел.
Коли рояль мовчить, можна роздивлятися картини і витончені інструменти на стінах вітальні, букети і вазони, шафи з книгами і навіть приділити увагу блідо-помаранчевим шторам із грецькими горішками на зав’язочках.
Фахівець відділу Музичного фонду Людмила Руденко каже, що літературно-музичні вечори у бібліотеці імені Вернадського відбувалися, починаючи з 1928 року. Подібні заходи запровадили також в інших найбільших книгозбірнях світу, зокрема у Бібліотеці Конгресу США, ще на початку минулого століття. Людмила поглянула на портрет на стіні, ніби посилаючись на того, хто там зображений і про кого вона з готовністю щойно розповідала.
Цензор, який був патрiотом
Олександр Дзбанівський, засновник відділу Музичного фонду «Вернадки» — ось хто міг би докладніше розповісти про ті вечори. Олександр Кошиць у своїх «Спогадах» описував, як той приходив до студентів Київської духовної академії, брав участь у музичних вечорах і допомагав студентам писати курсові роботи.
Судячи зі скупих відомостей, що залишилися, Дзбанівський протягом семи років був радянським функціонером, працівником Народного комісаріату з питань освіти, в якому спеціалізувався на питаннях музики, хоча був не дуже підкований у цій сфері, маючи за плечима лише духовну семінарію і училище Московського філармонійного товариства.
Фахівець музичного відділу бібліотеки Вернадського Олена Цибульська продемонструвала архівний документ, на якому стоїть підпис Дзбанівського.
Йдеться про надання дозволу на виконання російського циганського романсу з репертуару Тамари Церетелі «Только раз». Але такого дозволу Дзбанівський, як секретар «Вищого музичного комітету відділу мистецтв УПО НКО УСРР», що був розташований у Харкові в 1930 році, не надав.
Зрозуміло, що член цензурного комітету не міг зважитися на позитивне рішення, оскільки цей романс (до речі, написаний Павлом Германом у Києві), прикрашав репертуар численних співаків-емігрантів, включно з Олександром Вертинським.
Попри все радянський держслужбовець добре пам’ятав, звідки він родом. Людмила Руденко стверджує, що саме завдяки Дзбанівському в бібліотеці Вернадського збереглися численні записи духовних творів.
Формування музичного фонду бібліотеки Вернадського відбувалося не без перипетій. Після жовтневого перевороту до нього переправили чимало приватних нотних бібліотек, і не завжди з доброї волі їхніх власників. Так, зокрема, сюди потрапила бібліотека династії Розумовських.
Із драматичними подіями пов’язано перебування легендарного роялю в окупації. Інструмент не стали забирати разом з бібліотекою в евакуацію, на Урал. Він стояв під час Другої світової війни на першому поверсі цієї ж будівлі і, кажуть, німці-фашисти на ньому грали. Якби рояль мав дар мови, то, напевне, розповів би, за яких обставин зазнав образливих тортур-«опіків» на своїй кришці. На ній залишилися кола від якоїсь посудини, якою користалися вищі чини німецької окупаційної влади.
Страшну мітку залишив у долі бібліотеки 1964 рік, коли тут сталася пожежа. У той час у книгозбірні працювала дослідниця творчості Кирила Стеценка, створюючи каталог архівів і нотних записів славетного композитора. Дослідниця — Лю Олександрівна Пархоменко написала на цих матеріалах докторську дисертацію, а згодом і кілька чудових книг. А тоді вона власними руками розгрібала ці згарища, незважаючи на те, що готувалася стати мамою. У неї народилася дочка, яку знають як Наталю Калуцьку, відомого науковця і автора ґрунтовної праці про творчість Олександра Кошиця.
На всі матеріали, що зберігаються у музичному фонді, є карткові каталоги. Ця робота потребує титанічних зусиль із боку дослідників. Варто згадати, зокрема, каталоги приватних бібліотек: архівів і літератури від Розумовських, нотного зібрання інструментальної камерної музики, залишеної чиновником імперської канцелярії Іваном Гаврушкевичем, матеріалів диригента церкви святої Варвари у Відні, представника української діаспори в Австрії Андрія Гнатишина, науково-методичних творів Івана Блажкова, який зараз живе у Німеччині, тощо.
Розроблено каталоги українських нотних видань від 1917-го по 1930 роки, нотної бібліотеки Київської духовної академії. Готуються до друку ще два — видавництва Генріха Індржишека і каталог із промовистою назвою «Музична Шевченкіана».
Глiєр у вишиванцi
Ішов 2017 рік. У читацькому залі пролунав такий рідкісний в умовах війни дзвінок iз Росії. Телефонував правнук Рейнгольда Глієра Кирило Новосельський.
За кілька днів він прибув до Києва і подарував музичному фонду нові книжки про свого славетного прадідуся. До бібліотеки він завітав одягнений в українську вишиванку. Сказав, що його син має таку саму сорочку.
Зізнання в любові до нашої країни в Музичній вітальні звучать не тільки на словах і в музиці, а й підтверджуються реальними справами. Минулого року було успішно реалізовано спільний проект Національної музичної академії, Міністерства культури і НБУВ з італійськими партнерами.
Свою книжку про українського композитора польського походження Сергія Борткевича презентував у Музичній вітальні виконавець, викладач Італійської державної консерваторії Альфонсо Сольдано.
Він стверджує, що став краще розуміти музику Борткевича, коли дізнався його біографію. Із політичних причин на колишній радянській батьківщині про цього харків’янина майже не згадували. Проте творчий доробок Сергія Борткевича становить понад сім десятків творів.
Деякі вважаються втраченими, але є й такі, які було віднайдено завдяки зусиллям закордонних музикознавців Мелкома Баллана (Велика Британія), Багвана Тадані (Індія/Канада) і Валтера Калктмана (Голландія). Композитора вважають останнім романтиком і називають українським Рахманіновим.
Музичній вітальні теж вдаються деякі відкриття, а деякі цілком можуть порадувати колег з-за кордону. Одне з них стосується Жана Бенжамена Делаборда — французького композитора, есеїста і фінансиста вісімнадцятого сторіччя.
До музфонду незвіданими шляхами у невідомий час потрапило багато оформлене видання — вибрані пісні, покладені на ноти. Титульної сторінки, де зазвичай вписується ім’я автора, в цьому виданні бракувало.
Тому фахівців музичного відділу зацікавило, кому належить написана до текстів музика. До того ж, ніде не значилася дата виходу книжки у світ. Керівник відділу музфонду Лариса Івченко, як справжній детектив, взялася розгадувати цю таємницю і з’ясувала завдяки гравюрам Жана-Мішеля Моро, надрукованим у книзі, прізвище композитора.
Як виявилося, ним був надзвичайно впливовий свого часу фаворит Людовика ХV, автор багатьох опер і чотиритомної колекції пісень мсьє Делаборд, страчений на гільйотині за чотири дні до 9 термідора і падіння Робесп’єра.
Концертно-просвітницька місія музичної вітальні триває. Тут отримали визнання такі відомі піаністи, як Андрій Кутасевич, Анна Федорова, Ігор Рябов, Маргарита Головко, видатні вокалісти Тарас Штонда, Ольга Микитенко, Вікторія Заболоцька, Павло Денисенко, ансамбль давньої музики під керівництвом Костянтина Чечені, ансамбль солістів камерної музики Ars genesis, фольклорний ансамбль «Вишиванка» тощо.
Трапляється, що і самі берегині музфонду — Людмила Руденко, Ірина Савченко, Євгенія Кожушко, Катерина Азюковська, Олена Цибульська, Світлана Литвинова — виступають у ролі виконавців.
Якогось дня сюди завітала індонезійська делегація. Яким же був подив іноземних гостей, коли вони почули з вуст, як їм здавалося, пересічних бібліотекарів чудовий спів. Це був «Щедрик» Миколи Леонтовича. Індонезійці почали їм підспівувати, бо хто ж не знає, що «Щедрик» — це всесвітньо відомий музичний пароль України?
Як виявилося, щоденне спілкування з прекрасним, ще й освячене любов’ю до рідного мелосу, може перетворити звичайних людей на казково прекрасних героїв, які народилися у правильному місці в правильний час.
