Навесні минулого року в складі творчого «десанту» в Сіверськодонецьк, що на Луганщині, доля звела мене з цікавою й талановитою людиною — Борисом Пономаренком.
І ось днями він запросив у приміщення Спілки письменників України на презентацію своєї чергової книжки «Уклонися порогові отчому». Ця творча зустріч стала святом і відпочинком для людей-однодумців, які зібралися за покликом душі й серця.
Зауважу, що Борис Йосипович народився на Черкащині — член НСПУ, депутат ВРУ 2-го скликання, відомий політичний та громадський діяч, дуже інтелігентна й толерантна людина. Багатьом відомі його рядки, покладені на музику, які не можуть не роз’ятрити душу:
«Іду стежиною вузенькою, поміж дерев минаю двір,
Тут хата вікнами низенькими гірким жалем туманить зір.
Вона стоїть чужою пусткою, терпить негоду і літа.
...Лиш пам’ять — маминою хусткою, мене в минуле поверта»
Нова книга — вже третя збірка поезій пана Бориса, до якої увійшли нові патріотичні та ліричні вірші, тексти до пісень, на слова яких композитори вже написали оригінальні мелодії.
У кожному рядку його творів відчувається біль за долю рідної землі, принципова громадянська позиція, козацький дух і поетична українська душа.
Художньою окрасою книги, наклад якої, на жаль, лише 500 примірників, стали гравюри заслуженого художника України Миколи Шелеста.
«У новій книзі Бориса Йосиповича багато роздумів про те, що діється «там» — на Донеччині та Луганщині, де щоденно ллється кров наших бійців, — сказав давній друг і побратим «винуватця» зустрічі Віктор Женченко. — А взагалі, ця книга, як і попередні, засвідчила, що в українську літературу прийшов серйозний, плідний словотворець, не схожий ні на кого!»
Взяв за душу всіх присутніх дует Женченко-Пономаренко: чоловіки заспівали декілька пісень на слова Бориса Йосиповича під чудовий акомпанемент композиторки й авторки блискучих мелодій Ірини Мельниченко (саме вона поклала на музику з півтора десятка віршів Пономаренка).
Художню частину творчого вечора також доповнював божественний спів представників Академічного хору ім. Григорія Верьовки, які час від часу, то дуетом, то тріо, то великим гуртом виходили в залу до присутніх у колоритному народному вбранні.
У книзі шість розділів: чотири з яких — поезії Бориса Йосиповича, п’ятий («Злітає пісня в небеса») — вірші Пономаренка покладені на музику й ноти до них, а шостий («Візеруночки на шибениці») — поєднує вірші й невелике «сімейне» оповідання.
Неперевершено читав вірші з нової збірки Герой України, народний артист Анатолій Паламаренко.
«Якось у Сальвадора Далі запитали, чи легко бути художником, на що той відповів: «Або просто, або неможливо!» — сказала модератор вечора, поетка й чудовий прозаїк Тетяна Пишнюк. — Якщо запитати у письменника, чи легко бути письменником, то, напевно, кожен із них відповість по-своєму. Адже у кожного письменника — своя творчість і своє її бачення. Для одних це прокляття. Бо, коли настає ніч, герої з недописаних творів приходять і вимагають своєї долі, незважаючи на те, що автор стомився. Такою вже є нелегка стезя творця: даючи життя своїм героям — ти змушений виділяти його із власного ресурсу.
Це й пророцтво — бачити й мислити на якусь градинку більше, аніж решта, вникати в суть речей, подій. Це уміння показати те, що не лежить на поверхні. Обганяти час і вибудовувати картини майбутнього. Бездушні твори випалюють бажання читати, сприймати українське слово, й вони ніколи не торкнуться людської душі.
Письменництво — це і трішечки божевілля. Ми наче клонуємося на наших героїв й, пишучи, програємо ролі, щоби звіритися, чи правдиво звучать наші діалоги. Адже фальш у творах читач одразу вловлює, незалежно від того, читає він роман чи поезію. Письменники — творці. Ми кришимо власну душу й роздаємо по крихточках нашим героям, вкладаючи ці крихточки й у кожен вірш, бо без того він буде мертвим».
Пані Тетяна додала, що Борис Йосипович — дуже толерантний, негаласливий, розважливий, але дуже глибокий. І поезії його тихі, некрикливі, але кожне слово вивірене й душевне. Його вірші несуть великий смисл, чіпляють за живе, залишаючись надовго в пам’яті. «Він відбувся як письменник і поет у тих творах, які подарував нам — читачам!» — завершила свої роздуми письменниця.
Звертаючись до гостей, Борис Пономаренко зауважив, що письменником бути надзвичайно приємно й заманливо: «Коли починаєш писати, то перервати цей процес уже неможливо: не встигло народитися одне, як уже визріває задум чогось іншого.
Дай Бог, щоб ми, літератори, помічали ті сторінки, які болять суспільству сьогодні, й щоб шукали ті зернинки, які характеризують процеси, що відбувалися на нашій землі в минулому, й аналізували їх. І якщо тоді допускалися помилки, то не повторювати їх у майбутньому.
Загалом у мене вийшло кілька книг поезій, є й низка оповідань, які стосувалися великих людей, зокрема таких, як Анатолій Авдієвський (композитор, який упродовж 50 років був головним диригентом та художнім керівником Національного заслуженого академічного українського народного хору України ім. Г. Верьовки. — Авт.).
Вважаю, що будь-який громадянин повинен своєю творчістю віддзеркалювати ті події, які відбуваються в його державі та суспільстві. Тому я не міг обійти події на сході — руйнівну війну на Донбасі, анексію Криму. Є в книжці й вірші, присвячені громадянському суспільству, якому ще доведеться відбудовувати Донбас й наводити лад у державі.
Завершує книгу моя невеличка повістина «Наше сонечко», про перші три роки життя моєї онуки, де також описав, як виховував її як дідусь і як патріот».
Приємним моментом зібрання було вручення першим заступником голови НСПУ Віктором Мельником нагороди Борису Йосиповичу — почесної відзнаки. А у невгамовного й енергійного Бориса Пономаренка, як він зізнався, є вже задум нової книги й навіть чернетки з частиною віршів до неї.
