Подейкують, що навесні 1935-го міністр закордонних справ Франції П’єр Лаваль прохав Сталіна зробити дещо для католиків Совєтського Союзу, що поліпшило б стосунки Франції та Ватикану.
«Отакої, — посміхнувся Коба, — Папа! А скільки в нього дивізій?». За Папою Пієм XII не заіржавіло: «Передайте моєму синові Йосифові, що з моїми дивізіями він зустрінеться на небесах».
У 1935-му ж майбутній кардинал, член Східної конґреґації, Митрополит Галицький, Верховний архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви Йосиф Сліпий (як Верховному архієпископу йому належав титул «Блаженнійший») обіймав скромну посаду архідиякона Львівської митрополичої капітули.
Здавалося б, на ще молодого та вже знаного професора-богослова чекає успішна наукова та церковна кар’єра. Проте доля визначила йому інший шлях — тяжку долю страждань і християнських випробувань, які зробили Йосифа Івановича Коберницького-Дичковського (Митрополита Сліпого) чи не найвизначнішим українцем світу.
Примхлива пані-фортуна визначила, що менш як за тридцять років безбожні совєтські бонзи задовільнять вимоги бездивізійного Папи й спровадять Митрополита Сліпого з таборів безкрайого Сибіру до Риму. Відтак у 1963–1964 роках у нього з’явилася можливість скласти автобіографію: Йосиф Сліпий, «Спомини» (Х.: Фоліо, 2017).
Спогади характеризують Митрополита як затято чесну людину-реаліста. Дрібка везіння й перст Божий допомогли йому вижити у таборах: «Кожний етап — це страшний хрест Божий, і саме описування його — то величезна мука. Серед бандитів, серед голоду і холоду, без можливості полагодити свої навіть найконечніші потреби, знущання конвоя, грабежі і тому подібне». Ці слова можуть видатися перебільшенням хіба для тих, хто змалку зростає в атмосфері мату, злодійства, брехні, забобонів і мракобісся.
Під час ув’язнення Й.Сліпий часто хворів, був на межі зі смертю (одного разу його врятував литовський «лісовий брат» пеніциліном), йому декілька разів ламали руки, він мав обмороження тощо. Від сваволі конвою-бандитів і «малолєток» його рятували вояки УПА, повага галичан і доля.
Видається, що сам Митрополит бачив себе передовсім науковцем-богословом, а мав існувати серед кримінальників, тупих слідчих і наглядачів. 18 років у нелюдських умовах таборів, етапів, пересилок.
Галичани здебільшого не були заможними, проте родина Й.Сліпого не бідувала. Утім, дитячо-студентське життя майбутнього професора, ректора семінарії та Львівської Богословської академії, редактора щоквартального журналу «Богословіє» забезпечувалося не тістечками: митрополит не гребував чорним хлібом. А ще й допомагав нужденним. Що вже казати про «життя» в Країні Рад:
«Харч був такий, що замало, щоби жити, а забагато, щоби вмерти», — це не манірність розбещеного клерикала, а констатація совєтсько-сибірської дійсності. Тим паче, що Митрополита тримали переважно на півночі: Приполяр’я, Сибір, Мордовія.
Й.Сліпий наголошує, що погром УГКЦ здійснено у неправовий спосіб, він не підкріплений жодним законом, а тому Митрополит його ніколи не визнавав і не йшов на жодні компроміси чи переговори, пов’язані зі зміною статусу УГКЦ. Маловідомо, та совєтська влада намагалася підкупити Митрополита, пропонуючи йому Київську катедру: пост православного митрополита Київської РПЦ. Звісно, він відмовився.
Водночас Й.Сліпий поза його волею був долучений до спроби переговорів між СРСР і Ватиканом, які проводило відомство Берії («Госужас»). Як відзначав Митрополит, це мало би робити МЗС. Тому для звинувачень Берії в державній зраді, на думку Й. Сліпого, підстави були. Прихильники ж Берії, навпаки, в цих рядках Митрополита знайдуть підтвердження «прогресивності» кривавого сатрапа Й. Сталіна.
11 жовтня 1963 року Митрополит на Вселенському соборі Католицької церкви запропонував створити патріархат Української Католицької Церкви. З весни 1975-го Й.Сліпий іменував себе патріархом (власне й спомини 1963 року підписано «Йосиф Патріярх»), хоча Рим офіційно такий статус за ним не визнавав.
Великий поляк і друг України Папа Іван Павло II, приймаючи Йосифа Сліпого, з поваги до його заслуг як людини і Верховного архієпископа з патріаршими правами, сам підійшов для привітання.
На синоді Української греко-католицької церкви, проведеному Й. Сліпим у 1973 р., була ухвалена конституція патріархального устрою для УГКЦ. Тож владі варто дбати не лише за Томос про автокефалію від Вселенського патріарху. З Папою Римським також потрібно працювати.
