Часто у нашій сучасній історії постаті, які 20-30 років тому були «володарями думок» і беззаперечними авторитетами, нині відомі одиницям.
Твори відомих колись літераторів, науковців не витримали випробовування часом, а ідеологічні нашарування далися взнаки.
Педагогічні ідеї Василя Сухомлинського, чиє 100-ліття відзначаємо, ніби одержали друге життя, хоча доля відміряла йому лише 52 роки.
Напрацювання Василя Олександровича стосовно виховання дітей не нівелювалися, а продовжують втілюватися в життя. Ба більше. Нині дослідники все частіше наголошують на тому, що Василь Сухомлинський завжди випереджав свій час.
Залишив заняття в інституті через хвороби
Причини педагогічних перемог невтомного педагога варто шукати щонайперше в його біографії, ретельно досліджуючи кожен факт.
Народився Василь Сухомлинський 28 вересня 1918 року в селі Василівці Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область) у селянській родині.
Біографи відзначають, що батьки майбутнього педагога відіграли значну роль у формуванні його світогляду. Бабуся та мама прищепили дитині любов до народних традицій, які вони щиро шанували.
У 1934 році Сухомлинський вступає на підготовчі курси учительського інституту в Кременчуці, а потім навчається в ньому на факультеті української мови і літератури. Крім того, що Василь Олександрович цінував народні традиції, захоплювався читанням, він відзначався особливою чуттєвістю, увагою до людей.
Риси, які так необхідні педагогу, і які в наші дні часто забуті.
Так сталося, що Василю Олександровичу самому довелося зазнати фізичних страждань — він зростав хворобливою дитиною.
Напевно тому, у майбутньому педагог з особливою турботою ставитиметься до тих дітей, яким через їхні фізичні вади важко даватиметься навчання. Власні хвороби змусили Василя Сухомлинського у 1935 році залишити заняття в інституті і розпочати роботу в школі. Так школа назавжди увійшла в його життя.
Василь Сухомлинський працював у сільських школах рідного району і заочно навчався у Полтавському педагогічному інституті.
Згодом у праці «Павлиська середня школа» Василь Олександрович писав: «З великою теплотою згадую про Полтавський педагогічний інститут, який закінчив, про викладачів педагогіки, літератури, історії. Тут педагогіка не була засушеними висновками, а живою яскравою розповіддю про мистецтво виховання, про методи впливу на свідомість і почуття».
Вихор війни зруйнував мирне життя мільйонів українців. Шкільний клас педагог змінив на поле бою. Кривава війна розділила життя навпіл: Сухомлинський був поранений, розгубив своїх рідних. Після поранення Василя Олександровича було комісовано.
У невеличкому селищі Ува в Удмуртії він працював директором школи до 1944 року. Ці роки стали випробуванням для педагога, який щиро прагнув повернутися на рідну українську землю.
Хоча життя дарувало приємні моменти. Саме в Удмуртії Василь Сухомлинський познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Ганною Іванівною Дев’ятовою. У 1944 році вони одружилися і, як тільки було звільнено Україну, повернулися на рідну землю.
Засуджували «абстрактний гуманізм»
Хоча у Василя Олександровича була можливість залишитися на адміністративній роботі, йому завжди хотілося повернутися до живої справи, яка була можливою тільки у школі.
Починаючи з 1948 році і до кінця свого життя Василь Сухомлинський працював у школі в селі Павлиші. Саме тут, за сім кілометрів від рідного села, він почувався удома.
І зрештою, саме у Павлишах Василь Сухомлинський реалізувався як педагог, філософ, письменник. Спілкування з дітьми, які стали для нього рідними, спонукали до філософського осмислення буття та кликали до активної праці.
Педагог розумів, що чимало консервативних догм має бути подолано у новій школі, яка має наповнюватися новим змістом. Творчий неспокій педагога збігся з періодом так званої «відлиги», що стало стимулом для змін в усіх сферах життя.
У той час багато вчених — філософів, психологів, педагогів, письменників розвивали новаторські тенденції, створювали твори, яким судилося пережити свій час.
Період від середини 50-х до середини 60-х років став плідним у житті Василя Олександровича. Саме в цей час педагог висловлює своє критичне ставлення до партійного керівництва школою — він пише листа Микиті Хрущову, в якому не погоджується з партійною програмою реформування школи, а також виступає на нараді при ЦК КПРС з приводу організації шкіл-інтернатів, вважаючи ідею загального суспільно-державного виховання дітей з дворічного віку необґрунтованою і небезпечною.
Здавалося, що ідеї Василя Сухомлинського розвиватимуться й розвиватимуться. Проте замість «відлиги» невдовзі настали «люті морози».
Демократичні процеси у суспільстві згорталися, особливо це відчувалося після придушення революції в Чехословаччині 1968 року, що не могло не позначитися на усіх сферах життя.
Гуманістичні ідеали Василя Сухомлинського потребували втілення у життя, проте прибічники офіційної педагогіки вже гострили свої ядучі пера.
Василя Олександровича обвинувачували у так званому «абстрактному гуманізмі», несумісному з догматами офіційної педагогіки. Для багатьох цей факт стане вражаючим, адже здавалося, що ім’я Василя Сухомлинського ніколи не було під забороною!
Однак його позбавляють можливості друкувати статті, критикують опоненти від офіційної педагогіки. Саме за таких умов з’являються праці «Серце віддаю дітям» (1969), «Павлиська середня школа», «Народження громадянина» (1970).
Василь Олександрович не лише не відрікається від своїх ідей, а навпаки — активно їх поширює. Зрештою, його ідеї своїм корінням сягають до невичерпного джерела народної педагогіки: любов до рідної землі, до природи, виховання почуття прекрасного.
Сприймати дитину такою, яка вона є
Василь Олександрович особливу увагу звертав на необхідності духовного розвитку дитини, переймався тим, аби кожен день маленької людини не марнувався.
Новаторство педагога полягало в тому, що до шкільної практики увійшли такі ціннісні категорії, як «духовна зрілість», «педагогіка серця», «духовне багатство», «духовна культура».
Нині цими категоріями часто оперують як на управлінському, так і на шкільному рівнях. Проте чи наповнені вони справжнім, а не спотвореним сенсом? Чи намагається нинішня школа по-справжньому зазирнути в душу дитини?
Василь Сухомлинський дбав насамперед про справжню, а не сфальшовану сутність. Процес становлення духовного світу дитини педагог розглядав в єдності процесів засвоєння певної суми знань та формування духовно-ціннісних орієнтирів.
Педагог дотримувався думки про те, що в школі діти мають не лише набути знання, а й зрости духовно, осягнути своє місце у цьому складному дорослому світі.
Кожна дитина рано чи пізно поставить запитання: «Хто я?», «Навіщо прийшов у цей світ?», «В чому сенс мого існування?».
Аналізуючи педагогічну спадщину Василя Олександровича, його дочка, академік Ольга Сухомлинська, зазначала, що мораль, етику батько взяв за основу морального життя дитини, інтелектуальний, фізичний розвиток.
Найвищою цінністю виховання дитини є її неповторність та унікальність. Духовність визначалася Василем Сухомлинським як головний принцип життєдіяльності людини.
Зрештою, новаторство педагога й полягало в тому, що він примусив своїх колег по-іншому подивитися на звичні речі.
На відміну від багатьох філософів, які поняття щастя не ототожнювали з духовністю, Василь Олександрович був переконаний, що «творення щастя і є метою виховання, і водночас щастя — це душевний стан». Визначене педагогом відчуття щастя тісно переплетено з ідеями філософії серця.
У творі «Як виховати справжню людину» педагог пропонує власну етичну концепцію, в основу якої покладено виховання почуттів сердечності, краси людського духу.
Чи спрацьовує концепція педагога за нинішніх умов, коли на озброєння взято протилежні цінності — індивідуалізм, досягання успіху будь-якою ціною?
Зрештою, корозією роз’їдає дитячу душу дійсність, коли розшарування в суспільстві, соціальна несправедливість досягли нечуваних розмірів.
Чи не тому гуманістичні ідеали Василя Сухомлинського лишаються лише гарними словами, придатними для цитування?
Повернутися до незамуленого джерела його ідей справді непросто. Адже у такому випадку доведеться докорінно змінитися самому, адже те, чим жив педагог, неможливо зімітувати.
Як і неможливо наповнити конкретними справами хрестоматійну фразу «серце віддаю дітям». Недаремно Василь Олександрович застерігав, що в процесі формування духовного світу дитини педагогу належить особлива роль.
Проникнення у духовний світ дитини, вивчення її інтересів — справа надзвичайно складна. Василь Сухомлинський наголошував на тому, що дитину треба не просто оцінювати з погляду того, якою хотів бачити її вчитель, а також не висловлювати поспішних суджень про її здібності.
Дитину треба пізнавати такою, якою вона є, адже намагання «змінити, переломити, перебудувати те, що створила у своїй таємничій майстерні природа...може призвести до хворобливих явищ...»
Педагог щиро вірив, що кожна дитина — неповторна, а її душа відкрита до прекрасного та неповторного світу краси. Головне — вчасно розпізнати здібності дитини, не залишити їх непоміченими. Недаремно стільки уваги Василь Олександрович приділяв казкам, повсякчас наголошуючи на їхньому виховному потенціалі.
(Продовження в наступному номері «УМ»)
