> > ПОЛІТПАРНАС: Горицвіт

ПОЛІТПАРНАС: Горицвіт

12.09.2018

Горицвіт

Шановна редакціє! Звісно, мені хотілося надіслати свій вірш до свята — Дня Незалежності України, але зміни в роботі пошти (тим більше сільської) вносять свої корективи.
 
Вірш, як видно, написано давно — на самому початку століття (і тисячоліття також). Але сьогодні мені хотілося б до всього додати, що зміни відбуваються на краще,  і не лише в моєму рідному селі Дащенки, що у Варвинському районі на Чернігівщині, а й по всій Україні.
 
Коли я послала в рідне село свою першу збірку віршів «Букет для мами», яка побачила світ у 2003 р., один із моїх однокласників написав: «Галю (так він мене називав), твої пророчі слова збулися — відбудовують нашу церкву! Знайшовся у Києві маєтний земляк-меценат, і вже везуть із Карпат смереку, готову, оброблену, і на старому фундаменті зводять новий храм».
 
Звісно, моїй радості не було меж. За кілька років уже мої рідні писали мені, що залишились лише внутрішні роботи. А нова церква своїми золотистими банями осяває всю округу (бо стоїть на горі).
 
А минулого літа мені випало щастя побувати в рідному краї — Дащенки святкували День села. У подарунок для церкви повезла ікону Спасителя, яку вручила на святі отцю Віктору. Нехай оберігає і захищає моїх односельців. Ще б хотілося посадити калину біля церкви власноруч. Хвилююся, встигнути б...
 
Я  виросла в старій селянській хаті.
Жили там дружно ласка і тепло,
Та тільки хліба, часом, малувато,
А іноді — то й зовсім не було.
Роки, роки... змінили все дощенту,
І Многою* води втекло немало.
Чому ж про вас, ріднесенькі Дащенки,
Я нічогісінько іще не написала?
Ні, це неправда! Ви у моїй долі
Ромашками квітуєте й донині,
Волошками й сокирками у полі,
Дзвіночками й смолянками в долині.
О, краю мій калиновий, вербовий,
Боюсь, що тут від радості помру,
Візьми мене в свої обійми знову
І привітай як доньку чи сестру.
Не забуваю рідного порогу, 
Що б не робила й де б я не була,
Як матінка на Варвинську дорогу
Мене раненько пішки провела.
І я пішла під жайворонка пісню,
Крізь буревії, спеку і грозу,
Щоб повернутись знову в нашу дійсність.
...Пробач мені, будь ласка, цю сльозу.
Мої Дащенки! Більш ніде у світі
Не зустрічала я таку красу
І найріднішу квітку горицвіту
Я все життя в душі своїй несу.
Вона — як сяйво ніжно-золотаве,
Мого дитинства праведний вогонь,
В Червону книгу вписана по праву,
В Червону книгу серденька мого...
А спогади... — то радістю, то щемом
До двору звуть, до хати, до сім’ї.
Стрічаю дорогих мені дащенян
І сивих однокласників моїх.
Давно-давно, як ми були ще дітьми,
Село зібралось, ніби на парад,
Й перед моїми рідними ворітьми
Садили дружно всі колгоспний сад.
Чому ж цей сад із сумом цвіт свій ронить?
Так хочеться пройтися ним. Але...
Тут земляків моїх тепер хоронять,
Бо кладовище стало вже мале.
Моє село — частинка України, —
Дивлюсь на тебе — серденько болить:
Он церква...ніби рана чи руїна,
Яка роками душу всім ятрить.
Я йшла колись у платтячку барвистім — 
Зелених свят приходила пора,
Або іще в шипшиновім намисті 
І в мальвовім віночку на Петра
Вела мене сюди за руку ненька...
О, Боже мій  прости мене, прости!
За те, що я дівчам іще маленьким
Дивилася, як падали хрести.
На вигоні в ту мить завмерли люди.
Гніздо покинув рідний чорногуз,
Як гупнув хрест землі просто на груди
І важко так у землю цю загруз.
А потім — другий... менший... із дзвіниці
Зі стогоном донизу полетів!
...Ми думали, що все це так годиться,
Та тільки жаль у серці клекотів.
Немов провина в мене перед Богом,
Бо впала церква... Є таке ще де?!
Вже стільки літ чекає допомоги
І вірить в те, що хтось її зведе.
І хтось посадить молоду калину,
І буде храм на місці цих руїн.
............................................
Не лише церква — й ненька Україна, 
Я вірю в це, підніметься з колін.
 
*Многа — невеличка річечка в Дащенках, притока Удаю.
 
Ганна ПОНОМАРЕНКО, фармацевт вищої категорії, ветеран праці, пенсіонерка
с. Наумівка, Корюківський район, Чернігівська область
Друкована версія

Cтатті по темі