«Доля, гірка моя доля...»: фронтові дороги родичів Валентини Прокопенко

Дитина війни. За цим офіційним статусом — біль, сльози, втрати, страждання. Всього цього Валентина Прокопенко в часи воєнного лихоліття натерпілася сповна. Як і вся її родина. До початку Другої світової війни батько пані Валентини — Левко Григорович Філоненко — працював бухгалтером у колгоспі села Барвінки, що в Малинському районі на Житомирщині. У сім’ї було четверо дітей: Володя, 1932 року народження, Валя, 1934 року, Борис, 1937 року, Толя, 1939 року. П’ята дитина — синок Іванко — народився 1941 року вже після того, як Левка Григоровича мобілізували на війну.

 

Одного літнього дня 1941 року, згадує Валентина Левківна, батько прийшов iз роботи дуже засмучений. Він довго і схвильовано про щось говорив iз мамою. Після тієї розмови діти побачили його за хлівом: батько стояв і плакав. Діти, які ніколи не бачили батькових сліз, навіть розсміялися — не дитина ж, а плаче. Звідки їм, сердешним, було знати, що вже через день він має йти на війну та й узагалі, що таке війна.

 

Правда, у 1941 році батько Валентини Левківни повоював недовго: вже у перших боях підрозділ, у якому служив рядовий Левко Філоненко, був повністю розбитий. Більша частина особового складу загинула, частина потрапила в полон, а інша розсіялася — хто куди.

 

Левко Григорович повернувся додому. В окупації прожив до грудня 1943 року — до дня звільнення села Барвінки Червоною армією. Брав участь у партизанському русі на Житомирщині як зв’язківець. Весь період окупації сім’я прожила у страху, оскільки партизани постійно приходили по ночах до Левка Філоненка за інформацією про ворога. Зустрічі відбувалися у хаті. Під час таких зустрічей дружина Левка Григоровича чатувала на вулиці, щоб, бува, не нагрянули вороги. До того ж увесь час їм погрожувала сусідка, з якою у них були погані стосунки, що вона доповість окупантам про службу Левка у Червоній армії. У грудні 1943 року село було визволено від загарбників і він знову пішов на війну.

 

Служив телефоністом у взводі зв’язку. У вересні 1944 року його нагородили медаллю «За відвагу» за те, що в бою за село Паланки на Львівщині швидко відновив пошкоджену лінію зв’язку, чим забезпечив чітке управління боєм і успішне відбиття атаки противника. Далі його шлях проліг країнами Західної Європи. В січні 1945 року біля чехословацького села Бабице під сильним артилерійським вогнем він неодноразово відновлював лінію зв’язку. За це 2 лютого 1945 року був нагороджений медаллю «За бойові заслуги», а вже 22 березня того ж року біля населеного пункту Хандорф (Німеччина) рядовий Філоненко, як зазначено в нагородному листі, проявив сміливість, мужність та відвагу при забезпеченні зв’язком командира батальйону, за що був представлений до нагородження орденом Червоної зірки. Під час цього бою він був тяжко поранений і 25 березня 1945-го помер у госпіталі. 4 травня 1945 року його було нагороджено медаллю «За відвагу», а не орденом Червоної зірки як пропонувалося у нагородному листі. Цікаво те, що в зазначеному документі слова «был тяжело ранен и отправлен в госпиталь» підкреслені червоним олівцем, але це не вплинуло на якогось офіцера штабу дивізії, що приймав рішення про нагородження Філоненка орденом Червоної зірки, навіть фактично вже посмертно і до того ж вже після захоплення рейхстагу. Тож орден замінили медаллю... Похований Левко Григорович у місті Кендзежин-Козле (Польща).

Бойовий шлях дядька моєї співрозмовниці лейтенанта Рудченка Івана Даниловича був дуже коротким. Він був кадровим військовим і на момент початку війни служив у Білорусії, в артилерійському підрозділі. У червні 1941 року він зник безвісти. Незадовго до того, в травні 1941 року, його відвідала мати Малашка Рудченко. Виявилося, що він служив в одній батареї із сином Йосипа Сталіна — Яковом, який був командиром батареї, а Іван — командиром взводу. Іван познайомив матір з Яковом. Той сподобався Малашці тим, що був скромний, без будь-якого гонору і ввічливий у спілкуванні. 

 

У процесі підготовки матеріалу я намагався уточнити цю інформацію в архівних документах, у мережі iнтернет. Інформації виявилося багато, але серед неї багато протиріч. Яків Сталін, як відомо, влітку 1941 року потрапив у полон, а тому командування Червоної армії засекретило достовірну інформацію про місце та обставини цієї події і видавало інформацію тільки вигідну собі. Німецьке командування подавало її теж у вигідному для себе трактуванні. У підсумку, я вірю простій сільській жінці Малашці Рудченко, якій не було жодного сенсу придумувати історію про службу її сина із сином Сталіна у Білорусії. Можливо, Іван та Яків разом і в полон потрапили. Мої пошуки інформації про долю Івана поки що результатів на дали.

 

До речі, волею випадку мені стала відома інформація ветерана Другої світової війни Олександра Миколайовича Соловйова (нині покійного) від його племінника, теж ветерана війни, полковника у відставці Івана Федоровича Нечаєва, який мешкає в Києві, про другого сина Сталіна — Василя. Олександр Соловйов деякий час був особистим водієм у Василя під час служби у Білорусії в 1944 році. Він характеризував його як дуже порядну і чуйну людину; вмілого і рішучого, мужнього і відважного льотчика.

 

Дід Валентини Левківни — Рудченко Данило, — як і його син Іван, теж воював недовго. В 1941 році потрапив у полон, восени того ж року втік і йшов додому. Не дійшов зовсім мало. На околиці рідного села його затримали фашисти і розстріляли на місці. Тіло Данила випадково виявила сусідка і повідомила матері Валентини Левківни. 

 

Молодший син Данила Рудченка Степан воював майже три роки, але теж додому не повернувся — загинув у Білорусії. Бойовий шлях та місце поховання його не вдалося встановити. Так війна загубила чотирьох чоловіків із двох родин, у тому числі двох зовсім молодих. Рудченко Іван загинув у 23 роки, а його брат Степан — у 22.

Для тих же, хто вижив, розпочалося мирне, але дуже важке життя. Мати Валі, Ганна Данилівна, сама, без чоловіка, ставила на ноги п’ятьох дітей, хіба що мати Малашка допомагала чим могла. 

Валентина після війни, ще підлітком, разом із подружкою пасла в колгоспі овечок, телят. Робота нудна і, щоб було веселіше, вона весь час співала. Голос у неї, як і в мами, був дуже гарний. Одного разу жінка з сусіднього села, що вже багато разів, працюючи у полі, чула її спів, співчутливо та по-материнськи доброзичливо сказала їй: «Не співай, доню, так багато, а то долю свою проспіваєш». Не послухалася її Валя і продовжувала співати, адже то співала її душа. 

 

Прийшов час і вона вийшла заміж за місцевого хлопця Івана. З’явилося троє діток — Віра, Надя, Люба. Почали будувати свою хату. Але зненацька прийшла біда: у 1962 році Іван трагічно загинув. Найстаршій донечці — Наді — на той час було шість років, а найменшій — Любі — лише один рік і два місяці. Однак Валентина не впала у відчай. Прикладом для неї слугувала самопожертва власної матері заради дітей. Трудилася від зорі до зорі. Зрання — на своєму городі iз сапкою, лопатою, косою, а потім — на роботі у колгоспі. Правління колгоспу надало їй роботу в дитячому садку, щоб легше було доглядати за дітьми. Однак вона не довго працювала там: заробіток був дуже малий, а треба ж було добудовувати хату. Пішла працювати телятницею. 

Як важко не було, але пройшли роки, Валентина Левківна виростила й видала заміж дочок. З піснею не розставалася. Співала в хорі Барвінківського будинку культури. Хор виступав iз концертами у Коростені, Малині, Житомирі і навіть у Києві. А життя влаштовувало їй усе нові й нові важкі випробування. 

 

У 1992 році, ще в молодому віці, помер чоловік старшої дочки Надії — Михайло. За ним трагічно загинув син Надії — Андрій, теж зовсім молодий, а в 2015 році померла й донька Надія, не доживши й до 60 років. Передчасно пішов із життя і чоловік середньої дочки Віри — Анатолій. Проте Валентина Левківна не скаржиться на свою долю. Тільки іноді згадує слова з української народної пісні: «Ой, доля, гірка моя доля. Голівонька бідна моя». Сприймає долю такою, якою вона є. У кожного вона своя і зi своїми труднощами. Недарма ж у народі кажуть: «Життя прожити — не поле перейти». 

Значну частину свого трудового життя (понад 13 років) Валентина Прокопенко присвятила вирощуванню льону. У ті часи його вирощування й переробка були дуже копіткою та важкою справою. Але льон давав і хороший прибуток. Значна частина йшла на експорт у різні країни світу.

 

Валентина Левківна трудилася дуже сумлінно і, як ланкова, вимагала цього від жінок, які працювали в ланці. Відповідно і результати роботи були дуже хороші. Її ланка вирощувала більше 10 центнерів льоноволокна з одного гектара і неодноразово визнавалася кращою не тільки у Малинському районі, а й у Житомирській області. Без перебільшення скажу — то був дійсно трудовий героїзм. Знаю це не з розповідей. Сам виріс у селі і мати моя працювала сортувальницею льону. Для порівняння зауважу, що в 2017 році в господарствах Житомирської області, які займаються вирощуванням льону, використовуючи сучасні техніку і технології, було зібрано 8,4 центнера льону з гектара, а в 2016 — 7,7 центнера. 

 

За високі досягнення Валентина Левківна була нагороджена орденом «Трудового Червоного Прапора», орденом Леніна (на той час це була найвища державна нагорода. — Авт.), двома бронзовими медалями Виставки досягнень народного господарства СРСР.

 

У кінці 70 років вирощування льону було припинено, і Валентині Левківні довелося працювати у радгоспній їдальні. Перед виходом на пенсію пішла працювати телятницею, де була більша зарплата.

 

...У свої 84 роки Валентина Левківна досі співає. Наприкінці нашої зустрічі вона завела одну з українських народних пісень, яких знає чимало. Мене глибоко вразили її чистий голос і душевне виконання пісні. І яким би важким не було її життя, та жінка не скаржиться на долю. Адже, попри втрати, вона щедро й дає: у Валентини Левківни аж п’ятеро внуків i стільки ж правнуків. А це — справжнє багатство, яке додає оптимізму й любові до життя.