Стартувавши 6 вересня у прокаті, фільм Кіностудії імені Олександра Довженка «Таємний щоденник Симона Петлюри» встиг обзавестися як симпатиками, серед яких, скажімо, третій Президент України Віктор Ющенко, так і антагоністами, які дозволяють собі навіть заливати афіші червоною фарбою, як це сталося у Запоріжжі. Уродженець Полтави Симон Петлюра — Головний отаман військ Української Народної Республіки з листопада 1918-го, Голова Директорії УНР, а через два роки уже керівник екзильного уряду УНР, якого застрелили сімома пострілами на паризькій вулиці 25 травня 1926-го, — знову повертає співвітчизників до роздумів про незалежність України, її друзів і ворогів та відповідальність кожного за те, у якій країні нам жити.
Спорідненість Мазепи і Петлюри
І майже 100 років тому (є газетні публікації 1926-го) Симона Петлюру ставили в один ряд з Іваном Мазепою. (Гетьманові Російська імперія оголосила анафему за зухвалість стати союзником шведського короля Карла XII. Перед тим за наказом Петра Першого війська Меншикова знищили до 15 тисяч людей у тоді столиці Батурині 2 листопада 1708 року). Й донині Російська православна церква та Українська православна церква Московського патріархату анафему не зняли; Івана Мазепу і до сьогодні їй піддають у Києво-Печерській лаврі, де служать не Богові люди у рясах МП.
Більшовицька влада, яка завжди користувалася імперськими лекалами тримання територій, не могла пробачити «українським націоналістам» спроби домогтися незалежності України століття тому і шукати для цього союзників. Тож злочинною для радянських ідеологів стала співпраця УНР із Польщею. Хоча Симонові Петлюрі церковної анафеми 1920 року Росія вже не могла оголосити, бо ще у 1905-му вождь пролетаріату Володимир Ульянов (Ленін) одним із засадничих гасел визначив опубліковану Карлом Марксом ще у 1844 році фразу «Релігія — опіум для народу». Втім, «світське», а точніше спецслужбіське оббріхування і навішування ярликів виявилося не менш ефективним упродовж десятиліть.
«Симон Васильович Петлюра був особливо виокремлений більшовицьким режимом серед наших національних провідників: для ідеологічної машини це був і «зрадник», і «ватажок буржуазно-націоналістичної контрреволюції»,... і «чорносотенець», і «погромник»... — писав Павло Мовчан. — Особливо наголошувалось на останньому, найбільш дискредитуючому у світі моменті, витвореному на замовлення ЧК у біографії того, хто все своє життя присвятив визволенню України під московського ярма. І замість шляхетної, інтелектуальної, саможертовної, високоталановитої особи ми мали якесь потворне, антилюдське, оперетково-шароварне, з великим сікачем за халявою, розбійницько-відлюдькувате, бридке створіння... Добряче попрацювала московсько-кагебістська імперія, списавши всі своїх гріхи на світлу постать Симона Петлюри».
«Це людина, яка в 1917 році краще за інших побачила, що без власної національної державної армії не буде майбутнього, і він створив її, — каже про Симона Петлюру дослідник Володимир Сергійчук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академік Академії наук вищої школи України, який став головним історичним консультантом фільму «Таємний щоденник Симона Петлюри».
— Більше того, він допомагав творити державність сусідам, бо коли у 1917 році Тимчасовий уряд розпорядився розпустити фінський парламент, саме Петлюра, як голова Українського генерального комітету заборонив українізованим частинам Північного фронту і кораблям Балтійського флоту штурмувати фінський парламент. Саме завдяки його політичній волі фіни змогли розпочати розбудовувати свою державність. Симон Петлюра — це людина, яка думала про всі нації в Україні і не лише захищала і сприяла їм, а й сподівалася, що толерантна політика допоможе розбудувати українську державність».
Як Канн до «Таємного щоденника…» довів
Проект «Таємний щоденник Симона Петлюри» став одним із переможців 8-го конкурсного відбору Держкіно й отримав державне фінансування розміром 23 млн. 600 тис. грн., що становить половину від загальної вартості виробництва. Загальний бюджет стрічки — майже 48 мільйонів гривень, частину коштів на виробництво фільму виділив Український конгресовий комітет Америки.
Фільм створювала Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка, яка цьогоріч святкуватиме 90-річчя і, здається, може стати конкурентоспроможним кіновиробником після тривалого фактично простою. Режисером картини є 61-річний керівник кіностудії, а заодно уже рік голова Спілки кінематографістів України Олесь Янчук. Він разом із Аскольдом Лозинським — продюсери.
Розповідь про близьке знайомство з темою Симона Петлюри Олесь Янчук починає із 2008 року. Тоді вперше в історії Каннського фестивалю Україна була представлена павільйоном у Віллаж Інтернасьйональ, де традиційно проходив один із найбільших у світі Фестивальний кіноринок. У його рамках на 61-му Каннському кінофестивалі показували шість українських фільмів, серед яких і «Владику Андрея» про митрополита Шептицького Олеся Янчука. Режисер разом з іншими день був у Парижі. Там йому і показали місце, де стріляли у Головного отамана УНР.
Трохи згодом Олесь Янчук отримав запрошення показати у Франції свій фільм «Голод-33», знятий за мотивами повісті Василя Барки «Жовтий князь». У 1991 році перша повнометражна стрічка режисера стала першим художнім фільмом, який розкриває злочини сталінсько-більшовицького режиму проти українців у 1932-33 роках. На кінофестивалі у місті Венсен, що біля Парижа, який мав назву «Четверті міжнародні зустрічі навколо фільмів про історичну та культурну спадщину», «Голод-33» у 2009-му було відзначено Першим призом Анрі Ланглуа, одного із засновників Французької сінематеки.
Після цих двох поїздок і викристалізувалася ідея зняти фільм про Симона Петлюру, який останні роки жив у Франції. Від часу її зародження до завершення написання сценарію минуло шість років. Сценаристами «Таємного щоденника Симона Петлюри» стали Михайло Шаєвич, Олександр Шевченко й Олесь Янчук.
Зйомки почалися наприкінці лютого 2017-го поблизу Києва, в Пирогові. У червні минулоріч окремі епізоди фільмували у Львові, зокрема в одній із зал апеляційного господарського суду та в Палаці Потоцьких. Саме там відзняли більшість паризьких інтер’єрних сцен. Багато знято на Кіностудії імені Довженка.
Фільм для здатних думати
«Таємний щоденник Симона Петлюри» — фільм, у якому мало біографічних подробиць життя сім’ї Петлюр. Лише одним реченням дружина головного героя згадає, що виходила за веселого хлопця з Полтавщини, який гарно співав. Акцент творці роблять на думках, які переживає вимушений емігрант, згадуючи події 1917—1920 років. «Ти маєш права, якщо маєш достатньо сили. А я не мав такої сили», — одна з них.
Загубитися і заплутатись глядачеві у роках, численних місцях подій та не першорядних у фільмі, але дуже важливих в українській історії дійових особах не дають титри. Хоча непідготовленому глядачеві це може не завжди допомогти. Бо, скажімо, чи кожен пам’ятає про доленосні для України події поблизу села Базар на Житомирщині?
Під час так званого Листопадового рейду 10 листопада 1921-го через Базар проходила Подільська група (командувач Сергій Чорний) Армії Української Народної Республіки. А вже 17 листопада у тепер не існуючому селі Малі Міньки поблизу Базару в ході Другого зимового походу в бою з радянською кавалерійською дивізією Григорія Котовського (мавзолей цього «героя» на Одещині спромоглися демонтувати лише минулоріч. — Ред.) зазнала поразки Волинська група Армії УНР під командуванням генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Понад 400 повстанців тоді загинуло, деякі, щоб не потрапити до рук більшовиків, заподіяли собі смерть, 537 опинилися в полоні. З останніх десятки поранених померли, хтось перейшов на бік більшовиків, а 359 було засуджено на смертну кару. 23 листопада їх розстріляли у Базарі… Той розстріл відтворено у «Таємному щоденнику Симона Петлюри».
Значна частина фільму — це суд над убивцею Симона Петлюри, який перетворюється на судилище і навішування ярликів на провідника УНР, не без втручання російських спецслужб. Глядачам про минуле вбивці — Самуїла Шварцбарда — удається дізнатися найбільше. Саме це і блискуча гра актора Олега Треповського, який раптово пішов із життя, роблять цього персонажа найколоритнішим.
Виконавець головної ролі — виважений Сергій Флоров, який є актором Одеського ТЮГу. Щира Ірма Вітовська — у ролі дружини Симона Петлюри, хоча скептичному глядачеві її екранні почуття можуть видатися місцями награними. Володимир Винниченко і Михайло Грушевський вийшли якісь портретні, хоча додавання до списку виконавців відомих багатьом акторів — нині міністра Євгена Нищука і Богдана Бенюка — корисні для промоції фільму. Для знавців родинної історії Петлюр трохи дорослішою у кінокартині, ніж у реальності, видається донька Симона Петлюри — Леся (Лариса), якій було 14, коли убили її батька.
«Головний «герой» у фільмі — суд, режисерові вдався, — ділиться враженнями львів’янка Мар’яна Гдакович. — Євреї й французи дуже органічні вийшли завдяки акторам театру імені Марії Заньковецької. Шварцбард — актор справді чудовий!»
«Фільм для людей, здатних думати, — так відгукується харків’янин Олексій Миргородський про «Таємний щоденник Симона Петлюри». І додає: — До речі, в українській історії існує лише три (!) історичні постаті, за прізвищами яких називали всіх українців. Саме це підтверджує їхню велич! Українців у відповідні часи називали мазепинцями, петлюрівцями і бандерівцями».
«Сприйняття фільму, що сьогодні йде до свого глядача, як і свого часу фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», цілковито залежить від освіченості в царині української історії, а ще більше — від ставлення до неї, до історичних травм і до конкретних жертв імперської політики Кремля. Неправильно стверджувати, що сприйняття залежить від характеру і форми розказаної історії, тому що, скажімо, «Молитва» була виконана у постмодерністичному стилі з поліфонією змісту й експресією зображення: оператор (він же сценарист і режисер) Юрій Іллєнко, зголоднівши за роботою, не стримував мистецького азарту, тому не кожен глядач витримував цей натиск, — вважає головний редактор журналу «Кіно-Театр» Лариса Брюховецька. — «Таємний щоденник» Олеся Янчука — робота зовсім іншого ґатунку. Розповідь плинна, поважна, ретельно осмислена драматургійно і детально розроблена кінематографічно».
Про можливості і вподобання
Чи не вперше український фільм — «Таємний щоденник Симона Петлюри» можна упродовж першого тижня прокату дивитися у 155 кінотеатрах на сеансах у часовому проміжку з 10-ї ранку і до вечірніх. Хоча, зважаючи на відсутність кінопрокатних центрів у багатьох містечках і селах, однак далеко не всі охочі матимуть змогу його подивитися. А ті, хто зазвичай ходить у кінотеатри в Україні, вибирають частіше розважального «Дзідзьо Контрабаса» і йому подібні стрічки.
Наприклад, недавні якісні «Темні часи» з бюджетом у 30 млн. дол. — британська воєнно-історична драма про Вінстона Черчилля, що відмовився співпрацювати з нацистською Німеччиною на чолі з Гітлером, — теж не мали особливого успіху в українського глядача. За оцінками на популярному інтернет-сайті «Кіноафіша», стрічка режисера Джо Райта, яка отримала «Оскарів» у двох номінаціях, має навіть трохи менше балів, ніж «Таємний щоденник Симона Петлюри».
