Ця історія річної давнини трапилася в одній зі спеціалізованих столичних шкіл. Тут поглиблено вивчають іноземні мови.
Інститут національної пам’яті та Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки своїми офіційними листами запропонували присвоїти цій школі ім’я Олександра Кошиця.
Здавалося б, на користь позитивного рішення свідчило вже те, що сама школа розташована на вулиці, названій на честь цього славетного диригента.
У її приміщенні майже двадцять років працює єдиний в Україні і в світі музей Кошиця, а культурно-просвітницька робота та концертна діяльність шкільних ансамблів здобули добру славу і багато нагород.
Але педколектив під час обговорення таємним волевиявленням більшістю голосів відхилив цю пропозицію. Минув рік — учителі не поверталися до цієї теми.
Чому — намагався дізнатися активіст і завсідник музею Олександр Костик. Така нагода трапилася днями, під час чергової річниці диригента — народився він за старим стилем 12 вересня (за нинішнім 31 серпня) 1875 року.
Розмова з директором школи Вікторією Титаренко вийшла гострою. «Наш колектив так вирішив. Я не можу на нього тиснути. Ставлення до таких прізвищ, як Кошиць...» — директриса не закінчила фразу.
І тут мені пригадалось, як раніше одна з викладачів школи зізналася мені, що не сприймає українських телеканалів і робить виняток хіба що для Newsone, а насправді переймається не тутешнім життям, а життям дочки, яка мешкає у Великобританії.
Можливо, ця вчителька і подібні до неї й зробили ім’я Кошиця «непрохідним». Ім’я «музичного націоналіста» — саме так про цього славетного диригента і композитора висловився Сталін, — досі заблоковано для його увічнення у назві школи.
Цей факт не став приводом для соціологічного опитування серед учителів українських (а по суті, не завжди українських) шкіл. Ніхто не поспішив узагальнити подібні факти, якщо такі взагалі могли трапитися в Україні, і виносити їм оцінку. Нікому не спало на думку заглибитись у нормативні акти, які регулюють роботу шкільних музеїв. Особливо тих, чия діяльність давно вийшла за рамки школи і стала явищем всеукраїнського значення.
З одного боку, музейна справа дійсно потребує оновлення, фінансування, нових приміщень для зберігання безцінних експонатів.
А з іншого — є речі, які не потребують коштів, і адміністративні заходи в подібних випадках не дають ефекту. Зі школою №296, — а йдеться саме про цей учбовий заклад Києва, — трапився особливий випадок.
Якщо на педагогічних нарадах панує російська мова і свідомо ігнорується людський щиросердний внесок колег у національну культуру — це вже речі, які примушують замислитися.
Із нагоди 143-ї річниці Олександра Кошиця музей відвідали представники Інституту національної пам’яті та Українського центру культурних досліджень Міністерства культури. З палкою промовою виступив депутат Київської міської ради Володимир Бохняк.
Хор «Просвіта» Оболонського району Києва під керівництвом Раїси Марченко також взяв участь в обговоренні «проблемності» Кошицевого імені.
Потім капела виконала низку народних пісень в обробці композитора і його духовні твори. Потужно пролунав неформальний гімн Січових Стрільців «За Україну!» на слова Миколи Вороного, що сьогодні наповнюється надзвичано актуальним змістом.
Тим паче, що з цим репертуаром хор побував недавно у прифронтовому Маріуполі. Хор подарував усім присутнім знаменитого «Щедрика» Миколи Леонтовича.
Музей Олександра Кошиця матиме потужне підкріплення. Не помітити його і не почути буде неможливо.
У грудні цього року з ініціативи Інституту національної пам’яті відкриється виставка «Світовий тріумф «Щедрика», яка експонуватиметься спочатку всередині країни, а потім здійснить світове турне по закордонних представництвах.
Є особлива новина і для київської школи №296. Ідеться про початок наступного року, коли святкуватимемо сторіччя культурної дипломатичної місії — тієї самої, яку за дорученням Симона Петлюри здійснив Республіканський український хор на чолі з Олександром Кошицем. У ці дні вулицю його імені заполонять пісні за участі хорових капел Києва.
