У той час чути про Леся Курбаса було неможливо. Але я познайомився з деякими людьми з Івано-Франківська, в театрі, і вони мені розповідали про Курбаса і його учнів, які залишилися. Саме тому поїхав у Харків — і поступив. Я дуже радий, що був знайомий з Лесем Івановичем Сердюком, Чистяковою Валентиною Іванівною — дружиною Курбаса, Романом Черкашиним, його дружиною Юлією. Вони не розповідали про Леся Курбаса нічого. Потім уже таємно нам Марія Іванівна, яка працювала у бібліотеці, давала книжки того ж Черкашина, які були видані у 50-х роках, а потім заборонені. Особисто для мене тоді відкрився абсолютно інший світ театру.
Мені було дуже важко жити у Харкові. Я не знав російської мови. Вивчав її, ясна річ. Але акцент, напевно, залишився по сьогоднішній день. Бо Західна Україна має свій колорит. Мене там перевіряли весь час. Я поступив в інститут без паспорта, бо мені ще не виповнилося 16 років. В атестаті ніде не було написано, де я народився і чий я син. Якби знали, напевно би, не взяли. Бо, як потім казав Лесь Сердюк: (імітує грубий голос. — Авт.) «Нашо я тебе взяв? Ну, я маю одні клопоти. Ну шо то таке? То звідки ти впав на мою голову?!»
Вони всі були перелякані тією добою до останньої краплини свого життя, сто відсотків. Те, що відбулося з «Березолем», те, що відбулося з Курбасом, мені так видається, настільки залякало, що вийти з тієї паніки було неможливо. Багато хто вважав, що ті, хто лишився живими, зрадили Курбаса. Я вважаю, що це неправда, вони не зрадили. Просто вони перестали про нього говорити з певних причин. Московський інститут — це зовсім інша частина життя. Коли я вже працював у Театрі юного глядача у Львові, я поступав туди багато років, а мене не брали. Я не розумів, чому. Тільки «перестройка» мені підказала, чому мене не брали. Саме через чорну зону, в яку я потрапив у списках.
— Скільки було спроб поступити у Московський інститут театрального мистецтва?
— Чотири. Навіть Марк Захаров — я набрав у нього 32 бали і не пройшов, а мій колега Володя Кучинський із 23 пройшов — сказав: «Не розумію, що відбувається. Ідіть до ректора, бо я уже заплутався. Я хотів узяти вас на курс. У вас дуже гарні оцінки». Ректор мені сказав: «Ви — у чорній зоні». Я не зовсім зрозумів тоді, що то за зона. Але зрозумів потім.
— Вам батьки розповідали історію свого життя у дитинстві?
— Знаю і пам’ятаю історії з 12 років, коли перші обшуки в нас були, у 1965—1967 роках уже у Надієві. Це було дуже моцно. У нас жив учитель історії Іван Панасович, народний художник по сьогоднішній день. Тоді був забороненим для викладання Шевченко. Обшуки починалися о 5-6-й ранку, приїжджали «бобики», службісти перевертали у селі увесь будинок. Я тоді почав свідомо розпитувати батьків про все. Але батьки не хотіли розповідати, мені відповідали, що краще буде, коли я ніде нічого не казатиму. Батьки дуже хотіли, щоб я поступив кудись в інститут.
— Ви були одна дитина у сім’ї?
— Моя сестра молодша від мене на сім років. Вона мала у табелях усі «5» з усіх предметів у школі з першого по останній клас. Але їй не дали золоту медаль. Перед тим приїхала комісія з Івано-Франківська, зробили їй окремі екзамени. Поставили «4», бо директор школи сказала, що це дитина «ворогів народу». Це 80-ті роки. Це продовжувалося у свідомості багатьох людей і по сьогоднішній день продовжується. Але таких людей уже мало залишилося.
Це, певно, відкладає відбиток і на творчість. Тому що коли я ставив «А завтра була війна» Васильєва — це була моя друга чи третя постановка у ТЮЗі як режисера — там були сцени обшуків, я їх відтворював такими, які бачив своїми очима у своїй сім’ї. Ця тема — вона і сьогодні є. Тільки вона вже в іншому боці — тема війни, невіри, зневіри.
Те, що кожен за кожним слідкує, — оце закінчилося. Розкажу одну історію, вона дуже смішна. Ми їхали у Москву із «Сорочинським ярмарком» Театру юного глядача (Марк Нестантінер поставив ту гарну виставу) вже під час «перебудови» — Горбачов увів уже «сухий закон». Дружина мені каже: не беріть із собою горілку. Із нами їхав і «21-й» — приставлена слідкувати людина. Грали у Театрі Маяковського, поселили нас у студентському містечку. Увечері я зібрав увесь колектив і того ж пана Михайла, витягнули ми пару фляшок горілки «Вечірній Львів» — всі: «А-а-а?!». Сергій Павлович Кустов — сьогодні народний артист: «Ну, Слава, ти даєш!» У приміщенні на стелі були протипожежні індикатори — я до них, піднімаючи голову: «От бачите, тут слідкують за нами».
Усі принишкли: «Ви нічого не розповідайте». А той пан Михайло починає мені розповідати моє життя: я вів народний колектив «Пошук» у Роксі у Львові поза Театром юного глядача. Він розповідає унікальні речі — я ніколи не думав, що їх міг переповідати службістам хтось із народного колективу. Тобто і в «Пошуку» була підставна людина. У мене справді тоді мурашки пішли — я почав розуміти, чому не можу поступити у Московський інститут. А у театрі це сприймали як ознаку бездарності, бо як це можна не поступити вчетверте?!
Урешті-решт я поступив, учився у класі Анатолія Васильовича Ефроса — про що мріяв усе своє свідоме життя, бо це геній з геніїв. Мені імпонував саме його атмосферний театр. Хоча він завжди був другою людиною у театрі, де б не ставив. Зараз його син, якого я дуже поважаю, Дмитро Кримов — художник, який став режисером, робить вистави на Срєтєнкє (заснований у 1987 році Театр «Школа драматичного мистецтва. — Авт.) у Москві. Він мислить зовсім не так, як мислять у принципі театральні режисери. У нього переломлення — через художника, тому відразу виникає театр асоціацій; театр, який грає не історії, а концепції. Це дуже важливо у сьогоднішньому театрі.
Зараз у нас табу на поїздки у Москву. Раніше ми часто ставили вистави в багатьох містах Росії: і в Архангельську, і у Вологді, і в Москві, і в Мєлєхово. Коли наш театр «Воскресіння» привіз виставу «Йов» Кароля Войтили, один із заголовків був на кшталт «Москва проморгала Папу Римського» (це було ще за його життя). Ми отримали «Золоту маску» за «Вишневий сад». Про нас багато хорошого писали російські видатні журналісти.
«Зараз дуже вдалий період в Андрія Жолдака»
— Які вистави театру «Воскресіння» із 1990 року виокремлюєте як найзнаковіші?
— Це «Дорога до Дамаска» — вражаюча була вистава, вона сценічна. На жаль, «Вишневий сад» дуже мало йшов. Бо відійшло двоє акторів: Володимир Колчинський і Василь Маркович Хорошун. А на них ставилася вистава. Особисто мені дозволив поставити своє «Повернення додому» Гарольд Пінтер (англійський драматург, лауреат Нобелівської премії з літератури 2005 року, кавалер ордена Британської імперії, орденів Пошани та Почесного легіону, лауреат, зокрема, премії Кафки, Піранделло, Шекспіра, театральної премії імені Лоуренса Олів’є. — Авт.).
Я ставив тоді на лондонській сцені «Ковент-Гарден Опера» виставу-оперу «Золотий пінгвін». Джон Елсон — відомий критик, який був на фестивалі «Золотий лев» у Львові у 1992 р.; у 1994 і 1996 роках головою журі, — близький друг Гарольда Пінтера тоді перепитав мене, чи хочу я потрапити до відомого драматурга. Я відповів, що Пінтер навіть великих не приймає (стан здоров’я не дозволяв). Джон мені сказав, що влаштує зустріч. І ми потім десь півгодини були у Пінтера в гостях. Він запитав, що б я хотів поставити з його творів. Я відповів, що хотів би все, але складно отримати дозволи. І він мені дозволив ставити «Повернення додому». І ми її зробили, грали на багатьох фестивалях. Ми її так поставили, щоб глядач не розумів: чи це життя, чи це театр.
Масштабними роботами були «Три сестри» Чехова, «За дверима» Борхерта — про повернення з війни, минулого року грали прем’єрну «Іфігенію в Авліді» Еврипіда. Зараз приступатимемо до колосальної драматургії Вуаджі Муаві «Пожежі», яка зачіпає надзвичайно важливі теми: війни, віри і любові; як з любові виростає ненависть і з ненависті — любов. Це теми дуже загальні і дуже масштабні.
Ми прагнемо, щоб театр був чистим. Я не люблю брутального театру: «віянь незалежності», оголеності, матів. Вважаю, що все це — рівень нижче плінтуса. Цим колись хворів німецький театр. Але це було настільки давно! Коли зараз хтось каже, що робить нове, то диву даєшся, бо все було пройдено у 60-70-х роках минулого століття. В усьому світі втратилася аристократичнісь актора. Мені цікаво працювати, коли на сцену виходять актори-особистості. Вони можуть навіть просто мовчати. Притягують не «бля-бля-бля» — мілкі діалоги, а енергетика актора. Неестетичні тіла на сцені — це і не писк моди, і не театр. Може, я вже застарий, але культура має шліфувати око глядача — від Помпеї, Шекспіра і по сьогоднішній день.
— Які для вас конкретно найкращі постановки інших режисерів?
— Хорошого театру надзвичайно мало. Я дуже тішуся, що зараз дуже вдалий період в Андрія Жолдака, який ставить за кордоном. Це високий рівень, не той Жолдак, до якого ми звикли 15 років тому в Україні. Він у Німеччині живе, але, на жаль, у Німеччині не ставить. Ставить у Румунії, Іспанії, Португалії, Фінляндії. Його робота, яку я дивився останню, — «Росмерсхольм» Генріка Ібсена. Це одна з моїх улюблених п’єс, він її блискуче поставив у румунському театрі. Ми хотіли її привезти на фестиваль «Золотий лев», але бюджет не дозволив цього зробити.
У Києві Різдв’яну феєрію «Коли ангели спускаються на землю» дивилися 30 тисяч людей
— Театр «Воскресіння» — це і вуличні вистави. Чому практично не маєте конкурентів в Україні у цьому сегменті?
— У нас був експериментальний театр, який відкрив Більченко Валерій. Він розвалився після його від’їзду в Німеччину. Потім справу продовжував мій друг і колега Анатолій Петров, який працює у Києві у Молодому театрі. Вони робили дуже гарні вистави. Але і цей театр зник.
Вуличний театр — складна річ. По-перше, треба знайти акторів, які б завжди були у відмінній фізичній формі і володіли навичками циркового мистецтва та гімнастичними уміннями. А тоді ще потрібно поєднати готовність бігати на палях із наповненням змістом і енергетикою героїв. Серйозна драматургія на вулиці — це надзвичайно складно.
У Європі є потужні вуличні театри: французький, німецький, англійський, голландський, які мають свої фабрики. Бо вуличний театр — це, у першу чергу, інженерні конструкції. Ми не маємо свого транспорту, і коли ти його винаймаєш — ще треба, щоб усе поміщалося у невеликий простір. Бо величезні трейлери коштують великих грошей. А кожен театральний фестиваль завжди бідний, навіть який має мільйони євро.
Для мене завжди вуличний театр — це зміна простору: можеш попробувати те, чого ти ніколи не пробуватимеш робити на сцені. Виставу «Пожежі» ми не будемо ставити у себе в театрі, ми гратимемо у колишньому цеху фабрики, бо нам треба, щоб горів автобус, щоб були вагонетки і 80 солдатів, які беруть участь у виставі. Вони як маса, але ця маса весь час тренується, рухається, живе. Для такої вистави простір сцени замалий.
Саме вулиця дала змогу театру «Воскресіння» побачити світ. Ми були у 32 країнах світу. І щороку нас продовжують запрошувати. Уже на наступний рік є заплановані гастролі і фестивалі.
Світу у весняно-літній період цікава тільки вулиця. Навіть Опера виходить із прекрасного приміщення, будуючи сцену біля театру на вулиці. Може, тому що це ближче до глядача. Вуличний театр — це безкоштовно для людей. Енергетично передається їхнє задоволення й акторам.
Пам’ятаю, на Майдані у Києві у 2014 році на Старий Новий рік 14 січня, на Василя, нас попросили зіграти нашу Різдв’яну феєрію «Коли ангели спускаються на землю». Зібралося 30 тисяч людей. Це незабутньо. Взагалі, театр народився на вулиці, на олімпійських стадіонах… Коли грали Шекспіра — спочатку це було під відкритим небом, люди стояли.
— Ваша любов до фестивалів пояснюється тим, що можна залучити велику кількість глядачів і великий простір для гри?
— Фестивалі мають існувати, різні, особливо в нашій країні. Їх весь час не вистачатиме. Якщо це підтримується нашою державою — це розумно. Бо людям треба надавати можливість більше бачити різні театри. Хай люди вибирають. Фестиваль — це завжди об’єднання людей. А театр треба бачити. Бо він сьогодні такий, а завтра вже інший, навіть якщо це одна й та сама вистава — не можуть актори щодня грати абсолютно однаково. Багато залежить від контакту з глядачами; є він із перших хвилин в акторів — усе як снігова куля накручується; а не встановився — гола вистава, голий текст, який до театру не має стосунку.
Приїдуть Станіслав Боклан та Остап Ступка
— Як виник театральний фестиваль «Золотий Лев»?
— Перший фестиваль був у 1989 році, я його не проводив. Тоді організовувала його Спілка театральних діячів пострадянської доби. У 1992 році мене з театром «Воскресіння» попросили його провести. І по сьогоднішній день я намагаюся привезти у Львів вистави дуже фахових режисерів. Кого у нас тільки не було! За 29 років — театри з близько 50 країн. Цього року планувався приїзд останнього з могікан лабораторного театрального мистецтва італійського режисера Еудженіо Барби. У мене було завдання привезти акторів, які з ним працюють 40 років. Але так сталося, що ми не дістали фінансування. Тому цього року будемо без цих учасників.
— Український культурний фонд навіть не розглянув заявку на фінансування «Золотого лева»?
— Дуже прикро, що Український культурний фонд через якусь дурничку — довідку, звіт, який чомусь електронною поштою туди не дійшов, відкинув фестиваль «Золотий Лев», не подивившись навіть програми. Якби відкинули через художню частину — це була б інша справа.
Вважаю, що фестиваль із багаторічною історією, який став театральною візтною карткою України в багатьох зарубіжних країнах, не повинен брати участі в жодних конкурсах. Бо є знакові проекти: «Золотий Лев», ГогольФест, інші. Коли відмовляєш людям, які знають «Золотий Лев» як єдиний театральний фестиваль України, — це іміджева поразка країни на мистецькому фронті. Мені дуже прикро.
— Із 29 вересня по 7 жовтня у Львові проходитиме театральний фестиваль «Золотий Лев». Найкраще, зрозуміло, — побачити всі вистави. Але, якщо доведеться вибирати, за яким принципом радите глядачам це робити?
— Можна всі подивитися. Я формував програму. Від початкових планів лишився, на жаль, мізер. Утім лишилися різнопланові вистави. Потішимо і здивуємо глядачів цікавими постановками відомих режисерів із Румунії, Грузії, Австрії, Польщі та України. «Золотий Лев» завжди мав і має тему класика очима експеримента. Ми живемо в час війни і це накладає відбиток на людей і на мистецтво. Є кілька вистав, які зачіпають цю тему. Незалежний театр (м. Тімішоара, Румунія) має привезти виставу «Міоріта» в постановці Ovidiu Mihai. Як вони використовують музику і пластику, вибудовують візуальний ряд — так ніхто в Україні не робить.
Київський Молодий академічний театр покаже виставу «Однорукий» в постановці Андрія Білоуса. Варто подивитися львівській публіці, як робить МакДона актор Станіслав Боклан. Або чому я вибрав «Розбитий глек» Київського театру імені Івана Франка? Бо мені здається, що це дуже творча робота (у головних ролях Остап Ступка та Олександр Задніпровський), нею завершимо фестиваль. А розпочинатимемо на площі перед Львівською оперою 29 вересня ввечері вуличною виставою «Йов».
До речі, 6 жовтня пройде конференція «Драматургія Кароля Войтили» у Львівському музеї історії релігії. Спікери — доктори наук Анна Колодійська і Віра Менюк. Буде презентовано книгу «Кароль Войтила — драматург».