Наприкінці 2017 р. і на початку 2018-го до Президента України звернулися тисячі представників української еліти, зокрема депутати Верховної Ради України і три попередні президенти, з пропозицією проголосити 2018-й Роком утвердження державної мови. З приводу цього 9 березня 2018 р. Президент офіційно заявив: «Я не хочу цього робити. Бо року замало. А що наступного року? Про українську мову забудемо? Найближчим часом підпишу указ про розробку програми укорінення української мови. Попереду — десятиліття української мови в Україні. За цей час мають відбутися незворотні позитивні зміни». У зв’язку з цією заявою виникло багато вмотивованих запитань до Президента. Глава держави дав зрозуміти полохливим світилам слова, хто в домі господар і що «я держитель і все бачу» (тут і далі — за Шевченком. — Авт.).
Через чотири роки просвітлений Президент раптом прозрів і став мислити далекоглядно і глобально — року замало. А як же з непідписанням ним постанови скасованого ВР України «закону Ківалова—Колесніченка» у березні 2014 р.? Мовне питання зависло аж до 28 лютого 2018 р., коли Конституційний Суд України нарешті узаконив скасування цього згубного і підступного закону. Що далі? Колись буде якась програма укорінення української мови? Президент обрав шлях зволікання і затягування вирішення мовного питання десь, колись, якоюсь десятилітньою програмою. Це зволікання і затягування з вирішенням мовної проблеми та невиконання рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. закономірно призвели до наслідків анексії Криму і подій на Донбасі.
Т. Шевченко чітко вказує шлях, який веде до справжнього відродження й утвердження національної мови. Аксіомою для українців став його дороговказ: «А на москалів не вважайте; нехай вони пишуть по-своєму, а ми — по-своєму. У їх народ і слово — і у нас народ і слово». Як молитву він повторював:
«Щоб слово каменем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь».
Мовне питання настільки назріло, що потребує негайного вирішення. Цей 2018 рік був би визначальним і мобілізуючим фактором. Рік утвердження державної мови і програма — це різні підходи. Програма — це робочий інструмент, а Рік мови — це усвідомлення кожного себе українцем, мобілізація нації та утвердження її мови. Своєю заявою Президент продемонстрував загалу свою некомпетентність, бо вже були програми з гучними назвами, ухвала Конституційного Суду 1999 р., які не були виконаними. За 27 років Незалежності українська мова так і не стала домінуючою. Сьогоднішня ситуація з мовою складніша, ніж була 27 років тому. Асиміляція і русифікація ведуть до виродження української нації. Влада в Україні не є українською, бо високопосадовці не є державниками, вони зневажають українську мову, чинять саботаж, президентська фракція в парламенті блокує ухвалення нового мовного закону. Чиновники не вірять в Українську державу, не люблять її. Ось де корінь зла. Тарас Григорович, як батько, гніваючись, наказує синам своїм непутящим: «Не ховайте, не топчіте Святого закона!». Особливо відзначається один із синів непутящих — одіозний міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, який нахабно ігнорує державну мову, демонструє зухвале і цинічне несприйняття української мови. Яка різниця між царським міністром жандармерії Валуєвим і міністром МВС України Аваковим? Ніякої! Перший українську мову забороняв, а другий із несамовитою затятістю і хамством русифікує своє відомство і всіх українців. Чому українці йому це дозволяють? Бо самі такі: «німії, подлії раби».
Невже пан Аваков не може вивчити державну мову? Тоді про яку програму укорінення української мови говорить Президент, де гарантія, що буде виконуватись якась чергова десятилітня програма, якщо не виконується жодна з попередніх? Закрадається думка, що українців витісняють зі своїх споконвічних земель. Для кого звільняють багаті українські землі? «Безвіз», яким так пишається Президент, стане містком для великого переселення. Невже Президент не бачить масового виїзду за кордон молодих лікарів, науковців, висококваліфікованих спеціалістів різних галузей? Із ким він залишиться?
Слід нагадати панові Президенту, що, на відміну від попередніх урядових програм незалежної України, Емський едикт і циркуляр Валуєва царські чиновники ретельно виконували. Особливого гоніння українство й українська мова зазнали, починаючи ще з часів «скаженого» Петра та розпусниці Катерини, яка зруйнувала Запорозьку Січ і вигнала козаків на Кубань та за Дунай. Петро І забороняв українську мову, вкорінюючи російську, Катерина ІІ наказала «обрусить население Малороссии», було видано багато указів про заборону української мови, більшовики пішли ще далі — не тільки припинили українізацію 20-х років, а й розстріляли українську еліту, інших заслали в Сибір, а так звані свої перевертні-відступники добивали багатостраждальну мову. Від часів заснування Московського царства російська мова не зазнавала жодних утисків, у той час як на українську мову існувало понад 200 заборон. Російська мова була в постійному розвитку, а українську перетворили на суржик, тому вона зовсім занепала. Прикро, що й сьогодні держслужбовці незалежної України «…по-московському глаголять, як кацап покаже».
Із плином часу життя все більше переконує, що треба будувати національну державу зі своєю рідною мовою, культурою, історією, єдиною помісною церквою. Втрата часу загрожує незворотними змінами. До багатьох неврегульованих внутрішніх проблем, які дамокловим мечем висять над Україною, додалась найболючіша. На відміну від постсоціалістичних країн Східної Європи і країн Балтії Україна не захотіла стати національною державою. Антиукраїнські сили, «байстрюки Єкатерини», що «сараною сіли», намагаються реалізувати підступний план, божевільну ідею «русского міра», зросійщення української нації, щоб повністю поглинути її. Інстинкт самозбереження народу підказує: або ми станемо українцями, або українська нація зникне.
Леонід Кучма, який не знав, що будувати, іронізував, що національна ідея в Україні не спрацювала, сьогодні допетрав, усвідомив, що державною мовою в Україні має бути тільки українська. Раніше у передвиборчій боротьбі він грав у мовну риторику, а Петро Олексійович продовжував гру, яка може закінчитися дуже плачевно. Наслідки цієї гри не забарилися: втрата Криму і частини Донбасу. П’ятий рік минає, а мовного закону в Україні так і немає. Що ж депутати? Їм байдуже — стомились від трудів праведних та й гайнули на Кариби та Мальдіви.
Життя підтверджує утопічність і шкідливість гасла: «Єдина країна — Единая страна», яке породжує протистояння і нестабільність у суспільстві, бо суперечить ст. 10 Конституції України, гарантом якої є Президент держави. Програма утвердження, функціонування і розвитку української мови — це документ довгострокової дії, а першочерговим кроком у вирішенні надважливої мовної проблеми є негайне і неухильне виконання ухвали високого Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. усіма гілками влади і суб’єктами господарювання на всій території України, а також ухвалення Верховною Радою України нового, досконалого і всім зрозумілого мовного закону.
