«Кажуть, кожні двадцять хвилин десь у світі продається один примірник роману про Джека Річера», — читаємо у прикінцевій довідці книжки Лі Чайлда «Вечірня школа» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017). Це вже другий роман нової світової детективної бренд-серії, перекладений цим видавництвом. Ґлобальної слави британський письменник зажив по виході двох екранізацій з Томом Крузом у головній ролі (2012, 2016). «Вечірня школа» — двадцять перший роман про слідчого агента військової поліції США Джека Річера.
Почнемо з попередньо перекладеної книжки Лі Чайлда «Нездоланний» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2016) — її аналіз дає добре зрозуміти амплітуду жанрового коливання від традиційного детективу до модерних його проявів. Аґата Кристі, як відомо, це історія плюс динаміка. Жодної криміналістики (у Чайлда розслідувачі «повністю озброєні лише власними враженнями та здогадами»). Пріоритетний метод Еркюля Пуаро чи міс Марпл — спостереження, так само і у Лі Чайлда. І королева детективу, й сучасний наслідувач трону свідомо гальмують зовнішній екшн на рівні внутрішньої дедукції: «Немає потреби поспішати. Краще насолодитися визначеністю». Авжеж, це припрошення читача до співучасті. Етичні міркування в обох авторів відсунуто на марґінеси: «Більшість людей не здаються мені ані поганими, ані добрими, а лише дурними й безмозкими» (Аґата Кристі. Тринадцять загадкових випадків. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2008).
Депресивно-провінційні декорації у «Нездоланному» також нагадують локації А. Кристі, а ще більше — Джеймса Гедлі Чейза, про якого йшлося у вчорашній публікації «УМ». Взагалі-то, це британський снобізм — вважати усе, що поза Островом, напівдикунським (включно з Америкою). Одним із замовників злочину, що розслідує Джек Річер у «Нездоланному», — респектабельний бандит з українським прізвищем та власною міні-мафією: «Вони з Європи, мабуть. Із далекого багнистого сходу. Звідти, де сусіди ворогують один із одним уже тисячі років». У наступному романі Лі Чайлда «Вечірня школа» Україна набуває реально-картографічних обріїв — край, де на Подолі залюбки вбивають молотком. Хоч як зайняті наші провідники дбанням за народ, а їм варто би розслабитися з детективами Лі Чайлда і збагнути, що така опінія очолюваної ними країни у світі вимагає їхньої реакції — не заявами і звітами про «реформи», а реальними змінами на користь своїх «підлеглих».
«Пуаро — це мозок», — максимально лаконічно схарактеризував персонажа Кристі літературознавець Ростислав Семків (Як писали класики. — К.: Pabulum, 2016). Джек Річер — це мозок плюс гранично треновані інстинкти. Ані Кристі, ні Чайлд не переймаються, якими їхніх персонажів «бачитимуть» читачі. Образ Девіда Суше — витвір режисера, а не А. Кристі. Так само Том Круз у личині Джека Річера — це не Лі Чайлд. Точніше, обом письменникам, схоже, байдуже, як виглядатиме їхній герой. Але ми, читачі-глядачі, не вільні від впливу текстів та їхніх кіноверсій.
Отже, що таке Круз-Річер? Так би виглядав Тіхонов-Штірліц, якби його навчили бойових мистецтв. Розум і треновані м’язи. Здавалося б, навіщо спецназівські навички детективові, котрий працює в команді з елітою американської розвідки (ЦРУ та ФБР) із майже прямим виходом на президента?
Виявляється, не все у сучасних розслідуваннях (а йдеться у романі «Вечірня школа» про терористично-ядерну загрозу) розв’язується криміналістикою; часом потрібно зупинити якогось персонажа прямим у щелепу. Але то винятки — «розважливість була кращою частиною їхньої мужності».
«Вечірня школа» — майстер-клас зі складання пазлу «Піди туди, не знати куди...»: «Це все нагадує Алісу в Дивосвіті... Ніхто не знає — це дещо чи ніщо... Інстинктивні розрахунки... Ця справа нагадує ставки в казино... Проґавлені знаки, неправильні припущення, запізнілий зв’язок». Інакше кажучи, Лі Чайлд — це Аґата Кристі півстоліття потому з поправкою на інформаційні технології. Коли відкинути сучасні розслідувальні кіберможливості — те саме. Ну, хіба що Пуаро не користався зі своїх м’язів...
Але саме те, чого немає у класичному британському детективі, є принадою Лі Чайлда — розуміння аналітики як рушійної сили всього. У нього є персонаж — «аналітик, який провів багато років у світі сумнівних даних та подвійного, потрійного і навіть четвертного обману. Не дивно, що він здавався трохи збудженим». Так, аналітики нерідко збуджені — коли їх показують в телевізорі, — але це наслідок того, що їх зазвичай не чують. І не читають їхніх довідок до тих інстанцій, де ухвалюють рішення.
Якщо читати Лі Чайлда не лише як карколомний детектив, можна виснувати чимало цікавого. Наприклад, щодо тези «відповідальність позбавляла свободи». Тут мені подумалося про Національний інститут стратегічних досліджень та їхні останні публікації: може, справді «науковці радше відмовляться братися за аналіз, ніж осоромляться привселюдно»?
Окрім суто детективних принад, читач знайде у «Вечірній школі» чимало мимохідь кинутих зауваг, що прояснюють сучасні реалії. Наприклад, про хакерів: «Він зламує комп’ютери та краде і вважає це політикою, а не злочином. Або ж театральною виставою». Або про рівень суспільної свідомості, до якої нам іще йти та йти: «Свідкові повідомили, що справа стосується національної безпеки, та дали вихідний на роботі. Оплачуваний, тому що він виконував громадянський обов’язок». Й навіть про розв’язання комунальних проблем, що видаються київській владі нездоланними. Оскільки основна детективна локація «Вечірньої школи» — у Гамбурзі, зальотні сюди американські детективи рефлекторно фіксують муніципальні зміни на краще — ефект від зміни робочого графіку бізнесменів та чиновників (хтось починає зі сходом сонця й завершує передобід, а інші працюють від полудня): «Задля зниження рівня забруднення було запропоновано зменшити потік машин у годину пік. Працівників заохотили врегулювати свої робочі години... Результати останніх тестів засвідчили, що викиди твердих частинок зменшилися на понад сімнадцять відсотків».
Можна навіть виснувати зі захопливого детективу Лі Чайлда історичне знаття, як-от: «У 1943 році вогняний штурм зрівняв Гамбурґ з поверхнею землі. Багаття здіймалося аж на тисячу футів /300 м/, а температура сягала кількасот градусів. Горіло повітря. Горіли дороги. Кипіли річки та канали. Сорок тисяч загиблих після першого рейду. Британія ж зазнала втрати шістдесяти тисяч осіб упродовж усієї війни». І навіть побачити традиційну зневагу британців до своїх заокеанських одномовців, коли йдеться про бази США в Європі (де й ведеться розслідування Річера): «Німці думали, що запросили американців, а ті — що вони придбали величезну військову базу зі слугами».
Зрештою, для українців було би звернути увагу й на такий міні-діалог: «–Ви любите свою країну, містере Річере? — Майоре Річере. — Можливо, це і є відповіддю на моє питання... — Це моя країна — правильно вона чинить або ні. Інколи потрібно визнавати, що твоя країна часом помиляється. Любити країну, яка постійно мала б рацію, було б здоровим ґлуздом, а не патріотизмом».
