Як для кого, а для мешканців села Тарасівка Звенигородського району, що на Черкащині, символом домашнього тепла і затишку в будь-якій точці світу залишаються українські народні пісні в обробці Олександра Кошиця.
Саме тут народився славетний диригент і композитор, саме сюди линули його думки впродовж усіх десятиліть еміграції.
І зойк його душі, такий відчутний у спогадах, не залишить байдужим жодного українця. Кошиць хотів жити в Україні, а довелося співати разом із капелою в концертних залах Європи й Америки.
Таким був наказ одного з керівників Директорії УНР, отамана Симона Петлюри, що відправив капелу на чолі з Кошицем у довге світове турне.
У 1985 році з Вінніпега до Тарасівки поклонитися землі, яка виростила геніального диригента, приїжджав його учень — Володимир Пилипів.
Йому вдалося застати старожилів, які співали у хорі Кошиця. Канадійців було декілька. Усі вони дивувалися, чому ім’я славетного сина цієї землі замовчується, чому в селі немає бодай сліду про те, що тут народився і виріс Олександр Кошиць.
Райком Компартії порадив селянам забути про ту зустріч з іноземцями… Лише в 2000 році в Тарасівці розпочалися зміни, пов’язані з відновленням історичної справедливості: було відкрито пам’ятну стелу із зображенням Кошиця, створено шкільний музей і започатковано щорічний фестиваль української народної пісні — тоді ще зі статусом сільського. Вивільнилася українська душа і разом з піснею полинула до небес — туди, де спочиває душа Кошиця.
Українцям-емігрантам доля цієї великої людини нагадує про обов’язок зберігати те, що називається національною пам’яттю. У місцевій школі ви можете побачити унікальну картину Василя Невмитого, який тепер живе у Берліні.
Художник передав сюди портрет Маестро своєї роботи (олія), з таким написом: «Кошиць на хмаринці. Музичний світоч навідався до Тарасівки, щоб побачити, як живе любе село. 2013 рік».
Лише одна ця картина варта всієї роботи аж цілого Науково-дослідного інституту україністики Міністерства освіти і науки, який займається, зокрема, зв’язками з українською діаспорою.
Інституцій такого плану є декілька, зокрема, це Інститут національної пам’яті та Український центр культури Міністерства культури, які планують низку заходів з нагоди сторіччя культурної дипломатичної місії Української республіканської капели на чолі з Олександром Кошицем.
«Буде видано збірник архівних документів із сімнадцяти країн світу, де виступала капела», — повідомила працівник Українського центру культури Тіна Пересунько.
Готується мандрівна виставка про світові гастролі цього уславленого хору. Наприкінці року місцем дислокації одного із заходів стане спеціалізована середня школа №296, в якій працює єдиний в Україні і світі музей Олександра Кошиця.
Утім, якби Маестро навідався сюди, то його найпершим зацікавленням були б не меморіальні таблички, а хорові колективи.
Адже сенсом свого життя вважав просування українських народних пісень, до збирання, обробки і виконання яких доклав чимало сил і вміння. Порадів би також, почувши власні духовні твори.
Найшвидше своєї мети Маестро досяг би, відвідавши днями фестиваль у Тарасівці з офіційною назвою «Обласне свято вокально-хорового мистецтва на честь 143-ї річниці від дня народження Олександра Кошиця». Погодьмося, звучить досить скромно як для такої феноменальної постаті.
Представник Інституту україністики Світлана Бойко висловила побажання, щоб свято набуло статусу національного, а згодом і міжнародного.
«Цей фестиваль, — зазначила вона, — одна з можливостей повернення забутих імен великих українців. Зі свого боку, Інститут проводить міжнародні конкурси з українознавства. Зокрема запрошує до участі в конкурсі учнів 8-11 класів та вчителів середніх загальноосвітніх шкіл, досліджуючи різні грані неординарної постаті Кошиця».
Фестиваль зібрав аматорські колективи з усієї Черкащини, в ньому взяв участь також хор «Просвіта» під керівництвом Раїси Марченко з Києва. Пролунали народні пісні в обробці Кошиця, такі як: «Червона калина», «Ой на горі та женці жнуть», «А вже півні», «Ой на горі пшениченька», «Чуєш, брате мій», «Гей, я козак з України», «В гаю зелененькім» та багато інших.
Не були винятком й українські пісні сучасних композиторів, які стали популярними. Одна з таких — «Пісня про Бандеру» (музика Василя Дунця, слова Степана Галябарди) — прозвучала у виконанні хору «Просвіта».
Незабаром Тарасівку очікує важлива подія, яка внесе позитивні корективи в усю мистецьку тканину краю — місцеві вибори, що увінчаються створенням об’єднаної громади.
Очікується, що до неї увійдуть Тарасівка, Шевченкове, Будище і Пединівка. Долучення до громади таких сіл, як Моринці і Боровикове, — бажане, але поки що остаточно не вирішене.
Зі слів сільського голови Раїси Недоступ, місцеві кошти дадуть можливість упорядкувати ділянку, де жили Кошиці — там зберігся дуб, що стояв коло їхньої хати, а також облаштувати співоче поле, прокласти сюди заасфальтовану дорогу.
При цьому осердям мистецького життя майбутньої громади, поза сумнівом, залишатиметься Шевченківська загальноосвітня I-III ступенів школа-інтернат мистецтв та народних ремесел.
Фестиваль показав, що до хорових колективів Черкащини, та й усієї України, приходять «виконавці, чий рівень є не так аматорським, як, швидше, напівпрофесійним», за висловом завідувачки музею Кошиця, керівника хорових колективів «Вирлиця» і «Гагілочка» київської середньої школи №296 Світлани Литвинової.
А головне, що в сьогоднішній Україні попит на українську народну пісню зріс і продовжує зростати, що показали останні гастролі хору «Просвіта» у прифронтовому Маріуполі. І фестиваль у Тарасівці закінчився правильно — оплесками стоячи і скандуванням «Слава Україні!» — «Героям — слава!» Маестро залишився б задоволеним.
